Німеччина постає перед вибором: стати лідером континенту чи об’єктом ненависті сусідів. За щасливого збігу обставин її президентом стала людина, більш відома своєю порядністю і моральним лідерством, аніж політичною спритністю – людина, яка може допомогти гарантувати, що його країна обере першу роль. У ФРН президент має унікальне становище: традиційно він втілює сумління нації. Вже понад 60 років глава Німеччини часто є стерновим у стресових ситуаціях і, як часто трапляється у німців, у миті, коли вони трохи губляться у думках з приводу свого місця у світі.
Два останні президенти – Горст Келерта Крістіан Вульфф – пішли у відставку зі скандалом: Келер через невдало дібрані слова про роль Німеччини в Афганістані, а Вульфф внаслідок звинувачення у корупції. На щастя, залишився Ґаук. Коли йому виповнилося 11, спецслужба Штазі схопила його батька і відправила на чотири роки до Сибіру на очах у хлопця. Побачивши це, він не лише зненавидів владу Східної Німеччини, а й став «політично неблагонадійним» елементом.
Єдиним доступним для нього заняттям залишилася релігія. Будучи лютеранським священиком, він кидав виклик злочинам східнонімецького уряду, постійно прирівнюючи їх до нацистських. Завдяки його прямолінійності саме на нього впав всезагальний вибір, коли після об’єднання Німеччини комусь у країні довелося взятися за неприємне завдання: викриття сумнозвісного архіву Штазі, яке, безперечно, мало зруйнувати чимало особистих стосунків і родин. Але замість того, щоби шукати помсти ,використовуючи своє становище, він керував своєю організацією до того справедливо, що зрештою її назвали на його честь «відомством Ґаука».
Попри таку популярність, Ґаук здебільшого цурався політики. В той час, як усі його попередники вийшли з чітко структурованої німецької партійної системи, він ніколи не обіймав посад у партіях, ба навіть не належить до жодної з них. Попри це, його підтримка сягає 69%, здебільшого завдяки репутації добросовісної людини та звичці говорити від серця. Німці радше говорять про нього як про «людину», ніж як політика.
Дехто, поза сумнівом, не в такому захваті від Ґаука. Деякі мешканці Східної Німеччини скаржаться, що він запізно долучився до революції 1989 року. Інші вважають його егоцентричним і зацикленим на одній темі: він може говорити лише про свободу і відповідальність, стверджують вони, і нічого не знає про зовнішню політику.
Однак, на подив усім, у Ґаука і Ангели Меркель є одна спільна риса: за якихось два десятиліття після того, як Західна Німеччина фактично поглинула збанкрутілий схід, на чолі країни стоятимуть двоє вихідців зі Східної Німеччини. Символічність того, що дві екс-жертви комуністичних утисків – один священик, а інша – донька священика – керуватимуть країною, що була колись великим агресором, не пройде повз увагу європейців, що добре пам’ятають минулі події.
І цей момент припадає на критичний для розвитку Німеччини час. Минули ті щасливі дні холодної війни, коли, зручно сховавшись під ядерною парасолькою США, Німеччина могла постійно грати другу скрипку в чиїйсь партії. Німеччині подобалося перебувати в ролі зразкової учениці, а не зразкового вчителя – і сусідам її це було до вподоби не менше, ніж їй самій.
Та все змінилося. Через боргову кризу периферійної частини Європи, внаслідок якої її південь котиться до банкрутства, а її північний центр стає дедалі потужнішим, Німеччина опинилася в центрі процесу ухвалення рішень щодо пошуку виходу з кризи євро. Таке щойно здобуте високе положення вже зумовило цілком очікувані негативні наслідки. Греки, що відчувають чималий тиск, звинувачують Німеччину в тому, що вона під’юджує Європейський Союз наполягати на проведенні запропонованих ним реформ. І Меркель, і міністр фінансів ФРН Вольфґанґ Шойбле, у грецьких ЗМІ постають як нацисти у формі Третього рейху зі свастиками.
Німці не звикли до стусанів від тих, хто при цьому просить у них милостиню, однак це, як могли б сказати їм їхні американські союзники, плата за роль лідера: він винний у будь-якому разі. Після революції 1989 року принципові лідери на кшталт Вацлава Гавела у Чехословаччині та Адама Міхніка у Польщі нагадали Європі, де центр тяжіння моральності. Саме вони здебільшого допомогли спокійніше пережити еру виходу з комунізму, що, як здавалося попервах, буде дуже складно.
Очікувати, що Ґаук, який теж вийшов з 1989-го, відіграє таку саму роль, може, й занадто. Нині Європа більше скидається на калюжу, ніж передреволюційну територію, і драма перевороту була б у цьому випадку цілком позбавлена романтики. Однак з огляду на скрутні часи попереду і те, що старі культурні демони піднімають голови, міцний голос простого принципу може лише покращити ситуацію. Німцям треба часто нагадувати, що все в них гаразд. Решті світу подобається чути, що з німцями все добре. І Ґаук має те необхідне становище, що дасть змогу йому говорити обом те, що вони хочуть чути.
© 2012 The New York Times