– Як ви знаходили контакти в‘язнів, які погодились допомогти зробити фільм?
– Я давно займаюсь журналістикою. До ТВі працював кримінальним кореспондентом у газеті «Коммерсант-Україна», і вже в той час мав зв'язок з людьми, які перебували у Лук'янівському СІЗО та інших подібних установах. Перші контакти беруть початок саме з тих часів.
Під час роботи над фільмом розбудова агентурної мережі зайняла приблизно два місяці. І це були дуже щільні два місяці. Зранку до пізнього вечора на роботі, ввечері – не з родиною спілкуєшся, а говориш з СІЗО. Всю ніч… І так кожної доби.
Я дуже відверто говорив в'язням, що нас цікавить. І відверто говорив, що я готовий зробити у відповідь – для них, для їх кримінальних справ, для їх родин, для їх побутового життя в СІЗО. Я допомогав і досі допомагаю всім, хто допоміг суспільству побачити правду.
– Багато людей відмовлялись?
– Більш-менш регулярно ми спілкувались з сотнею людей. Але знімати погодився лише кожний п'ятий.
– Люди боялись?
– Потрібно розуміти специфіку перебування у такій установі, як Лук'янівка. Ти знаходишся у дуже маленькому приміщенні. Цілодобово. З одними й тимиж людьми. Вам не вистачає життєвого простору, у вас дуже накурено, немає провітрювання. Немає душу. На 50 чоловік один туалет, один умивальник, один стіл, одне вікно. Всі за всіма спостерігають. Якщо довго перебувати в приміщенні камерного типу –чуючи будь-який, навіть найменший звук, навіть не потрібно озиратися –ти точно знаєш, хто саме і що зараз робить.
У кожній камері є люди, які доповідають про перебіг подій адміністрації СІЗО. А також ті, хто доповідають представникам кримінального світу. І ті й інші явно не зацікавлені у будь-якому витоку інформації на волю, тим більше –до журналістів. Тож люди, які співпрацювали з нами, свідомо наражали себе на дуже реальний ризик. На це були готові лише ті, хто розуміє, що тільки публічність може випалити частину несправедливості в тюремній системі.
– Чи відчуваєте ви відповідальність за людей, які співпрацювали з вами? У них можуть виникнути проблеми.
– Ми дуже детально прораховували з в'язнями поведінку офіцерів і наглядачів після ефіру. Робили все, щоб унеможливіти ідентифікацію. Щоб неможливо було впізнати ані тих осіб, які знімали, ані тих осіб, які були в кадрі. Щоб не зрозуміло було в яких саме камерах це відбувалось. І великою мірою нам це вдалось.
Звичайно, ув'язнені усвідомлювали, що вихід такого розслідування в ефір спричинить посилення режиму, збільшить активність перевірок, інспекцій та різних каральних заходів. Але і вони, і ми розраховували на те, що в стратегічній перспективі позитивні зрушення перекриють тимчасові незручності.
Ми уже їх бачимо! Кабмін виділив на ремонт Лук'янівки, хоча і заднім числом, 1,5 мільйони гривень. Володимир Литвин спільно з Олександром Єфремовим заявили, що ініціюватимуть внесення змін до державного бюджету, щоб слідчі ізолятори отримали суттєво більше коштів. Багато офіцерів звільнено. І відсторонено виконуючого обов'язки начальника СІЗО Євгена Домбровського, що вже є неймовірною перемогою. За це нам дякують не лише в'язні, яким він влаштовував у Лук'янівці атмосферу концтабору, а й їх родичі, їх адвокати.
Домбровський – це людина, яка завжди працювала заступником начальника СІЗО. Але як вічний заступник реально мала владу більшу, ніж начальник. Він був темним духом тюрми. У фільмі ми чули як його підлеглий, оперуповноважений Петро Березовський, засвідчує: «Домбровський саджав заможних людей у камери, навмисно їх переповнював, щоб показати весь жах існування у Лук'янівці. А потім пропонував вирішити проблему за дуже великі гроші. Тому відсторонення Домбровського, який вже не повернеться –це безперечний результат, якого десятки правозахисників вимагали роками».
Крім того, щодо цього фільму до телекомпанії ТВІ звертаються посольства всіх країн світу. Тому що в установах пенітенціарної служби перебувають в тому числі і іноземні громадяни. Ми перекладаємо розслідування на основні мови земної кулі, а отже, його життя тільки починається. Невдовзі представники всіх комісій, які мають мандат на відвідування подібних установ, будуть ходити коридорами Лук'янівки і дивитись що там відбувається.
До того ж, вперше за багато років тюремники знітилися і відчувають свої руки зв'язаними. Вперше за багато років вони справді намагаються дотримуватися закону. Коли затримали одного з наших агентів – ми дізналися про це через менше ніж за півгодини. Ми подзвонили і сказали: «у вас є передбачені законом заходи та покарання за порушення дисципліни. Але якщо ви зробите щось не передбачене законом – країна про це дізнається. У вас вже немає таємниць».
Фільм довів, що суспільство і його активна громадянська частина може впливати на роботу навіть найбільш таємничих та засекречених структур країни. Вони вперше починають боятись суспільства і суспільного контролю. Саме тому всі, з ким я співпрацював, живі і здорові. Хоча ми реально за них переживаємо. Більше ніж за себе, якщо чесно. Тут, на волі, у людей є принаймні шанс спробувати себе захистити. Там – ні.
Читайте також: Про що не сказано у фільмі "Тюрма №1"
– Ходять чутки, що людей «шмонають» тричі на день, відібрали телефони…
– Я понині кожної ночі на зв'язку з СІЗО. Кожної ночі. Стверджую: додаткові перевірки є, але нічого кривавого. Обшуки і раніше проводились кожного тижня, незалежно від нашого розслідування.
– А кримінальної відповідальності не боїтесь? Наприклад, за шантаж офіцера охорони.
– Ми дуже детально обмірковували кожний свій крок, його доцільність і законність.Як людина, яка має юридичну освіту, скажу: все, що ми робили, було в рамках закону.
Але є і більш важливий аспект – моральний. Розслідування це завжди розслідування –байдуже, воно журналістське чи прокурорське. Але щиро зізнаюся – деякі методи розслідування мені були неприємними. Я не хотів би їх повторювати знов. Але в той час це була єдина можливість дістати шматочок правди. Це виправдана жорсткість.
Читайте також: Як українська влада завойовує лояльність з боку міліції
– Чому була обрана саме Лук'янівка? Кажуть, найстрашніше СІЗО – Криворізьке.
– Слідчий ізолятор у Кривому Рогу, який ще називають «Бублік» – це справді дуже темне місце. Знаю це як людина, яка є уродженцем Кривого Рогу. Це моє місто, і його проблеми мене цікавлять.
Але Лук'янівка все-таки є найбільш відомим СІЗО країни. Не тільки тому, що з недавніх пір туди відправляють особистих ворогів президента. Але і тому, що знаходиться в Києві. Найбільш резонансні події й процеси відбуваються саме у столиці. Крім того, надто багато було повідомлень про дивні смерті, каліцтва, хвороби, підозрілі самогубства, жахливі умови тримання в Лук'янівці. І надто багато було красивих відео з білосніжними простирадлами, які тюремники нав'язували провладним ЗМІ.
В журналістиці потрібно з жорсткою зневагою ставитись до брехні. А тим більше – до брехні, яку намагаються видати за правду, вважаючи, що усі навколо нічого не розуміють. Ні, люди все розуміють. Правда має значення.
– Що особисто вас більше за все вразило під час зйомок?
– Для мене, як і для всіх хто подивився фільм, найбільшою несподіванкою стало те, що тюрма все-таки виглядає суттєво гірше, ніж ми уявляли. Зрозуміло, що це не курорт і не готель. Але я досі пам'ятаю той вечір, коли прийшла перша електронна пошта, перше відео. Це були кадри великої барачної камери, де 50 людей стоять навколо одного заставленного харчами столу і дивляться єдиний телевізор. Їм навіть немає де сісти. Вся камера забита нарами. Немає вільного майданчика. Інший простір зайнятий столом. І люди просто стоять цілими днями. Я переглядав це відео знову і знову, і просто не міг повірити своїм очам. А потім були нові й нові відеофайли. Поступово вони перетворювались на загальну картинку життя. Як в'язні прокидаються, як вони живуть, гуляють, миються. Ми на ТВі півроку по крихтах збирали цей фільм. По 10-20 секунд. Хоча уповноважені установи могли б зробити це за тиждень.
Але владі вигідна така тюрма. Їм вигідний саме такий слідчий ізолятор. Адже правоохоронні органи в Україні не тільки розганяють мітинги, б'ють жінок-журналістів, трусять бізнесменів… вони ще професійно і монопольно торгують свободою. Торгівля свободою – це прекрасний бізнес. І для того, щоб він процвітав – потрібно, щоб слідчі ізолятори виглядали саме так, як вони виглядають.
Читайте також: Як туберкульоз вбиває в'язнів
– Чи багато відзнятого у СІЗО матеріалу не увійшло до фільму?
– У нас є приблизно шість годин відео з тюрми, а у фільмі її показано хвилин 15. Дещо ми не показували з етичних міркувань, бо на телеканалі ТВІ фільм вийшов у слоті, який дивляться не тільки дорослі. Дещо ми не показали, бо це може зашкодити живим людям. А ми хочемо не шкодити, а домагатись вирішення реальних проблем.
– Колишні в'язні Лук'янівки свідчать, що наглядачі постійно б'ють ув'язнених. Чому не було матеріалу про застосування фізичної сили з боку наглядачів?
– Деякі речі зняти неможливо. Неможливо зняти карцер. Неможливо зняти особисте спілкування оперуповноважених та в'язнів. Неможливо зняти блок, у якому утримуються такі люди, як Луценко, Іващенко, Волга і їм подібні. Дуже важко зняти кімнату відеоспостереження за камерами. Доступ туди відбувається тільки за журналом, і якби ми наполягали на тому, щоб наші агенті це зробили – їх би вирахували. А сумлінних агентів здають тільки люди безчесні.
– Ви плануєте продовжувати тему?
– Тюрма –це мікромодель нашої держави.Вважаю обов'язком досягти очевидних позитивних результатів саме у Лук'янівський в'язниці. І якщо вони будуть досягнуті – хороший приклад стане заразним. В'язні по всій країні будуть думати: а чому у Лук'янівці так, а у нас набагато гірше? Почнуть співпрацювати з нашими колегами, з місцевими ЗМІ. І ситуація зміниться. Точки світла, які одна за одною будуть вс швидше з'являтись на карті України – не тільки в тюрмах, а й у всіх системах життєдіяльності – рано чи пізно зіллються в одне нормальне цивілізоване суспільство.