Не відірватися від ілюмінатора: чорне безхмарне небо з розпеченим сонцем, укриті прозоро-білою кригою гірські нагромадження й гострі спалахи всіх барв веселки на піках гімалайських семитисячників. Година льоту від Катманду – і наш літак м’яко сідає в Паро, єдиному міжнародному аеропорту Бутану. Нас зустрічають гід Пхулку, шофер Чорчі й позашляховик Mercedes. Будемо нерозлучні весь наступний тиждень: такий нагляд – одна з чималого переліку умов перебування в цій країні. Ми підписали його, не дивлячись, адже були ладні на все, аби втрапити в річну квоту іноземців.
Читайте також: Подорожуй у нові місця
ДЕРЖАВА ВНЩ
Найнесподіваніше враження від цього гімалайського королівства – допитливі погляди незнайомих бутанців, що вмить розцвітають широкими й щирими посмішками, коли випадково затримаєш погляд на їхніх обличчях. Ніде в світі я не стикалася з такою демонстрацією радості, яка, здається, не залежить ані від віку людини, ані від її статі, посади, освіти чи місця зустрічі. Так було всюди: в столиці Тхімпху, віддалених гірських монастирях, на вузеньких лісових стежках. Може, це і є свідчення загадкового показника Валового національного щастя (ВНЩ), що його затвердив замість Валового національного продукту четвертий король Бутану. Його син – нинішній п’ятий король Джиґме Кхесар Намґ’ял Ванґчук – не скасував цього дивного показника, хоча освіту отримав у Великій Британії та США й навіть в Оксфорді захистив дисертацію з політології.
Країна століттями перебувала в ізоляції. Членом ООН стала лише в 1971-му, і тільки наприкінці ХХ століття вона зробила перші несміливі кроки в напрямі західної цивілізації: поява кабінету міністрів та власних грошей (доти в обігу було трохи індійських рупій, а загалом панував натуральний товарообмін), обмежене будівництво маленьких осередків інфраструктури. Це кілька шосе, аеродром і по одній радіо- й телефонній станції. Власне невелике телебачення з’явилося 10 років тому, іноземне радіо й ТБ заборонені, доступ до інтернету є лише в столиці й поки що тільки для іноземців.
Середній річний прибуток місцевих жителів – близько $700, охорона здоров’я та освіта безкоштовні. Повною несподіванкою для нас стало те, що більшість молоді, яка закінчила школу, чудово володіє англійською. В країні немає жебраків, голодуючих, злочинців. Більшість населення – буддисти. Єдиний торговельний партнер – Індія. Головні експортні товари – електроенергія, яку виробляють нечисленні ГЕС, та екологічно чисті (бо хімічні добрива у Бутані заборонені) рис і фрукти. Третя стаття доходу країни – туристи. За весь час перебування там ми не побачили жодного мандрівника із Заходу, тож великі надходження до скарбниці – це захмарні гроші, що їх мусять сплачувати державі вельми нечисленні відчайдухи-іноземці.
Читайте також: Хазяї тайги і степу
ТРОПІЧНІ ДОЛИНИ ПОМІЖ ЛЬОДОВИКІВ
Майже три години – серпантином угору від Паро до столиці, Тхімпху. В обох містах національні прапорці з драконом-захисником та безліч величезних світлин із нещодавнього весілля молодого короля і красуні-юнки Джецун Пема. В королівстві дозволено багатоженство, тож піддані не приховували від нас своїх надій на наступних дружин монарха, якого тут усі обожнюють. Узагалі-то, в Бутані відчувається культ сім’ї та народження дітей. Уперше побачивши на стіні маленької житлової будівлі в Паро зображення великого фалоса, заквітчаного кольоровими стрічками, ми зніяковіли. Згодом звикли до цих малюнків: вони прикрашають різні будинки й стіни монастирів, де ми побували. На вершечках дерев, на високо напнутих мотузках уздовж вулиць та стін обителей, навколо незграбних пагорбів і священних ступ – різнокольорові молитовні прапорці, що несуть світові послання Будди.
У цій невеличкій країні лише близько 15% території придатні для життя, решта – гірські масиви та льодовики. Острівці квітучо-буйних тропіків зручно прилаштувалися під захистом голих камінних брил, багато гір укрито густими лісами. Дивне відчуття кришталево-мерехтливих і повільних думок у голові не залишало нас упродовж мандрів Бутаном. Гід Пхулку заспокоював, пояснюючи, що це наша реакція на розріджене повітря: Паро розташоване на висоті 2300 м над рівнем моря, Тхімпху – 2500 м, піднімалися ми й набагато вище.
По суті, в країні тільки два невеличкі міста: Тхімпху та Паро, всі інші поселення – дзонги та крихітні села: три-чотири подвір’я і пасовища. Дерев’яні двоповерхові будинки, де живуть прості бутанці, споруджені за строгими загальними правилами. Перший поверх – хлів, де зазвичай тримають одну-дві корови, трохи свиней та свійську птицю. Другий – спальні, кухня-їдальня, кімнатка для гостей та приміщення для медитації. Вище – відкрите горище для сушіння білизни, овочів-фруктів та м’яса. Біля кожного будинку – плодові садки й безліч квітів. На високогірних пасовиськах, де розводять велику рогату худобу, яків, коней, овець, пастухи живуть у традиційних наметах.
Гостинність бутанців вражає – можна завітати на будь-яке подвір’я. Тобі відразу пропонують скромну їжу, фрукти й традиційний чай із молоком. Можлива й ночівля. Від грошей господарі категорично відмовляються. Вбрані всі в національний одяг. Чоловіки – в цупкий халат до колін гхо, вузькі штани й шарф, жінки – в кольорові блузи, довгу накидку кіра, коротенькі прямі жакети. Повсякдень – стримане забарвлення бавовняних строїв, на свята – строкаті шати з шовку та оксамиту, прикрашені гаптуванням. Жодної людини в європейському одязі ми не зустріли.
Архітектура Бутану схожа на тибетську. Дзонги – справжні могутні кам’яні фортеці: товстезні стіни, високі вежі. Всередині – з’єднані внутрішніми дворами й багаторівневими переходами будівлі: храми, адміністрація, келії ченців, сховища рукописів, школи для хлопчиків, господарські приміщення. Палаци, де мешкають окремо король, його батько, їхні дружини, принци й принцеси, – невеликі, але вишукані. Зовнішні стіни монарших палаців прикрашені яскравим буддійським живописом.
Нашою заповітною мрією було побачити релігійне свято в чи не найголовнішій святині Бутану – монастирі Такцанг Лакханг (Лігво Тигриці). Дозвіл отримали майже неочікувано, коли вже й не сподівалися. Засторога: перед початком дійства піст – не можна їсти цілу добу. Пити – тільки чай із м’ятою. До високогірного дзонгу добиралися спочатку машиною, потім верхи на низькорослих кониках, далі – цілі три години вгору-вгору-вгору сходами, що їх вирубали в скелях монахи.
Читайте також: Слід Жовтого Лелеки
ХОРЕОГРАФІЯ ПРОСВІТЛЕННЯ
Головний двір монастиря тоне в сутінках, лише на далеких вежах палають величезні вогнища. Довго чекаємо в пустоті тиші, й ось нарешті її зненацька розриває рев довжелезних труб, схожих і виглядом, і звучанням на карпатські трембіти. Барабани від малесеньких до величезних неквапом ладнають свій окремий священний ритм, їх наслідують численні цимбали. І, нарешті, вступ грубих морських мушель, різкий голос яких нагадує виття океанського шторму. Це ченці-музиканти в темних буддійських строях один за одним з’являються з південних воріт храму, аби розпочати містерію. Двічі вони за годинниковою стрілкою долають периметр двору й завмирають обабіч воріт.
Кілька хвилин тиші – й миттю весь простір двору заполонили десятки фантастичних фігур, озброєних різними видами холодної зброї та ритуальних предметів: ваджрами, жезлами, пласкими чашами, трикутними прапорцями. У багатьох шиї прикрашені намистами із кісток та кольорового каміння. Різнобарвні яскраві шовкові й парчеві шати – халати, накидки, плащі. Невід’ємна частина костюмів – розфарбовані дерев’яні маски з кучмою цупкого волосся, яке беруть із хвостів яків. Вони майже втричі перевершують розмір обличчя, тому ченці дивляться не крізь прорізи очей, а крізь рот і ніздрі.
Уже потім нам покажуть ці машкари зблизька – моторошні страхітливі обличчя демонів, вишкіри химерних кровожерливих звірів, графічне нагромадження маленьких і великих людських черепів. Їхня жахлива краса демонструє високу майстерність мистецтва стародавніх різьбярів. Але ці маски настільки важкі, непідйомні, громіздкі, що ченці, перед тим як їх надягти, мусять обмотати голову, шию та плечі спеціальними м’якими бинтами.
Містерію, що розгорталася на наших очах, супроводжували музика та буддійські молитви, які речитативом промовляв старший лама. Безперервне – часом тихе спокійне, згодом агресивне, швидке й енергійне – пересування загадкових персонажів. Нас попередили, що в цих містеріях закодовано зміст просвітлення, тому навіть просто споглядання за діями танцівників та розчинення в перегуках музичних ритмів залучають і глядачів до сакрального кола учасників ритуалу. Мабуть, так і сталося. Зачаровані, ми й не помітили, що зовсім не зрозуміле нам дійство тривало майже п’ять годин (нам здалося – хвилин 30).
Остання ніч у казковому Бутані теж пролетіла миттю: спочивали ми в теплих спальних мішках у холодній (вода в пляшці замерзла!) кімнатці для гостей дзонгу Такцанг-Лакханг. Встали рано-рано, в цілковитій темряві ще до сходу сонця. Гарячий чай – і бадьоро прямуємо до священної печери, де колись медитував засновник монастиря, гуру Рімпоче, чимдалі вище й вище. Неогороджений плаский майданчик у ранкових сутінках. І раптом із першими променями сонця, на далекій-далекій сніговій верхівці гори Джомолхарі – дракон-громовержець, символ Бутану. Звиваючись палаючими сонячними протуберанцями, він лише на мить заворожив нас красою і силою змаху свого чорного міцного й пружного хвостатого тіла. Ми не прощалися з ним, адже 23 січня для всієї планети почнеться його рік.
Читайте також: Король вулканів
ЯК ДІСТАТИСЯ
Літаком бутанської державної авіакомпанії Druk Air з Катманду, Делі або Бангкока.
ГРОШІ
У Бутані нема банкоматів, а банки не приймають карток. Тож беріть долари в дорожніх чеках або готівкою. Грошова одиниця країни – нгультрум. Один долар – приблизно 45 нгультрумів. Також в обігу індійські рупії.
ВАРТО ПОБАЧИТИ
Тхімпху
Палац Верховного Лами.
Меморіальний чортен третього короля Бутану.
Музей Національного живопису тангка.
Королівська школа мистецтв.
Головпоштамт, де можна купити національні поштові марки, виготовлені з традиційного паперу.
Паро
Національний історичний музей.