Національний історико-культурний заповідник «Чигирин» за останні років шість помітно змінився. Коли я вперше потрапив сюди, хіба що краса природи та деякі руїни могли привабити туриста. Нині ж, перефразувавши Миколу Гоголя, скажу: «І чого тільки немає в тому заповіднику!» В самому лише Чигирині – й відновлений бастіон Дорошенка на Замковій горі, й церква Петра і Павла, й гетьманська резиденція. А якщо згадати про позитивні зміни на інших об’єктах заповідника – в Суботові, Медведівці, Буді та поки що маловідомій Стецівці, – стає зрозуміло, чому за останні роки потік туристів зріс уп’ятеро (!).
Проте я полюбив інший образ цих місць. Холодний Яр (частина згаданого заповідника. – Ред.) тиші та лісів, де можна кинути спальний мішок на землю неподалік Іллінської церкви й серед ночі милуватися виточненими банями в нерівному світлі місяця. Одного разу, коли ми продиралися із рюкзаками крізь яри й буквально «випали» на невелике лісове озерце, один зі студентів, місцевий не в першому поколінні, сказав: «Воно того варте! Я думав, такі краєвиди лишилися хіба десь у Новій Зеландії».
Зрозуміло, що нині ризикуєш бути затоптаний туристичними натовпами; завдання переважної більшості – засвідчити своє перебування в Холодному Яру на камеру, з’їсти гречаники («Ой, пупсик, местные так прикольно готовят!») та й дременути якомога швидше додому.
Але для наполегливих є інший шлях. Не екстенсивний – інтенсивний. І якщо ти докладеш зусиль, відійдеш трохи вбік від популярних стежок, то обов’язково натрапиш на залюблених у Холодний Яр людей, які покажуть тобі те, чого не бачить пересічний турист.
Читайте також: У гості до Богдана
МІСЦЕВИЙ АНДЕГРАУНД
Спочатку лише один маленький сюжет про те, як тут уміли копати. Коли холодноярці взялися до цієї корисної справи, вам не скаже ніхто. Для підземель тут гарні умови – дуже багато лесових ґрунтів: пророблені в них одного разу ходи можуть стояти дуже довго, аби лиш добре провітрювання. Що місцеві будівельники це чудово розуміли, можна впевнитися, обійшовши Мотронинський монастир із «нетуристського» боку. Але будьте обережні – пагорб пронизаний вентиляційними отворами.
До більшості потайних коридорів ви не потрапите – входи завалено. Воно й на добре, бо коли на початку 1930-х троє цікавих із комуни «Заповіт Лєніна» полізли до старих монастирських печер, то розшукали їх лише на четвертий день. Комунари були недалеко від виходу, але не змогли виплутатися з підземного лабіринту. Зараз для огляду доступний невеликий льох, метрів 20 завдовжки, який дасть змогу бодай скласти уявлення про підземну творчість ченців. Знавці кажуть, що з монастиря вели кілька ходів у сусідні яри, тож ворог, навіть увірвавшись до обителі, ловив облизня.
Є підземелля і в Суботові, батьківщині та резиденції Богдана Хмельницького. Про наявність старої традиції свідчать сучасні погреби – іноді просто шедеври у виконанні митців кирки та лопати. Вони мають таке саме співвідношення ширини й висоти (один до двох) та напівовальне склепіння, як відомі нам споруди значно давнішого часу. До речі, часто їх риють там-таки, де пару-трійку сотень років тому це робили предки. Наприклад, під час розширення погреба селянин виявив цеглину середини XVII століття з… відбитком собачої лапи!
Що ж до творчої уяви, то її нашим людям теж ніколи не бракувало. Суботівці розповідають, що за козацьких часів існували підземелля, які вели не тільки до Чигирина (7 км навпростець), а й до Мотронинського монастиря – 30 км! Причому останній хід рили з розмахом – у ньому мав проїхати вершник.
Богдан Хмельницький, плануючи оборонну систему рідного Суботова, теж не обійшовся без підземних споруд. Як розповідає Віктор Гугля, директор місцевої філії заповідника, легенди приписували гетьманові створення трьох підземних ходів з Іллінської церкви. Один точно був і зв’язував мурований храм, який мав також і бойове призначення, з кам’яною оборонною вежею замку. Частково підземелля дослідили ще у 1950-х роках, а під час сильних злив на межі століть тут, біля церкви, утворилися два провалля на відстані 15 м. В одному з них на стіні збереглися отвори для закріплення смолоскипів. Підземні споруди були і в самому Суботівському замку – раз по раз тут западає ґрунт. Дещо з них, хоч і зовсім мало, – вже досліджено. Загалом можна говорити, за найбільш обережними підрахунками, про кількадесят метрів підземних ходів.
Ближчі за часом до нас підземелля копали вже в період Визвольних змагань. У Холодному Яру з червоними боролися системно до 1922 року, а пострілювали подеколи ще й 1925-го. У 1919–1921-му хлопці справді часто брали більшовиків у шаблі, хоча ті без особливої потреби до сіл Холодного Яру не лізли. Перед очима дуже завзятих стояв приклад спецзагону «по борьбе с бандитизмом» петроградської ЧК. Близько 200 досвідчених зарізяк до лісу зайшли, але жоден не повернувся. На повстанцях відтоді частенько можна було побачити дуже практичні шкірянки. Однак цей час поступово минав. І холодноярцям, аби вижити й продовжувати боротьбу, треба було закопуватись у землю.
Читайте також: Край отаманський
СХРОНИ БЕЗ МАСКУВАННЯ
Спочатку їдемо у старенькому, ще радянського виробництва, «джипі» лісовими путівцями. Далі – вже тільки пішки, і тут згадується репліка одного хлопця, який у перший день походу через місцеві яри геть захекався й під час невеликого привалу видав: «Бідні більшовики! Ви подумайте, як їм важко було цими ярами за нашими хлопцями ганятися!» Пробираючись хащами за моїм товаришем Юрком, я не раз згадував цю фразу. Але він обіцяв показати справжні холодноярські схрони, бо застав іще живими багатьох дідів, які тут партизанили.
Перше враження – Василь Шкляр у «Чорному Вороні» каже правду. Схрон величезний! Якщо людей не на півсотні, то на 30–40 точно. У схил врізане одне велике приміщення, вентиляційні ходи у стелі. Звичайно, багато що осипалося – копали в глині. Щоби підтримати стелю, ставили дерев’яні стовпи, їх залишки де-не-де ще видно. Така криївка принципово відрізняється від упівської 1940–1950-х: якщо вже ворог потрапив сюди, то не помітити її не міг. Для цього хлопці на підходах тримали варту.
Але бували й інші варіанти, коли підземні споруди гарантували безпеку вдома. На межі Кіровоградської та Черкаської областей, на березі невеликої річки жив такий собі Бенедикт Пантелійович. Повоював у Першу світову, а коли повернувся і побачив, що роблять червоні – приєднався до холодноярських повстанців. Ну а щоб ЧК раптом не захопила вдома, зробив собі три запасні виходи під землею – один із хати, другий – із колодязя (тут іще був побудований схрон), третій – із сараю. Якщо врахувати, що всі ходи ще й пов’язані, то двір Бенедикта Пантелійовича дуже нагадував голівку сиру. А виводили ці ходи не прямо до яру – від двору було далеченько. Вони тяглися до ще одного ходу, прокладеного вздовж усього (нехай і невеликого) хутора, і вже він пірнав у яр. Коли ж виявилося, що цей підземний «проспект» зв’язаний майже з усіма дворами на хуторі, то лишилося тільки зняти капелюха – от уже вміли й любили люди копати!
Читайте також: Хто ваші батьки, отамани?
САКРАЛЬНІ ПЕЧЕРИ
Біля Онуфріївського монастиря, що притулився на горі над селом Чубівка в північних околицях Холодного Яру, є сакральні підземні ходи. Вони пронизують усю монастирську гору й, судячи за провалами, тягнуться тільки по прямій не менш ніж на 300–400 м. Коли виникли ці коридори, вам не скаже ніхто. Перші згадки про монастир сягають 1604-го, але цілком можливо, що пустельники оселилися тут раніше. У 1996–2000 роках 70 м монастирських печер розчистили й дослідили черкаські археологи. Тут є все: й невелика підземна церква, й монастирські келії, й заплутані кола ходів.
Цьогорічний візит «до Онуфрія» приніс приємну несподіванку. Настоятель, отець Ераст, зглянувся над нами й наказав відкрити печери. Ченці тут спокійно працюють – розчистили вже метрів 200 підземель, обкладають їх цеглою, обладнують тут церкву. І трохи соромлячись недокінченої роботи, запрошують на весну, коли вже «здадуть об’єкт».
СУЧАСНИЙ ФОЛЬКЛОР
Наприкінці 1990-х група «чорних археологів» завітала до Холодного Яру з якісною апаратурою. Знайшли пустоти, спустилися під землю. Здавалося, професіонали, які з цього живуть, мали б знати все про небезпеки роботи у старих підвалах та підземних ходах. Виявилось, аж ніяк! Отямившись у тих «норах» лише на ранок, «шукачі скарбів» швиденько повернулися до рідних Черкас і більше до цього підземного ходу не лізли
ЦИТАТА
«…було замасковано дві їхні «хати», кожна з яких могла вмістити щонайменше півсотні людей, а поруч козаки вирили ще й підземну стайню на таку ж кількість коней. Усі ці три землянки з’єднувалися між собою лазами, щоб, не виходячи зайвий раз надвір, можна було ходити одне до одного «в гості».
Василь Шкляр, «Чорний Ворон»
Читайте також: Втрачена Орбіта