Європейці, котрі тривалий час сповідували концепцію мультикультуралізму і прихильно ставилися до появи на своїх теренах пришлого мусульманського населення, побачили у масовому зростанні ісламістських анклавів на своїй землі безпосередню загрозу своїй національній ідентичності.
Хоча, за даними брюссельської поліції, напад за шиїтську мечеть у Брюсселі здійснили прихильники радикальної салафітської сунітської течії ісламу, а не європейці-неонацисти, це не знімає загальної проблеми.
Спалена шиїтська мечеть «Ріда» вважалася однією з головних шиїтських у Бельгії. Варто пригадати, що 2007 року храм довелося помістити під охорону поліції через погрози з боку салафістських угруповань. Салафізм вважається ледь не найбільш жорсткою течією ісламу, радикальною гілкою сунізму. Його послідовники ставлять за мету повернення до споконвічного способу життя і віри ранніх мусульманських громад і очищення ісламу від нововведень і запозичень.
Можна зробити припущення, що на територію Бельгії переноситься протистояння, котре нині вирує на Близькому Сході, і цей напад цілком може стати відлунням напруженої ситуації в Сирії.
Певна річ, не можна не обурюватись тим фактом, що мечеть у Брюсселі зазнала нападу сучасних вандалів, але для того, щоби зрозуміти те, чому таке взагалі стало можливим у цивілізованій і толерантній до інакшості Європі, слід простежити витоки такої зміни європейських суспільних настроїв.
Варто звернути увагу, що президент Франції Ніколя Саркозі вже неодноразово заявляв про те, що іммігрантів не вдається інтегрувати у французьке суспільство. Власне, так насправді і є. Адже великою мірою європейський екстремізм і ксенофобія є похідними від ісламського екстремізму на теренах Європи.
Але до того ж це також є прямим наслідком соціальної дезінтеграції. Це – нігілістичний продукт місцевих мусульманських уродженців, покоління без коренів, соціальних зв’язків і, головне, майбутнього. Ці люди, котрі є відчуженими від свого національного тла, зіткнулись з економічною безнадією, ще більше відчувають своє відторгнення і неможливість набуття європейської ідентичності.
Неабияк цій ситуації сприяє економічна криза, за якої брак можливості влаштуватися на роботу спонукає до пошуку альтернативних джерел, котрі не завжди можуть бути законними. Попередні покоління іммігрантів, котрі знаходили собі роботу, перебували у значно кращій ситуації, ніж нині їхні діти, і це позначається на сприйнятті свого майбутнього вихідцями з іммігрантського середовища.
У цьому питанні варто прислухатись до думки президента Франції Ніколя Саркозі, який наголошує, що кількість іноземців у його країні невпинно зростає, а система їхнього інтегрування у французьку спільноту працює дедалі гірше. «Наша імміграційна система працює гірше і гірше, тому що в нашій країні забагато іноземців, і ми більше не можемо знаходити для них житло, робочі місця і школи».
Саркозі вважає, що імміграція може бути для Франції набутком, однак її потрібно жорсткіше контролювати, збільшуючи вимоги для отримання права на постійне проживання в країні.
За даними Institut francais d'opinion publique (IFOP), 68% французів і 75% громадян Німеччини вважають, що мусульманські іммігранти не змогли інтегруватися в життя їхнього суспільства. Все це відбувається через релігійні та культурні відмінності. Але є й інші чинники, на які слід зважати, розглядаючи цю дуже болючу проблему.
Процес інтеграції не вдається пройти мусульманським іммігрантам з Африки, Азії та країн Близького Сходу. Всі вони мають різне походження, але все стикаються зі спільними проблемами, серед яких здобуття освіти, працевлаштування, носіння хіджабу, радикалізація і відсутність перспективи. Особливе занепокоєння спричиняють причини відсутності інтеграції мусульман до європейської спільноти.
У європейців один менталітет, світогляд і цінності, а у мусульман – інакші менталітет, світогляд і цінності. Коли вони зустрічаються, то закономірно відбувається зіткнення різних світоглядів, внаслідок чого спалахує конфлікт, для усунення якого необхідні діалог і компроміс. Проблема, однак, в тому, що досягти такого компромісу дуже і дуже непросто.
Фатальною помилкою європейських країн стало те, що їхнє керівництво у ХХ ст. сподівалося, що мусульманські робітники прибули до Європи тимчасово. Працюватимуть там, зароблять грошей і повернуться до своїх країн. Тож європейці від самого початку не продумали алгоритму створення атмосфери для мусульман для інтеграції їх у європейське суспільство.
У результаті цього почали з’являтися групи розчарованих мусульманських іммігрантів, які не планували повертатися до своїх бідних країн, але при цьому були незадоволені відсутністю гостинності з боку європейських місцевих жителів. Ці мусульмани воліли жити невеликими громадами, утворюючи своєрідні соціальні гетто, які з часом стали більмом на очах для багатьох європейців.
Усе це закономірно призвело до ланцюгової реакції негативних наслідків. Небажання мусульман вивчати мову країни, в якій вони живуть, спричинило зниження попиту на їхню роботу на європейському ринку праці. І як наслідок високий відсоток безробітних в європейських країнах був зафіксований насамперед серед мусульман. Ці факти переконали іммігрантів у шовінізмі та дискримінаційних підходах європейських урядів і місцевих жителів стосовно них, що й призвело до радикалізації мусульманської громади.
Іншою вагомою причиною, котра перешкоджає діалогу між мусульманами і європейськими урядами, є те, що частина мусульман, що живуть у Європі, вважає саму можливість діалогу для мусульман ознакою їхньої слабкості. А агресія є нібито одним із засобів демонстрації своєї сили. Спадає на думку розмова з європейським мусульманином, який сказав: «Так, ми не християни, тому, що це лише в Біблії написано: коли тебе б’ють по одній щоці – підстав іншу. Ми мусульмани. Якщо хтось вдарить нас, то він дістане удар у відповідь».
Ще одна суттєва проблема, яку не варто скидати з рахунку, – це те, що для багатьох груп мусульман у Європі недоступна освіта в місцевих школах та університетах. А коли людина освічена, то бачить світ із різних ракурсів і розглядає його з різних боків, а не лише з власного.
У багатьох навчальних закладах Європи, де носіння хіджабу заборонене, дівчата і жінки мають обирати між ним і можливістю здобуття освіти. Але не всі мусульмани вітають відмову від хіджабу, і це часто призводить до дуже трагічних наслідків, нанесення тілесних ушкоджень дівчатам їхніми однолітками-мусульманами. Такий пресинг змушує молодих мусульманських дівчат відмовлятися від ідеї здобуття освіти у спільних європейських школах.
Радикалізація мусульманської общини також пов’язана із тим, що більшість імамів, котрих запрошують проповідувати у мечетях Європи, прибувають з неєвропейських країн. І тому замість діалогу між імамами і європейськими державними структурами та християнськими церквами, в якому б виникала можливість встановлення терпимості і миру між мусульманами і місцевими європейськими жителями, імами проповідують традиційні консервативні ідеї, що лише призводять до подальшої радикалізації мусульман, котрі живуть у Європі.
Зрештою, фактична відмова європейських країн розпочати розроблення єдиної політики інтеграції, навіть сьогодні, коли питання інтеграції мусульман стає надзвичайно актуальним, свідчить, що настав час для конкретних кроків, замість проведення дебатів і дискусій.
Думаю, варто розглянути кілька варіантів, здатних покращити ситуацію. Для вирішення конфлікту між християнською більшістю і мусульманською меншістю необхідно, щоб обидві сторони краще знали одна про одну і сприймали не як противників, а як рівних. А вже після цього можна говорити про ведення діалогу і досягнення компромісу.
Можливо, для цього потрібно змінити спосіб, у який європейці сприймають іслам і мусульман. Щоб у європейських школах були введенні факультативи для ознайомлення з ісламською релігією, культурою та історією. Але одночасно для дітей європейського мусульманського населення навчання у початковій і середній школі має бути обов’язковим. При цьому важливо, щоб мусульманські діти вивчали мову, історію, культуру, традиції і звичаї країни, у якій вони проживають.
Враховуючи те, що мусульманське населення в Європі зростає дуже швидкими темпами (за деякими дослідженнями, до 2030 року в Європі проживатиме 58 млн мусульман), а європейські уряди і політики все ще не в змозі виробити єдину ефективну політику щодо них, подальша мусульманська імміграція до європейських країн має бути припинена. Принаймні до певного часу.
Це дасть змогу європейським урядам встигнути намітити конкретні кроки для того, щоби впоратися із ситуацією, наявною вже нині. Водночас будівництво нових мечетей, що дедалі більше провокують незадоволення місцевого населення, також мусить бути тимчасово припинене.
Скидається на те, що в іммігрантів-мусульман на Заході є два шляхи: підтвердження мусульманської ідентичності або повна відмова від неї. Така ситуація накладає на іммігрантів великий тягар. Серйозність питання полягає в тому, що іммігранти повинні зрозуміти складність ситуації і самі шукати шляхи виходу з неї.
Адже, якщо намагатися і надалі жити в соціальних гетто і строго дотримуватися законів шаріату (прямо порушуючи цим основи європейського права), то навряд чи взагалі можна вести мову про якусь реальну інтеграцію в західні суспільства.
Між тим, ісламські богослови під інтеграцією мають на увазі асиміляцію мусульман у немусульманських суспільствах. На їхню думку, якщо для мусульман, котрі проживають на Заході, надзвичайно важко виховувати своїх дітей як мусульман, то вони мають повернутися до країн свого походження. А щоб захистити свої сім’ї від асиміляції, слід жити за ісламською юриспруденцією.
Також ісламські богослови досягли широкого консенсусу щодо того, що мусульмани, котрі проживають в середовищі немусульман чи «невірних», тобто мусульманські іммігранти на Заході, мають присвятити себе ісламському контексту життя. Це вимагає участі в мусульманських організаціях і об’єднаннях. А наріжним каменем цих зусиль має стати створення мусульманських шкіл для іммігрантів, які підтримуватимуть іммігрантів у їхньому ставленні до своєї спадщини, традицій і ритуалів, ніби усе, що змінилося у їхньому житті, – це лише зміна місця проживання. Також необхідним є зведення мечетей і клубів, щоб мусульмани проводили час разом, для того, щоби заохочувати чоловіків-мусульман до укладання шлюбів із мусульманками, а не з «невірними».
На думку мусульманських богословів, іслам не є культурою, релігією або традицією, а натомість альтернативним варіантом громадянства, яке встановлює свою юрисдикцію над усіма аспектами людського життя. Мусульманин може бути громадянином західної національної держави, але одночасно має робити усе для того, щоби не розчинитися в її соціумі і не втратити своєї ідентичності.
Отже, виникають великі протиріччя зіткнення між західною інтерпретацією особистої свободи і деякими ісламськими інтерпретаціями мусульманських прав і обов’язків, тому що для ревнителів мусульманської ідентичності іслам є основним козирем у всіх аспектах людської діяльності.
У цьому, ймовірно, і полягає основна проблема. Адже ісламська релігійна община («умма») прагне до створення свого автономного середовища у полікультурному суспільстві. Використовуючи принципи лібералізму і мультикультуралізму як щит, європейські мусульмани (у більшості своїй керовані радикальними ісламістами, на підривну діяльність яких спецслужби західних держав тривалий час заплющували очі) фактично перекривають собі шлях до інтеграції до європейських спільнот.
Це і є, по суті, відправною точкою розуміння того, чого останнім часом в Європі зростають ксенофобські екстремістські настрої стосовно мусульманської меншини. Адже корінне європейське населення не бажає миритися з тим, що хтось не лише ігнорує його звичаї, традиції, мову і культуру, а й намагається нав’язати свій спосіб життя, який викликає закономірне відторгнення і неприйняття.