Ставлення до дитини змінювалося впродовж кількох століть. Малюка, що навчився ходити й розмовляти, у старі часи сприймали вже як крихітного дорослого. Лише з плином часу та модернізацією йому стали приділяти більше уваги, внаслідок чого соціальне дозрівання вповільнилося. Родина не здійснювала й не контролювала передання індивідуальних та суспільних цінностей, не опікувалася соціалізацією маленьких дочки чи сина. Тож вони дуже швидко відокремлювалися від батьків, здобуваючи досвід і навчаючись у «людях». Дитинство як період життя, за тогочасним уявленням, охоплювало тільки перші роки існування, а сім’я аж до кінця XVII століття не виконувала емоційної функції. Утім, розуміння цього етапу життя поступово еволюціонувало, як і усвідомлення місця хлопчика чи дівчинки в родині, поволі трансформувалися цілі та методи домашньої педагогіки й початкової освіти (від денної школи до інтернату).
ДІТОВБИВЦІ
Що вразить нашого сучасника – це поширення в домодерний період явища дітозгубництва. У старі часи суспільство й держава прагнули обмежити позашлюбні статеві контакти, а за відсутності контрацепції, як і за низки інших причин, безперечно, ці стосунки існували, тож і з’являлися небажані нащадки. Намагання уникнути суспільного осуду (згадаймо яскраво зображених в українській літературі, особливо у творчості Тараса Шевченка, «покриток») часто примушувало таких матерів утаємничувати свої пологи й позбавляти немовлят життя. За такий злочин середньовічне чи ранньомодерне законодавство (зокрема, й панівний на більшості українських земель Литовський статут) передбачало якнайсуворіше покарання – «на горло».
Та потрібно було ще довести навмисність убивства, бо часто такі породіллі прагнули спекатися плоду в будь-який доступний спосіб, й дитина вже народжувалася мертвою. Цей бік злочину мав істотний соціальний контекст: часто такими горе-матерями були незаміжні дівчата, зваблені парубками, котрі обіцяли одруження, а потім покинули; вдови; занапащені господарями наймички; зґвалтовані військовими жінки.
Вияв особливого психічного стану – своєрідного «післяпологового синдрому» щодо небажаної дитини – бачимо в одному з перших оповідань Панаса Мирного «Лихий попутав». Утім, жорстоко караючи такого роду провини, суд часто бував і поблажливим до дітовбивць.
Попри випадки девіації, появу немовляти часто сприймали радісно. Для простолюдина – це були в перспективі додаткові робочі руки, для шляхтича – майбутній помічник і спадкоємець. Однак загальну тенденцію зневажливого ставлення до найменших заперечити важко.
Читайте також: Діти страху
(НЕ)ПРОДУКТИВНА СИЛА
Ще однією причиною таких поглядів на дитинство була надзвичайно висока дитяча смертність. Близько 60% (а подекуди й більше) малят не доживало й до п’яти років. Приміром, у містечку Сорочинцях у XVIII столітті такого віку досягали тільки 420 малюків із тисячі. Дитяча смертність істотно залежала від змін пір року та поширення інфекційних хвороб. До цього додавалися неякісна медицина й випадки травматизму.
Ставлення до малюків і до старих у традиційному суспільстві було в певному сенсі подібне. Представники обох вікових категорій бачилися «непродуктивними», їх вважали зайвими їдцями в господі. Тож масштабна дитяча смертність у ранньому віці, як і відхід літніх людей, не викликали особливого жалю.
Одним із найбільш негуманних проявів минулого було поширення дитячої та підліткової праці. Дитина доволі рано відокремлювалася від родини (інколи у п’ять-шість років, а найчастіше у дев’ять-дванадцять). І якщо юний шляхтич починав свою службу чи навчання, то представники нижчих верств працювали в наймах, навчалися ремесла.
Відомо, що в домодерну добу працівники-підлітки були основою у виробничих відносинах і головним контингентом найманої робочої сили. Матеріали суду Харківського намісництва подають широку картину поведінки підлітків у питанні праці. Марко Долженко зі слободи Безлюдівка у 12-річному віці 1779 року приїхав до Харкова й домовився в тамтешнього жителя Миколи Кочерги навчатися «сапожному мастерству». 1785-го під час жнив шестилітній Леонтій Ченчиков утік від батьків із наміром піти до старшого брата Гаврила, що наймитував у селі Бочків. Така ситуація сприяла великій кількості «мандрівних» неповнолітніх (як сиріт, так і вихідців із повноцінних сімей), що тинялися від одного населеного пункту до іншого, нерідко жебраючи.
Цю проблему чітко відобразив у гуморесці «Як ми колись учились» український письменник Остап Вишня. Змалечку сільська дитина пасла худобу, дорослішання відбувалося на пасовищі в оточенні однолітків, «перехід із класу в клас» позначений був зміною худоби: до шести років малий пас гусей, далі свиней: «Володарем» над свинями ми були до десяти-одинадцяти років. Потім ішли такі «курси» вищої освіти: Телята. Вівці. Корови. Коні»… Такою була «програма нашої освіти на селі …на підставі споконвічних традицій і на підставі життьових умов».
НАРОДНА ПЕДАГОГІКА
У тих умовах уявлення про цінність дитини принципово відрізнялося від сучасного. Батьки з нижчих прошарків могли продати її чи віддати в заставу, виховання було дуже суворим із величезним значенням тілесних покарань. Одним із найпотворніших прикладів такої «педагогіки» може служити історія мешканця слободи Андріївка (теперішня Харківщина) Харитона Анікеєнка, який упродовж 1767–1770 років спровадив на той світ кількох своїх дітей. Спочатку до смерті затовк сина, хворого на віспу, пізніше жорстоко покарав дружину за викидень і люто побив дворічного хлопчика. Через патріархальні відносини, які панували на той час, батька найчастіше визнавали правим, справ щодо вбивства до кінця не доводили, тож і Анікеєнка покарали тільки по-церковному – відіславши до духовного правління для покути.
Нарешті, насмішки з дитини та підлітка були невід’ємною рисою народної культури Середньовіччя та раннього Нового часу. Зневага до неповнолітніх з боку старшого покоління часто штовхала їх на злочини. Такі стосунки екстраполювалися на особливості соціального розшарування і ставлення панів до малолітньої прислуги. Один із шанувальників української старовини у 80-х роках XIX століття залишив спогади про свого 90-літнього дідуся Василя Павловича Григоровича, поміщика біля Ніжина (свідка чи радше нащадка епохи скасування козацького устрою): «У кухарки був маленький син, з котрим він любив забавлятися й називав його своїм собакою; уранці, коли він виходив пити чай, хлопчик повинен був завжди бути тут. «Собако!» – крикне В.П., тримаючи в руці солодкий сухар; хлопчак, удаючи собаче воркотіння, підскакує до нього й вириває зубами сухар, потім В.П. бере його на коліна й гладить по голівці». «У нас, людей кінця XIX століття, – зазначав автор спогадів, – таке поводження здатне викликати відразу, але В.П., як людина початку цього століття, дивився на речі іншими очима й ніяк не міг гадати, що в тому було щось образливе для «мужицького хлопчика».
Читайте також: Сироти з батьками
ДУХ ЗМІН
Початки зламу в ставленні до дітей і дитинства чітко пов’язані зі зміною ментальних структур загалом від часу Ренесансу та Реформації, та ці яскраві зрушення виявилися у державній політиці й суспільних процесах значно пізніше, за доби Просвітництва. Саме воно, щосили долаючи схоластику, дало нам сучасне розуміння виховання, освіти й ставлення до дитини. Еволюція була повільною і перепліталася з традиційними устоями, але впродовж кількох століть її вплив був істотним і разючим. Сучасні моделі поведінки, система навчання й контролю, прагнення до раціональності – все це продукти Просвітництва, великого «розчаклування світу», позбавлення впливу церкви й подолання схоластики.
Поступово прийшло розуміння того, що дитина є несвідомим суб’єктом, здатним на нераціональні вчинки, й за допомогою виховних заходів та належної освіти малюка, а згодом і підлітка можна змінити, зробити з нього законослухняного підданого, дисциплінованого чиновника, вправного солдата тощо.
У Франції та Великій Британії, які були на чолі просвітницького руху, з’явилися спеціальні педагогічні трактати, один із яких – «Еміль» Жан-Жака Руссо – став настільною книжкою просвітника-педагога.
Насамперед однією з особливостей Нового часу виявилося послаблення покарань, зокрема заміна тілесних моральними. Для жінок-дітозгубниць поширені були пом’якшені вироки, однак із моральним засудженням і вимогою покути. Народження байстрючати засуджувалося, однак сиріт брала на утримання й виховання держава.
Ідеї Джона Локка, англійського мислителя, підштовхнули до утворення по всій Європі сиротинців та «робітних домів», притулків для жебраків та сиріт. Дитина ставала моральною цінністю, а її народження – великим подарунком для батьків, суспільства, держави. Медицина робила кроки вперед, стаючи окремою галуззю й долаючи старі хвороби, найсмертоноснішу для малюків віспу лікували за допомогою щеплення.
Однак за дитячі права й загальну освіту боротьба точилася ще довго, що найяскравіше виявилося на острові європейської демократії – у Великій Британії. Обмеження жіночої та дитячої праці й масовість освіти – результат тривалих реформ і дебатів у суспільстві упродовж усього XIX cтоліття.
Оскільки було визнано неусвідомленість учинків дитини, то до неї відтепер застосовували несуворі покарання або ж їй і взагалі пробачали скоєне – жорстоко бити беззахисного малюка вважалося моральним збоченням. Та, найголовніше, сталася зміна ставлення до малечі в культурі. Другу половину ХVIII – першу половину ХІХ століття вважають визначним періодом в історії родини. Тривалий потік економічних благ, який, на думку британського історика Джона Кордуелла, був спрямований у традиційному суспільстві від молодших генерацій до старших, розвернувся на 180°. Якщо в центрі старої родини стояв авторитет батька й управління домом, то життя сучасної сім’ї будується на залежності від дитини та її майбутнього.
ДИТЯЧИЙ СВІТ
Російська та Австрійська імперії, до складу яких входили українські землі, стали великим експериментальним майданчиком для виховних заходів освіченого абсолютизму. Іноді впроваджені ініціативи випереджали навіть західноєвропейські практики: найвищий вік для кримінальної відповідальності (17 років) в імперії Романових чи спроби якнайширшої системи освіти внаслідок йосифінських реформ у державі Габсбурґів. Зміна ставлення до дитинства у випадку народів Центрально-Східної Європи чітко збіглася з національним пробудженням, і боротьба за виховання й освіту молодшого покоління була одним із найважливіших завдань відповідних рухів. Зокрема, майже всі видатні діячі українського відродження випробовували себе в ролі дитячих письменників і педагогів.
Ставлення до дитини кардинально змінило її світ, що спричинило усвідомлене виокремлення всіх його елементів у особливу категорію: дитячий одяг, книжка, іграшки. Зрештою, і зображення дитини зазнало істотної трансформації – від маленького дорослого до особливого тільця й характеру. Боротьба за дитячі права є невід’ємним завданням сучасного правозахисного руху та юриспруденції. Однак допросвітницьке минуле подеколи про себе нагадує…
Читайте також Забуті:Влада виділяє на кожну сироту в десятки разів менше, ніж на депутата