«Протягом кількох останніх років мільйони розгніваних громадян – в основному молодих, добре освічених та мобілізованих через соціальні медіа людей – “окупували” місця у таких різних країнах, як США, Єгипет, Росія, Іспанія, Бразилія, Туреччина та Болгарія, вимагаючи не просто зміни уряду, але й способу урядування. Спільне між цими вельми різними протестними рухами – недовіра як до бізнесу, так і до політичних еліт. Вони захоплюють уяву громадськості, але не створюють ані нової ідеології, ані харизматичних політичних лідерів. Їх пам’ятатимуть за відео – але не за маніфестаціями, за подіями – але не за промовами, за конспіраційними теоріями – але не за політичними трактатами», – зазначає Крастев.
«В анналах цього глобального протесаного руху Болгарія грає особливу роль. Країна представляє собою класичний приклад усіх недоліків демократії – корупції, недієздатних інституцій та громадської апатії, а також хрестоматійний приклад того, чому демократія все ще являє собою нашу найкращу надію, з її потенціалом до мобілізації громадянської енергії та можливістю повалення урядів, що повинні піти», – пише аналітик.
Крастев називає три основні уроки Болгарської «революції глобального середнього класу»: «По-перше, після більш ніж 40 днів протесту натовп на вулицях Софії вразив зарубіжних кореспондентів, але не змістив болгарський уряд. По-друге, у добу Facebook міський середній клас ризикує залишитися політично ізольованим через неспроможність простягнути руку іншим соціальним групам. І по-третє, готовність уряду використовувати силу проти демонстрантів пропорціональна активній громадській підтримці, яку уряд здатен мобілізувати. В Туреччині поліція накинулася на демонстрантів, тому що прем’єр-міністр Реджеп Таїп Ердоган був здатен зібрати сотні тисяч на свою підтримку. У Болгарії зустрічні протести не змогли назбирати більше, ніж 300 людей».
«Заключний урок, вивчений після завершення циклу протестів та виборів, що відбувся цього року, полягає у тому, що народні протести можуть змінити все, що завгодно, але не обов’язково – спосіб, у який населення здійснює волевиявлення. Якщо протести не висувають політичної альтернативи, яку люди були б готові підтримувати, вони приречені залишитися простим епізодом, який його учасники зможуть одного дня згадувати з ностальгією, та одноразовим виступом за демократію», – підсумовує Крастев.