Торік цей фільм отримав приз «Тедді» – програми Берлінського кінофестивалю, присвяченої темам сексуальних меншин, і це багато про що говорить. Але, на відміну від лауреата Берлінале-2010 «Діти в порядку» Лізи Холоденко, «Дівчисько» не пропагує чистоти лесбійського способу життя, не агітує боротися за права геїв і взагалі не лізе в очі з усіма модними на сьогодні сексуально-ліберальними правдами.
Ця стрічка могла б стати прикладом зваженого підходу до специфічної проблеми – коли дівчатка роблять із себе хлопців. Французька режисерка Селін Ск’ямма максимально делікатно підійшла до сакрального, закритого й тендітного світу підлітків на межі між дитинством і юністю, нарочито нічого не пхаючи в глядача, без натуралізму показуючи радше психологічне, ніж фізіологічне перевтілення та короткочасне існування 10-річної дівчинки в образі хлопчика. До того ж у сценарії було вдало придумано певний ситуаційний хід – через парубочу зовнішність її сприйняли за хлопця, після якого сюжет почав розгортатися за звичайною схемою життя: не бажаючи втратити ту мінімальну довіру і приязнь, яку Вона, сором’язлива і закомплексована Лора, отримала, на сцені з’явився Він, Мішель. За футболом, спільними розмовами про хлопчачі справи пішли купання (із пластиліновим цюрчиком у плавках) і перші поцілунки. У фіналі, звісно, таємницю розкрили, батьки насварили, а друзі зникли. Окрім тієї, кого Лора-Мішель цілувала. І відчуття, що пройшло, вдалося, сталося…
Далі Ск’ямма не йде, не аналізує, не прогнозує і не драматизує. І не треба – драму вона створила за всіма законами: потужне враження від фільму мусить робити своє після його закінчення, а осмислювати є що. Під документ зроблене: ручною камерою, з відвертими розмовами, гострими неприємними ситуаціями, від яких скубе десь біля серця, «Дівчисько» чіпляє, тішить, шокує і навіть лякає, якщо ви батьки. І кричить: зреагуйте, задумайтеся, зробіть щось!
Читайте також: По той бік тиші