Українські чоловіки мало зважають на свою зовнішність та оточення й намагаються самоствердитися за рахунок жінок, водночас не поспішаючи брати на себе відповідальність. Це відбувається, зокрема, й через наслідування ними закладених у радянські часи суспільних моделей.
Читайте також: Як створювався homo sovieticus
ПОГАНІ ЗВИЧКИ
Петрові 38 років. Він інвалід, хоча жодної реальної фізичної чи інтелектуальної вади не має. За $3 тис. купив довідку, щоб отримати пожиттєву пенсію. Це його головна стратегічна інвестиція на найближчі років п’ять, адже вкладені гроші не скоро вдасться «відбити». Коштів на комп’ютер для своєї дитини він через це не має, зате родина отримуватиме гарантований щомісячний дохід. Придбати той папірець в обласному центрі – Вінниці – давно не проблема, вже півсела такі має. Півсела здорових молодих чоловіків. «А що було робити?» – виправдовується Петро. Власна справа не ладналася ніяк: з одного боку, безкінечні побори, а з другого – бідні, неплатоспроможні люди довкола. Тепер він має «інвалідність», іноді дає стусанів дружині й раз по раз надихається мрією вирощувати на продаж цибулю. Коли актуалізується остання, телефонує родичеві з Києва, аби той подивився в інтернеті, що й до чого нині в цибулячому бізнесі.
Олег, родич і колишній односелець, із яким колись гралися в козаків-розбійників, зневажає його, але не за липову «інвалідність», а за «жлобство». Працює в державній установі, зарплату отримує критично малу. Дружина заробляє набагато більше, але окрім цього й дитиною опікується весь вільний від роботи час, і з ганчіркою бігає. Олег тим часом грає в комп’ютерні забавки – це його хобі. Спорт закинув давненько через «кисляк» – так він називає свій внутрішній стан. Тож коли йому телефонує Петро, який цікавиться цибулею, родич завжди іронічно посміхається. Мовляв, якби той справді хотів діяти, то подзвонив би його дружині. Та відразу все з’ясувала б.
Ані Петро, ані Олег не є алкоголіками, і вже за це їх цінують і дружини, і оточення загалом. Конкуренції вони не бояться: самотніх жінок довкола достатньо, а от непитущих чоловіків катма. Причому чимало таких, що не просто п’ють, а пропивають гроші, які їхні дружини перераховують із заробітків за кордоном.
Європейців, які приїздять до України, шокує, коли вони бачать, як жінки кладуть асфальт або виконують іншу важку роботу. У нас чоловіки до такої ситуації звикли – ще з радянських часів – як і до багатьох інших потворних виявів сьогодення. Наприклад, ніхто не втручається, бачачи, як чоловік б’є жінку в публічному місці (а раптом він депутат, а в неї погана репутація; або це хтось «повчає» власну дружину?).
Читайте також: Навантаження жінки в СРСР звужувало коло обов’язків чоловіка
УКРАЇНСЬКИЙ ЧОЛОВІК: MADE IN USSR
На формування українських чоловіків не останньою чергою вплинула радянська система, яка проїхалася по соціуму як бетонокаталка, підкинувши догори булгаковських «шарікових» – учорашніх сільських гультяїв. Найбільш пасіонарні, нонконформістськи настроєні чоловіки гинули у війнах, зазнавали репресій – саме вони прийняли на себе історичні виклики ХХ століття. «Психологія українців традиційно підпорядкована вимогам виживання. За рахунок цього ми вистоюємо впродовж століть, але водночас є ось такими. Почуття гідності в такій психології не важливе, – переконаний соціальний психолог Олег Покальчук. – Навіщо чоловікові бути сильним, активним, якщо його за це посадять, знищать?»
Радянська система перебирала на себе відповідальність за життя громадянина, контролюючи його й подавляючи ініціативу. Неможливість реалізуватися породжувала інфантилізм. Коли ця система впала – у чоловіків нарешті з’явилася можливість себе виявити. Багатьом це не вдалося, адже завищені очікування треба було чимось підкріплювати. Значну частину чоловіків розпад старої системи, де їхні соціальні й професійні ролі були визначені, зламав. Прийшла сіра пострадянська дійсність 1990-х, у якій жінки виявили вищу психологічну стійкість і витривалість. «Вони витягли країну з дна, виживаючи як тільки можна, тоді як чимало чоловіків лежали на диванах і пили горілку», – зауважує професор, академік Інституту психології НАН України Наталя Чепелєва.
Пережиті економічні та соціальні негаразди відобразилися й на поведінці жінок. Багато з них не поспішають віддавати взяту на себе відповідальність, навіть якщо партнер уже готовий частково її перебрати. «Українські жінки часто не дають чоловікам шансу, вони самі приймають рішення. Відповідно, ті не реалізують своєї харизми. Як наслідок – формується тип безвідповідального, інфантильного чоловіка. Це трапляється скрізь. Те, що в Україні їх більше, ніж у Західній Європі, пояснюється нашим радянським минулим, – переконана психоаналітик і член Європейської професійної психотерапевтичної ліги Наталя Кухтіна. – Тоді формувалося психологічно неправильне, спотворене ставлення до рівності чоловіка й жінки. Якщо вона стояла поруч чоловіка з відбійним молотком, то це й була рівність».
Читайте також: Слабка ланка
МОДЕЛІ ПОВЕДІНКИ
Через тяжкий історичний багаж можна було б і переступити, та передумов для цього не видно. Основними постачальниками моделей поведінки для майбутніх чоловіків є педагоги, родина, найближче соціальне оточення й медіа. Українській освіті властиві гендерні перекоси. До проблем галузі додається елементарний брак чоловіків-учителів у загальноосвітніх школах. У початковій – 98% педагогів жінки. У середній – понад 80%. 20% чоловіків у відповідних колективах включають і вчителів праці, й фізруків, котрі часом є людьми вельми випадковими в освіті. Цьому явищу є дуже прозаїчне пояснення: низька зарплата, а отже, непрестижність. «Школа мала б приділяти більше уваги психологічному, культурному, духовному розвитку дітей, виховувати повагу в хлопчиків до жінки як такої, – вважає заступник директора Інституту соціології НАН України, доктор філософських наук Євген Головаха. – Водночас із дівчатами теж не працюють, не пояснюють, що особистість набуває цінності тільки тоді, коли виховує в собі й демонструє в соціумі певні якості».
Родина також не завжди дає українському чоловікові успішну рольову модель для наслідування. За даними Міністерства у справах сім’ї, молоді та спорту, 2010 року із 13,5 млн родин в Україні близько 2,3 млн були неповними. Це без урахування родин, у яких юридично батьки живуть у шлюбі, але де-факто окремо, а дітьми опікується лише мати. У 99% офіційно зареєстрованих неповних сімей дітей виховує жінка. Тобто за найбільш оптимістичними підрахунками п’ята частина малят в Україні виховується без щоденної участі чоловіків.
Натомість цілком конкретні поведінкові моделі майбутнім чоловікам пропонує телебачення, зокрема російські кримінальні серіали: «мачо з обрізом» і «мент у діловому костюмі». До них додаються численні рекламні ролики, як-от пива, де цей напій подають як частунок, гідний «справжніх мужчин». Соціологи та соціальні психологи одностайно б’ють на сполох: у «легких» медійних жанрах та масовій культурі не закладають жодних позитивних чоловічих поведінкових схем. «Наші медіа не подають тих моделей поведінки, за якими молода людина може вибудувати своє життя. І це стосується обох статей, – вважає Наталя Чепелєва. – Вони не пропагують відповідальності як такої. Припускаю, що будь-який контент-аналіз виявить: поняття «відповідальність» у нашому медійному дискурсі в більшості випадків означало б «кримінальну відповідальність», а не щось інше, як-от відповідальність за себе, родину, країну тощо».
Водночас наші співвітчизниці стають заручницями квазіпатріархального соціального оточення, радянського за духом шкільного виховання, нав’язуваних у родині упереджень щодо ролі статей. «Українські жінки невдоволені чоловіками, але теж за інерцією перебувають у полоні стереотипу, що чоловік – це самоцінність, – продовжує Євген Головаха. – Масова свідомість, що підтримує цей стереотип, гальмує наше просування вперед».
Читайте також: Про чоловіків і гендерну рівність.Як патріархат дискримінує чоловіків?
У ПОШУКАХ СУЧАСНОСТІ
«Сьогодні ми спостерігаємо великий перехід західної цивілізації від ідеалу мачо, який є впевненим у собі, не рефлексує, є людиною справи й рішень, але виконує в соціумі лише обмежене коло чоловічих функцій, до андрогінного типу особистості, яка бачиться різнобічнішою: це перехід від патріархального до сучасного чоловіка», – вважає соціолог.
У жодному разі андрогінність не варто асоціювати із м’якотілістю чи нерішучістю. В умовах сучасного світу йдеться якраз про сильнішу й більш підготовлену до життя особистість – чоловіка, здатного будувати паритетні стосунки з успішною та емансипованою жінкою. «Андрогінність – це коли до маскулінності додається певна психологічна м’якість, тобто чоловічі якості (як-от фізична сила, здатність ухвалювати рішення) поєднуються з рисами, що їх патріархальне суспільство сприймає як жіночі (теплота, психологічна підтримка, тактовність у поведінці). До цього варто додати справедливий, рівноправний розподіл праці між чоловіком та жінкою», – пояснює Євген Головаха.
У суспільствах Західної та Центральної Європи, Північної Америки такий «сучасний» тип домінує, він властивий більшості чоловічого населення. Практикування гендерної рівності на Заході не заважає тамтешнім чоловікам ставитися до жінок із повагою. Причому йдеться не лише про звичайну незнайомку в громадському транспорті, а й про взаємини в родині. Перебирання на себе половини домашніх обов’язків, як-то приготування їжі або догляд за дитиною, не принижують їхньої «чоловічої гідності». А українські чоловіки на масовому рівні не змогли перейти синхронно з рештою Європи від патріархальності до нових форм соціального буття. Це заважає їм сприймати іншу стать як рівну.
Француженка Фанні, проживши два роки в Києві, зробила дуже цікаві висновки після спостереження за українськими чоловіками. Ті, на відміну від французів, по закінченні «букетного періоду» перестають виявляти до жінки повагу. Тобто починають наслідувати моделі поведінки, часто практиковані в родинах, серед яких невід’ємними є «гиркання», позбавлені ґречності звертання та покладання на жінку домашньої роботи. За словами Фанні, для французького чоловіка зближення у стосунках передбачає і поглиблення поваги, ніжного ставлення до партнерки. «Українські чоловіки й досі перебувають психологічно значною мірою в патріархальному суспільстві, яке вже давно видозмінюється й повністю розпалося в цивілізованому світі. У нас воно тримається на стереотипі про чоловіка як самоцінність, до якого не треба висувати вимог», – пояснює Євген Головаха. Тож наш соціум потребує модернізації не лише на рівні інституцій, а й на рівні цінностей.
ПОРТРЕТ УКРАЇНСЬКОГО ЧОЛОВІКА
Вони в середньому не доживають до 63 років. Помирають переважно не від старості чи невиліковних хвороб, а від нещасних випадків, травм, отруєнь, які найчастіше виникають унаслідок вживання алкоголю та наркотичних речовин. Вирізняються одними з найвищих у світі темпами зростання захворюваності на ВІЛ/СНІД і туберкульоз. З-поміж них 12 млн – активні курці. Заняття спортом практикує лише кожен 10-й. Третина серед них неодружені. Приблизно третина не можуть залишити по собі нащадків. Майже кожен п’ятий хворів на недугу, що передається статевим шляхом. Вони становлять 80% самогубців і переважну більшість тих, хто переніс інфаркт чи інсульт. Щороку 80 тис. із них відходять із життя у працездатному й репродуктивному віці. «Вони» – це українські чоловіки.
Із листівки, випущеної за сприяння Фонду народонаселення ООН (UNFPA) в Україні
ТРИВАЛІСТЬ ЖИТТЯ ЧОЛОВІКІВ
Франція – 78,02 року, Норвегія – 77,53, Польща – 72,1, Індія – 65,77, Україна – 62,79, Росія – 59,8, Сомалі – 48,49.
За даними Index Mundi 2011
ЧОЛОВІКИ НЕ ЗНИКНУТЬ
Учені Інституту з біомедичних досліджень Вайтхед (Кембридж, Массачусетс), дійшли висновку, що впродовж 100 тис. років чоловіки не зникнуть. Раніше такі побоювання мали місце через гіпотезу про поступове зменшення Y-хромосоми. Цей процес дав науковцям підставу припустити, що як біологічний вид сильна стать проіснує від 100 тис. до 5 млн років. Проте, як з’ясували вчені, зменшуватися «чоловіча» хромосома припинила ще 25 млн років тому.
Читайте також: Привид патріархату