Як стати дзвонарем
Дзвонар Володимирського собору, пан Микола, підтримує ще одну давню традицію – передає знання учням. Під його керівництвом у соборі вже з’явилися два професійних дзвонаря. До речі, один з них – дівчина, що, однак, зовсім не суперечить церковним канонам – ще у далекому 1946 тут працювала дзвонарка Віра Степанівна.
Стати дзвонарем на один день можна на Великдень, – за звичаєм, кожен може піднятися на дзвіницю і спробувати. А от щоб стати майстром, навчатися необхідно значно довше. Звісно, музична освіта бажаючим осягти цю професію зовсім не завадить, проте не є обов’язковою.Найголовніше – здібності та талант. А набуті вони самоосвітою чи професійним навчанням – це не так уже і важливо. Хоча, звісно, «академістам» (професійним музикантам) простіше досягти вершин дзвонарської майстерності.
Майбутньому дзвонарю спершупросто дають дивитися та слухати, щоб він відчув, яке звучання правильне. І лише потім – доручають бити у великий дзвін. Як каже пан Микола, «зрозуміти, коли потрібно вдарити наступний раз – неабияке мистецтво, лише на перший погляд здається, що це легко». Найкращий спосіб підвищити свою кваліфікацію – відвідини інших дзвіниць. Дзвонар мусить уважно послухати, як звучить кожен «чужий» дзвін, зрозуміти, які мелодії тут відбивати найкраще. Двох однакових дзвіниць, як і дзвонів, не існує, всюди є свої нюанси. За своє життя пан Микола грав на багатьох дзвіницях, а навчання розпочав ще у дитинстві. З 12 років він навчався у священика у Новоявірівську, слухав записи дзвонів та повторював їх. На Володимирську дзвіницю потрапив випадково – співав у церковному хорі, а на Великдень піднявся задзвонити – і дзвін оцінили. Таким чином до гри в симфонічному оркестрі та фольк-гурті «Рун» додався ще один вид музичної діяльності – дзвонарство.
Фінансові питання та «Електронний дзвонар»
В Україні немає навчальних закладів, які б готували дзвонарів, можлива лише передача досвіду від майстра до учня. Окремої школи у нас не існує – така інституція вимагає значних фінансових витрат, а професія дзвонаря не «грошовита». Дехто, якщо дозволяють статки, взагалі дзвонить «во славу Божію» (безкоштовно, іншими словами). А якщо робота оплачується – за один «сеанс» платять дзвін близько 40 гривень, тому більшість дзвонарів працюють на декількох роботах.
У випадку, коли дзвонаря немає, найчастіше дзвонять пономарі. Або ж священник шукає бажаючих серед прихожан, і направляє на навчання до майстра. Однак проблема нестачі талановитих виконавців стоїть досить гостро. Деякі виробники дзвонів навіть пропонують пристрій «Електронний дзвонар»: невеликий електронний блок управляє приводами, що підключені до дзвонів. Це дозволяє імітувати рухи дзвонаря, регулюючи силу та час удару в дзвін. А за допомогою додаткових пристроїв, священник може навіть перетворити свій мобільний телефон на пульт управління таким «дзвонарем». Однак поки що, на щастя, такі установки в церквах України не надто популярні.
Виготовлення традиційного дзвону, до речі, дуже специфічна і недешева робота. Цим займаються лише декілька заводів та приватних підприємств у Києві, Дніпропетровську, Донецьку, Нововолинську та Полтаві. В Полтаві, зокрема, дзвін вагою 5 кг коштуватиме від 1200 гривень і виготовлятиметься близько двох місяців. Інколи замовляють інструмент у подарунок храму із дарчим написом, де вказано, з приводу якої події його було зроблено.
Міжконфесійні стосунки
Суперечності, що виникають між окремими конфесіями впливають на ставлення до дзвонарів з «чужих» дзвіниць. Пан Микола згадує, що якось на Великдень хотів подзвонити у Кирилівський церкві. Однак коли там дізналися, що він з Володимирського собору, – то на дзвіницю не пустили. Неприємні епізоди через «не ту конфесію» траплялися і в Лаврі. Хоча все ж таки більшiсть дзвонарів толерантніше ставляться до цього питання. Пан Микола зазначає, що він із задоволенням буде дзвонити і автокефальній, і в греко-католицькій церквах, і в храмах Московського патріархату. Та й взагалі, на його думку, духовне життя, любов до ближнього та політпропаганда – несумісні речі, і розділяти людей за конфесійними ознаками – теж не по-християнськи.
Зараз дзвони можна почути не лише на богослужіннях. Є спеціальні конкурси та фестивалі – у Любечі, в Диканьці, Дніпропетровську. У Луцьку під час фестивалю можна подивитися унікальний музей дзвонів, де зберігаються старовинні зразки не лише з України, а й з Польщі, Австрії, Румунії, Росії.
До речі, і використання дзвонів як музичного інструменту досить популярне. Нещодавно кияни мали змогу подивитися сучасну інтерпретацію – «Скажені дзвонарі» з Франції проводили шоу на Софіївській площі. Тож можна стверджувати, що дзвін – це і традиційний, і в той же час, сучасний інструмент, який ще довго даруватиме нам святковий настрій.an> Зараз дзвони можна почути не лише на богослужіннях. Є спеціальні конкурси та фестивалі – у Любечі, в Диканьці, Дніпропетровську. У Луцьку під час фестивалю можна подивитися унікальний музей дзвонів, де зберігаються старовинні зразки не лише з України, а й з Польщі, Австрії, Румунії, Росії.
До речі, і використання дзвонів як музичного інструменту досить популярне. Нещодавно кияни мали змогу подивитися сучасну інтерпретацію – «Скажені дзвонарі» з Франції проводили шоу на Софіївській площі. Тож можна стверджувати, що дзвін – це і традиційний, і в той же час, сучасний інструмент, який ще довго даруватиме нам святковий настрій.