Як захопити Європу

Установчий з’їзд Комінтерну (ІІІ Інтернаціоналу), що відбувся в Москві у березні 1919-го, став одним із яскравих прикладів вистави-фарсу, розіграної більшовиками на сцені російського революційного театру. На форум приїхало лише п’ять делегатів з-за кордону, тоді як решту обрав більшовицький ЦК із числа своїх іноземних прихильників, які тоді перебували в Москві. Дехто з них ніколи й не був у країнах, які представляв, а деякі партійні організації, делегатами яких вони виступали, ще не утворилися навіть формально. Однак на той час для більшості представників європейського лівого руху ці технічні деталі не мали принципового значення, оскіль­­ки червона Москва стала для них таким собі соціалістичним новим Єрусалимом, покликаним принести «світле майбутнє всьо­­му людству».

Добровільні раби Москви  

Комінтерн задумувався Лєніним не просто як міжнародна організація комуністичних партій, а як суворо підпорядкований Біло­кам’яній інструмент зовнішньополітичного впливу у світі з метою реалізації «пролетарської революції». Фактично це була єдина світова комуністична партія, яка ховалася під ширмою союзу братніх партійних організацій. Кадрова політика, фінансування та забезпечення мережі Комінтерну, вироблення тактики і стратегії діяльності його національних секцій перебували в міцних руках більшовиків під пильним контролем радянських спецслужб.

БАСТІОН РЕВОЛЮЦІЇ. Штаб-квартира німецьких комуністів у Берліні, прикрашена передвибор-ними гаслами «Антифашистська акція проти війни, голоду і фашизму» (1932)

Написана Лєніним «21 умо­­ва» вступу європейських соціалістичних партій до складу Ком­інтерну, прийнята на його другому конгресі в 1920-му, запровадила фактично військову дисципліну для членів цієї організації. Усі комуністичні партії мали діяти як легальними, так і нелегальними методами. У документі містилися осуд представницької демократії, легітимація насильства, утвердження абсолютного примату класової боротьби, поширення громадянської війни і диктатури пролетаріату – положення, які мали виразні зародки тоталітаризму. 

Комінтерн був упорядкований за більшовицькою моделлю і слугував інтересам виключно її російської частини. Німець Карел Радек, один із представників Росії у виконкомі Комінтерну (ВК), відверто заявляв: «Оскіль­­ки Росія – єдина країна, де робітничий клас узяв владу у свої руки, робітники всього світу повинні відтепер стати її патріотами». Більшість іноземних комуністів погодилися з цим незмінним постулатом, перетворившись фактично на «добровільних рабів» Москви. 

Голова Комінтерну Грігорій Зінов’єв заявив у 1919-му, що ВК не тільки має право, а й зобов’я­заний втручатися в роботу партій, які належать або хочуть належати до Комуністичного інтернаціоналу. Головним інструментом такого втручання були представники, яких називали «очима Москви», що направлялися більшовицьким ЦК у партії та комуністичні групи в країнах Європи, виконуючи там функції сірих кардиналів. Саме їхня діяльність, спрямована на розкол старих європейських соціалістичних політсил, призвела до створення у 1920–1921 роках нових комуністичних партій у Великій Британії, Франції, Італії, Іспанії, Чехословаччині, Юго­славії. 

«ГОЛОСУЙТЕ ЗА ТЕЛЬМАНА». «Спартаківці» під час президентської кампанї  у Німеччині (1925 рік)

Структурно європейські компартії спиралися на два виміри: телеологічний, визначений на міжнародному рівні Комінтерном, і національний, пов’язаний із внутрішнім виявом у середовищі певних суспільств, причому останній підпорядковувався першому. ВК, що діяв «як прожектор ЧК, спрямований за межі Росії», визначав стратегію і тактику діяльності компартій у їхніх країнах і був «генеральним штабом світової революції».

Елементи однієї системи

Провали більшовиків у розпалюванні на хвилі сприятливої повоєнної кон’юнктури «соціалістичних революцій» у країнах Центрально-Східної Європи (насамперед Угорщині, Польщі, Німеччині та Болгарії) змусили Лєніна та його соратників переглянути свої підходи до тактики дій комуністичних партій на континенті, перейшовши «від штурму до облоги». Збройні повстання та експорт революції замінила витонченіша форма проникнення національних філій Комінтерну в середовище європейського політикуму через участь у парламентських виборах у союзі з лівими соціал-демократами.

Політика кожної з компартій у своїй країні безпосередньо залежала від ролі, яку могла відігравати ця держава з огляду на радянські інтереси. У 1919–1933 роках у фокусі зовнішньої політики більшовиків перебувала Німеччина. Згодом її місце посіли Іспанія, Франція та Італія. 

НАЦІОНАЛЬНИЙ ДРЕЙФ. Обраний 1960 року генсек Компартї  Іспанї  Сантьяґо Каррільйо (перший ліворуч у передньому ряду) став одним із ідеологів єврокомунізму

Поза легальними структурами компартій розбудовувалася таємна мережа Комінтерну на чолі з відділом міжнародних зв’язків, сформованим спеціально для проведення підривної роботи за кордоном. Водночас у європейських країнах за допомогою Москви розгорнулася мережа «підставних організацій» – прорадянських структур, які здійснювали приховану пропаганду на користь СРСР, запускаючи глибоке коріння в середовище європейських лівих інтелектуальних еліт. Саме з їхньою допомогою у міжвоєнний період на заході континенту конструювався ідеалізований «миролюб­но-рожевий» образ Країни Рад, який різко контрастував із реальним життям в умовах радянського тоталітаризму.

Однак, незважаючи на певні успіхи таємної діяльності Комінтерну в Європі, загалом вплив комуністів у середовищі тамтешнього пролетаріату був украй незначним. До економічної кризи 1929–1933 років робітники переважно орієнтувалися на соціалістичні та соціал-демократичні партії. І тільки Велика депресія з її катаклізмами створила сприятливий ґрунт для посилення позицій компартій в індустріально розвинених країнах Європи.

Завершення формування тоталітарного режиму в СРСР на зламі 1920–1930-х років призвело до остаточної інтеграції Комінтерну і мережі європейських компартій у сталінську систему влади. У цей час за прообразом диктатури «вождя всіх народів» поміж них набув поширення «культ особи» партійного лідера: у Франції – Моріса Тореза, в Італії – Пальміро Тольятті, в Іспанії – Долорес Ібаруррі, у Чехословаччині – Климента Готвальда, у Німеч­чині – Ернста Тельмана. Це сприяло дисциплінуванню місцевих комуністів навколо генеральних секретарів (таких собі маленьких сталінів), які, своєю чергою, отримували безпосередні вказівки з Кремля.

Водночас з ініціативи Москви тут за прикладом СРСР були ін­сценізовані внутрішні показові судові процеси над різними «фракційними групами», «опортуністами», члени яких начебто виступали проти лінії Комінтерну. Кожна з компартій була перетворена на ланку тоталітарної системи, і далі функціонуючи на тлі європейських демократій. У цій системі той, хто відмовлявся виконувати волю радянської партії-держави, автоматично міг бути знищений.

Радянські репресії і масові чистки 1930-х років не оминули і представників компартій в Європі, найбільше з яких постраждали німецька, польська і югославська секції Комінтерну.

В «антифашистському» образі

Конкурентна боротьба комуністів за вплив у лівому русі в 1928–1933 роках визначалася директивами з Москви, які орієнтували їх на боротьбу проти соціал-демократів як «поплічників буржуазії» і «найбільших ворогів робітничого класу» в межах ширшої стратегії протистояння «клас проти класу». Ця тактика призвела до катастрофи Компартії Німеччини після приходу до влади нацистів 1933-го. 

Зростання впливу Гітлера було чудовою можливістю для СРСР презентувати себе як захисника європейської цивілізації від фашизму. У червні 1934-го за командою Сталіна Комінтерн переорієнтував братні комуністичні партії з тактики «клас проти класу» на єднання з усіма лівими силами на «антифашистській платформі», що потім було закріплено на VII конгресі організації 1935-го. У нових умовах європейські комуністи були змушені представляти себе в ролі «антифашистів» й укласти електоральні альянси з колишніми ворогами на лівому фланзі. Най­успішніше тактика цих союзів (Народних фронтів) була реалізована у Франції та Іспанії. Після краху КПН у 1933 році ФКП та КПІ висунулися на пріоритетні позиції у стратегії Комінтерну саме завдяки змінам зовнішньополітичних інтересів Кремля.  

Зі спалахом громадянської війни в Іспанії СРСР намагався під виглядом допомоги силам республіки закріпити тамтешню Компартію як монопольну в лівому русі й здобути додатковий «бастіон соціалізму» на самому заході континенту. У 1937 році війна Сталіна проти троцькізму в таборі іспанських республіканців почала поступово затіняти війну проти Франко. Комуністичні репресії проти прихильників Троцького в Іспанії призвели до відходу багатьох активістів від лівого руху і врешті-решт стали однією з причин поразки республіканських сил у громадянській війні у квітні 1939-го.

Від зрадників до героїв резистансу

Черговий поворот у зовнішній політиці Радянського Союзу піс­­ля укладення пакту з Гітлером у серпні 1939-го спричинив новий виток переорієнтації європейських комуністів. Відтепер остан­ні були змушені за вказівкою з Москви розвернутися на 180 градусів і виступити проти національних урядів із закликами до припинення війни з Гітлером, а також зняти антифашистську риторику з пропаганди. Через деякий час на зміну «антинаціональній позиції» 1939–1941 років з Білокам’яної після нападу Німеччини на СРСР у червні 1941-го надійшла команда щодо широкого й негайного залучення до руху Опору проти німецьких окупантів. Відтоді комуністичні партії Франції, Італії, країн Бенілюксу, Югославії, Албанії, Греції, По­льщі, Чехословаччини тощо розпочали активну фазу резистансу, зумівши на цій хвилі створити новий (згодом украй глорифікований) образ борців за визволення європейських народів від нацистських поневолювачів.

Капітал антифашистської збройної боротьби комуністи успішно використали для посилення своїх впливів у Європі. Зокрема, після війни небаченого успіху досягли компартії Італії, Франції та Греції. У перших двох комуністи 1946 року заповнили четверту частину нижніх палат парламентів та увійшли до складу коаліційних урядів. У Греції червоні спочатку були втягнуті в криваву братовбивчу громадянську війну з метою захоплення влади, а згодом кинуті Сталіним напризволяще урядовим і британським військам з огляду на домовленості останнього з альянтами про розмежування сфер впливу на континенті. 

Зважаючи на загрозу більшовизації Західної Європи та у зв’язку з наростанням протистояння між західними державами та Радянським Союзом, у травні 1947-го під тиском американського президента Гаррі Трумена міністрів-комуністів було видворено зі складу урядів Франції та Італії, а підтримка США Афін у боротьбі з комуністичною Демократичною армією Греції призвела до поразки лівих військових сил у 1949-му. Попри реалізацію «доктрини Трумена», французька та італійська компартії залишалися найпотужнішими неправлячими політсилами протягом майже 20 повоєнних років, перебуваючи в опозиції до офіційних Парижа та Рима й водночас будучи втягнутими Кремлем у вир блокового протистояння із Заходом.  

Виклик системі

Потужного удару по ліворадикальному руху прорадянського спрямування завдало поширен­­ня у 1970–1980-х руху єврокомунізму, що виступав за відмову від реалізації світової пролетарської революції та відмежування від лінії КПРС. Головним його призначенням стали переорієнтація компартій на соціал-реформізм, сповідування вірності демократичним інституціям, розширен­­ня соціальної бази за рахунок середнього класу та прихильників нових соціальних рухів (передусім фемінізму, пацифізму та руху за права сексменшин). На позиції єврокомунізму, який увиразнив ерозію сталінської моделі міжнародного комуністичного руху, поступово перейшли компартії Італії, Іспанії, Великої Британії, Бельгії, Нідерландів та Австрії.

Дистанціювання від Москви стало підґрунтям для структурної перебудови всього західного лівого руху, відходу від ультрарадикального сектантства й революційної утопії на позиції соціал-демократії, помірковано­­го соціалізму, а подекуди зеленого руху, органічно інтегрованих у демократичну систему європейських країн. Єдиною партією, яка до кінця залишилася вірною сталінській лінії, була Французька комуністична партія, надмірна «революційність» якої призвела до поступової втрати нею своєї соціальної бази.

Водночас реакцією на ці процеси в західноєвропейському комуністичному русі, своєрідним відгомоном холодної війни стала поява ультралівого тероризму. Забезпечуваний і підтримуваний КДБ і сателітними спецслужбами країн соцтабору комуністичний тероризм став першим спалахом політичного насильства на континенті після закінчення Другої світової війни.