До міст-мільйонників та Запоріжжя можуть додатися менші обласні центри. Але це станеться після основного «прокату» тих п’яти фільмів, які будуть показані в межах вечорів.
Два з них — «Артист» та «Дівчисько» — вже демонструвалися в Україні на Одеському кінофестивалі 2011 року. Інші три — «17 дівчат», «Далеко по сусідству» та «Мій найстрашніший жах» — є українськими прем’єрами.
Проте треба сказати, що «Артиста» реально побачити лише в київському «Києві», позаяк права на нього має дистриб’юторська компанія «Вольга Україна», що випускає фільм в прокат 14 лютого. Натомість «Дівчисько» за посередництва дистриб’ютора «Артхауз трафік», організатора і «Вечорів…», вийде ще раніше — 2 лютого.
Відкриватиме цьогорічні «Вечори…» комедія Анн Фонтен «Мій найстрашніший жах» («Наталі», «Коко Шанель»), де Бенуа Пульворт грає звичну для себе роль недоладного, малокультурного і шалено смішного героя, колишнього злодія та, за сумісництвом, люблячого татка. Його візаві — це Ізабель Юппер, що є протилежністю як герою Пульворта — інтелектуалка і естетка, так і фільмовому комедійному жанрові — Юппер слушно асоціюється з участю в «Піаністці» чи «Церемонії», і з усмішкою на вустах побачити її, навіть в уяві, не просто. Проте дует Пульворт-Юппер існує на екрані органічно — ідеально, і навряд чи могло бути інакше — інакше ці артисти не стали б зірками. Власне, можна додати, що ледве чи не головним меседжем фільму є вкладена в нього і доволі звична для французького кіно соціальна тема нерівності прошарків населення, яка поєднує двох батьків-самітників на кшталт фільму «Одного чудового дня» з Клуні і Пфайфер.
Та хедлайнером міні-фестивалю є «Артист» Мішеля Хазанавічуса, «бомба» минулорічних фестивалів та премій всього світу. Особливо важливо, що фільм покажуть киянам через 4 дні після оприлюднення номінацій на премію Американської академії «Оскар», за якими «Артист» має 10 можливостей отримати головну премію кіносвіту. І кожна з цих можливостей має повне право бути реалізованою — це справді чудовий, натхненний, незвичайний і новаторський фільм (в часи звукового кіно зробити німий фільм про часи німого кіно з концептуальними звуковими елементами — це сміливо і креативно), з винахідливою режисурою, несподівано цікавим сценарієм, переконливою чоловічою роллю Жана Дюжардена і жіночою роллю Береніс Бежо, класною операторською роботою, вчасною і правильною музикою, відповідними костюмами, багатим художнім оформленням та викликаючим заздрість монтажем.
Я б ще додав номінацію на «другорядну чоловічу роль» для Джона Гудмена: кожна його роль і без того викликає повний захват, а тут з десяток сцен з ним є просто майстер-класом для початківців і акторів епізодичних сцен. Практично на автоматі, після фінальної сцени, коли до того актори німого кіно лише ворушили губами на екрані, а тут в силу зміни часу почали говорити, навіть не говорити — хекати після тривалого танцю, — починаєш плескати в долоні. У цьому «Український тиждень» повністю тотожній з критиком із британської TheGuardian.
Зовсім іншого плану, але не менш високого ґатунку, а може й вищого, є «Дівчисько» Селін Шьямма. Фільм навіть можна порівняти з «Артистом»: у Хазанавічуса мова про німе, мовчазне кіно, у Шьямми — про дівчинку, що більше мовчить, ніж говорить; у Хазанавічуса врешті відбувається зміна, з появою звукового кіно герої теж починають говорити, а у Шьямми зміна відбувається з дівчинкою, яка відчуває себе хлопцем і відповідно вдягається і веде себе. Жахлива дилема з відчуттям «іншого в собі» і жах наявності в світі подібних «помилок бога» чи збочень, назвіть як хочете, не псує вражень від «Дівчиська». Це потужне драматичне кіно, що, з допомогою ручної камери і майже завжди природного освітлення, допомагає глядачеві легко увійти в фільмовий простір, ототожнитися з героями і зрозуміти їх, чи, принаймні, відчути складність існуючої й актуальної проблематики окремих дівчат і хлопців.
Дотепно чи випадково, але фільм «Далеко по сусідству» Сема Гарбарські теж пересікається з «Артистом» — цей фільм так само про минуле, точніше про подорож в минуле, яку герой Томаса робить у фантастичний спосіб, опиняючись зі своєю свідомістю літнього чоловіка у власному тілі 14-літньго хлопчика. Хто не мріяв про подібне? Хто не хотів перенестися в часі, аби знову відчути забуті радості дитинства і не спробувати виправити певні помилки? Далеке минуле, якщо воно наше, на таке вже й далеке, — воно болюче, бажане, ностальгійне і завжди з тобою, навіть якщо ти щось забув чи хотів забути.
Щось варто згадати, щось можливо змінити, а щось міняти не варто. П’янкий, драматичний, повітряний (і за рахунок музики групи Airтакож), фільм Гарбарські є справжнім борцем з сьогоднішнім засиллям фільмів-одноденок, де й думати не треба, лише пережовувати. Неймовірно, що цей мінорний і заглиблений в себе фільм зняв той, хто перед цим випусти оригінальну і дещо епатажну «Ірину Палм», що за ідею мала консервативну жінку з м’якими і дуже вправними руками для мастурбації чоловічих статевих органів в одному з клубів секс-індустрії. «Далеко по сусідству» виглядає дуже особистим з огляду на еміграцію німця за народженням Гербарські в 22-літньому віці з Німеччини до Бельгії: у фільмі герой Паскаля Греггорі випадково, через 20 років після виїзду, опиняється у рідному містечку, зустрічає старого друга, йде на могилу до своєї матері, дивиться за метеликом і… опиняється в далекому 1967-му. Екранізація відомої манги Хіро Тонігучі цікаво резонує з теперішнім — вона говорить ніби про «той світ», світ, який складається з особистого і омріяного.
«17 дівчат» зовсім іншого характеру, діаметрально протилежного «Артисту» і фільмам Гарбарські та Штьямми. Це дуже сучасний фільм, про 17-ть 16-літніх дівчат, які масово вирішують завагітніти, таким чином протестуючи проти нав’язаних уявлень про секс, сім’ю і дітей. Очевидною і з першого погляду зрозумілою є антитеза до «Дівчаток-самогубців» Копполи: там все закінчувалося смертю, тут — життям. Але і той фільм, і той мають реальні факти в основі, тому концепція антитези занадто смілива. Як і концепція уявного продовження першого фільму. На кшталт, щоб було, якби дівчатка не наклали на себе руки, а навпаки, вирішили б завагітніти. Тим не менше, обидва фільми про бунт молодості і про реалізацію нездійснених мрій шляхом втілення реальних можливостей… Такий і весь фестиваль — поєднання дійсності і фантазії, мрій з буденністю.