Та цим визначенням, на щастя, «Єва» («Eva») не обмежується, інакше й писати про неї не варто було б. Крім цілком банального мелодраматичного любовного трикутника, вмонтованого в коло тем Айзека Азімова та Філіпа Діка і вималюваного на дошці віддаленого майбутнього з розвиненою робототехнікою, у фільмі Кіке Майло є суттєвий драматичний додаток.
Читайте також: Час без сенсу
Він торкається всім зрозумілого, непростого, а часом і болючого моменту: взаємин із протилежною статтю та стосунків із дітьми. Можна було б сказати, що «Єва» розрахована на сімейну аудиторію, бо саме пари у шлюбі сприймуть фільм асоціативно, емпірично глибше та ширше. Але це було б звуженням кола зацікавлених, адже більшість людей, якщо не всі, мали в житті душевні, сердечні конфлікти. Тож повернення інженера-робототехніка Алекса після 10 років наукової роботи до рідного міста й водночас до застарілих травм – це можливе повернення нас усіх до нашого ж минулого. Його зустріч із колишньою коханкою, що вийшла заміж за рідного брата Алекса, – теж варіація на тему з життя якогось із майбутніх глядачів «Єви». А ось стосунки із дівчинкою Євою, яка є з’єднувальною ланкою між Алексом і його коханою, – це сполучення реального і певною мірою банального з художнім і вже дуже цікавим. У фільмі на героїні Єві світ мов зав’язаний: вона донька реальна і можлива, вона людина лише частково, але містично відчуває себе нею.
Власне, основою для найживішої частини «Єви» були спогади про дитинство самого режисера. Далі його підштовхнула серія популярного (у Британії) науково-фантастичного серіалу «Доктор Хто». Потім за справу взялися аж четверо сценаристів. Результатом стало створення дуже тонкої, чуттєвої конструкції, ниточки в якій бринять, а їхня структура наповнена справжньою кров’ю.
Причому тонкість базується на додаванні очевидних сюжетних фактів до тих, що додумуються, і припущень, що ґрунтуються на фрейдистських алюзіях. «Єва» має камерну історію, та камера для людини, що сидить у ній, може бути цілим всесвітом.
Читайте також: Дівчина з тату дракона