Реакція української влади на сигнали з боку ЄС про загрозу міжнародної ізоляції України в разі відсутності прогресу у справах політв’язнів була цілком неадекватною. Під час двосторонньої зустрічі із президентом Молдови (який був серед небагатьох, хто таки підтвердив свою участь у запланованому на 11–12 травня, але потім скасованому Ялтинському саміті) Віктор Янукович заявив, що «ЄС запропонував паузу. І я так розумію, що вона піде на користь і Україні, і ЄС».
«Злякали їжачка…»
Тим часом партійні функціонери ПР заходилися лякати Європу втратою прихильності «ображеного» володаря Межигір’я (останнє, до речі, саме стало популярною темою провідних європейських ЗМІ).
Заступник голови фракції в парламенті Володимир Зубанов заявив, що демарші європейських політиків, «які не хочуть чути об’єктивних фактів про стан справ у нашій державі, не бажають самостійно аналізувати події, а лише сліпо вірять усьому філігранно зрежисованому з Качанівки спектаклю» (після таких реплік складається враження, що Качанівка в уявленні чинної влади уже стала протилежним Банковій/Межигір’ю полюсом впливу, причому не просто в межах країни, а й у масштабах ЄС!), змушують Україну уважніше поставитися до пропозиції співпраці з Росією і, можливо, повернутися до розгляду інтеграційних проектів. Відтак пригрозив: «насамперед програє Об’єднана Європа».
Ще більш зухвалу і легковажну (як для людини, що обіймає посаду заступника голови партії з міжнародних питань) заяву зробив Леонід Кожара, який вирішив… шантажувати ключового гравця ЄС – Німеччину – проблемами із доступом до українського ринку. Для розуміння ситуації зауважимо, що за загального експорту німецьких товарів у 2011 році на €1,1 трлн, частка України становила менш ніж 0,5%. Тож все буде гаразд, якщо німці зроблять вигляд, що нічого не помітили, інакше проблеми із доступом до європейського ринку, на який припадає майже чверть українського експорту, можуть виникнути саме у вітчизняних виробників.
Паралельно стався витік інформації в ЗМІ, згідно з якою через образу на демарші європейців, Янукович відмовився від указу про чергове потьомкінське село, яке мало засвідчити його «прагнення до євроінтеграції» – відкладено створення Державної ради з питань європейської інтеграції. Причому таємниче джерело не втрималося від пояснення мотивів: «у зв'язку з рішенням перенести проведення саміту в Ялті… [та] до поїздки президента Віктора Януковича в Москву на неформальний саміт глав держав СНД».
Дарма, що внаслідок особливостей «стратегічного партнерства» по-російськи, збитки Нафтогазу в першому кварталі поточного року зросли майже втричі, перевищивши $0,5 млрд (хоч компанія і закупила газу вдвічі менше, ніж за відповідний період торік). При цьому, щоби бодай частково поліпшити катастрофічний стан НАК змушена домовлятися про постачання газу із RWE – енергетичною компанією тієї самої Німеччини, якій у ПР погрожують проблемами із доступом до українського ринку.
З відкритою пащею
У Кремлі, звісно ж, завжди будуть раді врятувати Януковича від ізоляції, однак лише в тому разі, коли він піде на давно висунені умови.
Відповідно до оприлюдненого в день інавгурації російського очільника указу «Про заходи реалізації зовнішньополітичного курсу» розвиток інтеграційних процесів на теренах СНД є ключовим напрямом зовнішньої політики. Серед першочергових пріоритетів визначає введення в дію Договору про ЗВТ від 18 жовтня 2011 року. Який, як відомо, у нинішнійредакції, приховуваній тривалий час не лише від українського загалу, а й політикуму, обмежує не лише торговельні інтереси, а й ставить під сумнів суверенітет держав-учасниць на користь Москви.
Це, до речі, пояснює, чому його досі ратифікувала лише Росія (яка завершила ратифікацію ще до початку квітня) і чому таке занепокоєння там викликає дружнє небажання інших підписантів робити останній крок. 26 квітня спікер верхньої палати російського парламенту Валєнтіна Матвієнко роздратовано заявила, що «лише у Білорусі зараз триває процес реальної підготовки до ратифікації угоди. Україна пригальмувала, хоча була домовленість про синхронізацію ратифікацій. Інші держави теж поки притримують».
Провівши інавгурацію без участі президентів пострадянського простору, Путін вирішив поспілкуватися з керівниками пострадянських республік у вигляді неформального саміту СНД 15 травня. Януковичу навіть зробили попередній подарунок: на тлі «безкомпромісної позиції» ЄС – Росспоживнагляд, який взимку ініціював сирну війну проти українських виробників, вчасно розпочав експертизу українських сирів із чергових підприємств – «Прометей» та «Гадячсир». Причому Ґєннадій Аніщенко великонадійно пообіцяв: «Ми не затягуватимемо». Водночас, однак, нагадавши, чого очікують на виході. 11 травня голова комітету Держдуми у справах СНД і зв`язків із «соотєчєствєннікамі» Лєонід Слуцкій висловив упевненість, що «Україна братиме участь і в Митному союзі, і Євразійському економічному союзі», причому це станеться доволі швидко, адже між Україною і РФ «найтісніші зв`язки, і у найскладніших досьє буде знайдено спільний знаменник, зокрема, й у питанні інтеграції».
Проблема справді полягає в тому, що протягом двох останніх років зовнішньоторговельна залежність України від РФ різко посилилася. Якщо 2009-го частка РФ у експорті України становила 21,4%, а імпорту – 29,1%, то 2011-го аналогічні показники уже сягали 29% та 35,3%. Крім того, різко зросла заборгованість перед російськими фінансовими структурами. Нагадаємо лише про найбільш масштабні запозичення: влітку 2010-го було отримано $2 млрд кредиту ВТБ банку, а в березні 2012 ще $2 млрд у Газпромбанку. Разом, між іншим, це приблизно стільки, скільки торік пропонували у Газпромі в обмін на 50% акцій української ГТС.
Про те, що в умовах замороженої співпраці з МВФ (а в разі нарощування конфронтації із Заходом такий стан може затягнутися) можливості погашувати взяті у російських структур багатомільярдні кредити не буде, свідчить досвід із коштами ВТБ, які спочатку бралися лише на півроку, проте потім термін їхнього погашення постійно пролонговувався. В умовах зриву переговорів із ЄС про створення ЗВТ, а тим більше, можливих санкцій у разі продовження курсу Банкової на «європаузу», тенденція до посилення торговельноекономічної та фінансової залежності від Москви може мати продовження щонайменше до зміни влади в Києві.
Однак зайвих сподівань Януковичу на Москву покладати все ж не варто. Кремль справді мало цікавиться правами людини. Навіть заготував бальзам для рани Віктора Федоровича: у згаданому вище зовнішньополітичному указі Путіна прямо йдеться про наміри «протидіяти спробам використання правозахисних концепцій як інструменту політчиного тиску і втручання у внутрішні справи держав». Проте в тому, щоб у Януковича були сильні опоненти всередині країни, в Москві зацікавлені, може, навіть більше, ніж у ЄС. Адже щоб бути готовим приймати усі, уже російські, ультимативні вимоги, він має бути загнаний в глухий кут міжнародної ізоляції і внутрішньополітичної нестабільності.
Тиск посилюватиметься
У європейців неадекватність української влади та її примітивні спроби шантажувати ЄС зміною зовнішньополітичного курсу, викликають роздратування, що зростає. Депутат Європарламенту та член делегації зі зв’язків із Україною Сіірі Овіір не виключила можливого повторення бойкоту України, подібних до відмови лідерів низки держав приїхати на ялтинський саміт, «якщо український уряд і глава держави продовжать поводитись зарозуміло», оскільки для зупинення бойкотів «міжнародна спільнота має стати свідком чітких сигналів чи дій з боку українських лідерів з метою покращення поточної ситуації». Причому в провідних європейських столицях дедалі відвертіше підтверджують готовність посилювати тиск на офіційний Київ.
Традиційно дипломатична у своїх висловлюваннях федеральний канцлер Ангела Меркель під час нещодавнього виступу у нижній палаті парламенту заявила, що «в Україні та Білорусі люди продовжують страждати від диктатури та репресій» (як відомо, 2005 року тодішній держсекретар США Кондоліза Райс назвала Білорусь «останньою диктатурою Європи»). До Німеччини за своєю категоричністю поволі долучається Італія, нижня палата парламенту якої 9 травня ухвалила резолюцію з вимогою негайно звільнити Тимошенко, а МЗС країни викликало на килим українського посла.
Очевидна радикалізація спостерігається і в позиції традиційно найбільш прихильних до України країн ЄС – Польщі та Литви, лідери яких були одними з останніх серед тих, хто підтвердив готовінсть взяти участь у саміті глав держав Центральної Європи. 10 травня заступник глави МЗС Польщі Катажина Певчиньска-Наленч у сеймі заявила, що у відповідь на пропозицію Януковича все ж таки відвідати Україну, попри скасування ялтинського саміту, президент Коморовський відповів, що це буде можливо лише у разі прогресу у справі Тимошенко, а «якщо не буде жодних змін, то запрошення не буде прийнято». Президент Литви Даля Грібаускайте, яка таки прибула до України із двостороннім візитом 11 травня, демонстративно зустрілася спочатку із ув’язненою Тимошенко, і лише потім із президентом Януковичем, заявивши при цьому, що «довіра Європи до України вичерпується… лише від самих українців залежить, буде обрано шлях зближення з Європою чи шлях самоізоляції».
Шведський прем'єр-міністр Карл Більдт напередодні заcідання Ради ЄС 14 травня зазначив, що «відвідування чи невідвідування футбольних ігор – це не головний інструмент європейської політики. Я думаю, ми маємо більш сильні інструменти, які можемо застосувати». А керівник Фонду імені Роберта Шумана Жан-Домінік Жуліані в інтерв’ю Тижню пояснив, що, за його інформацією, «на рівні ЄС обговорюється можливість арештів банківських рахунків високих українських чиновників. Українська влада всім чарівно усміхається, шантажує європейців і сподівається зіграти на суперечностях між інтересами різних країн ЄС. Це – неправильний розрахунок. ЄС цілком солідарний з двох позицій: дотримання прав людини та стандартів правової держави».
Питання лише в тім, як багато українців включно із основними спонсорами чинної влади так само, як і Янукович, вважають заморожування відносин з ЄС та можливу ізоляцію корисною обом сторонам. А отже, як швидко і яких зусиль вони докладуть, щоби змінити керівництво держави на більш адекватне. Зважаючи на останню інформацію щодо рішення про заборону агітації за ту чи іншу політичну силу на підприємствах СКМ Ріната Ахметова, українські олігархи вже відчувають дискомфорт від занадто тісного їх ототожнення із дедалі більш одіозним в очах світової спільноти режимом.
