Проте є речі, що беззаперечно пов’язані із 18-літнім правлінням бровеносного генсека, і серед них – геополітична доктрина, названа його іменем.
На Заході вона звалася так цілком офіційно; в комуністичному світі її існування заперечувалося, але якось не дуже переконливо. Адже насправді «Доктрина Брежнєва»– геополітична доктрина СРСР середини 1960-х – кінця 1980-х років – була реальнішою за різного штибу ідеологеми про «непорушну єдність партії та народу» чи про «нову історичну спільноту – радянський народ». Згідно із цією доктриною держави-союзники чи «друзі» СРСР – як із усталеними комуністичними режимами, так і ті, які проголосили курс т. зв. «соціалістичної орієнтації», мали «обмежений суверенітет». Це означало, що в разі відхилення від «правильної» лінії їх поправлять. Ясна річ. Із Кремля, але від імені «прогресивних сил усього світу».
Інший вимір цієї доктрини – твердження, що «мирне співіснування держав із різним суспільно-політичним устроєм є особлива форма класової боротьби», отже, слід скористатися мирним співіснуванням для максимального збільшення кількості країн «соціалістичного табору» та «соціалістичної орієнтації», водночас не поступаючись «агресивному світовому капіталізму» жодною з них, навіть якщо для цього треба буде використати збройну силу.
«Доктрина Брежнєва» стала відповіддю неосталіністського керівництва СРСР на виклики ситуації. Адже наприкінці 1960-х років розколотими виявилися і «соціалістичний табір», на початку згуртований навколо Кремля, і світовий комуністичний рух. Набуло гострих форм протистояння СРСР та КНР. З «соціалістичного табору» фактично випали Югославія та Албанія, посилювався конфлікт з Румунією, керівництво Куби дозволяло собі публічну критику Кремля. Помірковані економічні реформи в СРСР, Чехословаччині, Польщі та Угорщині, хоч і дали певні позитивні результати, супроводжувалися відчутним зростанням опозиційних настроїв, особливо у середовищі інтелігенції. У деяких т.зв. «національних республіках» СРСР (Україна, Литва, Латвія, Естонія, Грузія, Вірменія) у середовищі інтелігенції почала складатися опозиція до національної політики КПРС, творилася і поширювалася самвидавна література.
Уперше повною мірою на практиці «доктрина Брежнєва» була застосована 1968 року під час придушення військовою силою спроб побудувати у Чехословаччині «соціалізм із людським обличчям» (це були реформи, орієнтовані на демократизацію економіки та соціально-політичного життя номінально без відмови від самої соціалістичної системи, проте на практиці спрямовані на перетворення країни на нейтральну державу з урядом соціал-демократичного спрямування).
Саме тоді СРСР ініціював введення до Чехословаччини військ країн-учасниць Варшавського Договору (без Румунії). 21 серпня 1968 року Чехословаччину окупували, реформи були призупинені, реформаторів крок за кроком почали прибирати з владних посад, а найбільш заповзятих відправили за ґрати або змусили до еміграції. Тоді ж основи доктрини були викладені публічно у редакційній статті «Суверенітет та інтернаціональні обов’язки соціалістичних країн» (газета «Правда», 26 вересня 1968 року), де стверджувалося: кожна комуністична партія відповідає не тільки перед своїм народом, а і перед усіма країнами «соціалістичного табору» та перед усім комуністичним рухом.
Це означає, що коли десь комуністичним ідеалам загрожує небезпека, обов‘язок комуністів – втрутитися, хай навіть це втручання матиме форму збройної інтервенції і потягне за собою численні людські жертви. Тож захист «завоювань соціалізму» у Чехословаччині, за цією доктриною, не міг розглядатися як внутрішня справа народу цієї країни, це колективна проблема, пов‘язана із захистом позицій усього світового комунізму.
Схожим чином розглядалася у межах цієї доктрини й ситуація в Польщі у тому ж 1968 році: хоча СРСР безпосередньо не брав участі у силовому придушенні виступів польських студентів, які вимагали демократизації, але забезпечив потужне ідеолого-пропагандистське прикриття цього придушення й надав істотну економічну допомогу, щоб польське комуністичне керівництво могло уникнути невдоволення робітників.
Після придушення «празької весни» радянське керівництво змогло на якийсь час стабілізувати ситуацію у Східній Європі, хоча це коштувало йому чималих економічних втрат – доводилося всіляко забезпечувати держави-сателіти дешевими енергоносіями та іншою сировиною. Після цього зусилля з реалізації «доктрини Брежнєва» були спрямовані переважно за межі Європи. Доктрина поклала початок низці угод про дружбу та тісну співпрацю, в тому числі і військову, укладених Радянським Союзом з державами «соціалістичної орієнтації» – Єгиптом (1971), Іраком та Сомалі (1972), Анголою (1976), Мозамбіком (1977), Ефіопією та Афганістаном (1978), Єменом (1979). У цей же час до «соціалістичного табору», оформивши свій статус двосторонніми та багатосторонніми угодами, увійшли об’єднаний силою зброї В’єтнам та Лаос.
А ще на практиці «доктрина Брежнєва» у ці роки реалізувалася в діях СРСР та його союзників під час громадянських воєн в Анголі та Ефіопії (друга половина 1970-х), де тільки збройне втручання з боку держав комуністичного табору допомогло утриматися при владі місцевим «прихильникам ідей марксизму-ленінізму», в Афганістані (з 1978 – після інспірованого з Москви прорадянського перевороту і особливо – з кінця 1979 року, після вторгнення радянських військ до країни та її окупації, яка переросла у затяжну війну з місцевими повстанськими силами), частково – в охопленій на початку 1980-х антикомуністичним рухом Польщі, коли реальна загроза радянської інтервенції спонукала керівництво місцевої компартії та збройних сил оголосити 13 грудня 1981 року воєнний стан і цим на якийсь час перешкодити приходу до влади демократичних сил. Іншою формою реалізації «доктрини Брежнєва» стала широкомасштабна підтримка В’єтнаму в його війні з Китаєм 1979 року, коли велика армія останнього (названа постфактум «прикордонною») зазнала впродовж тритижневих бойових дій тяжкої поразки, втративши 62,5 тисячі осіб убитими та пораненими та 550 військових бойових машин (у тому числі 280 танків) знищеними.
Але не завжди Кремлю щастило. Невдало закінчилися спроби застосувати «доктрину Брежнєва» щодо Чилі, де 1970-73 року була здійснена спроба побудувати соціалізм за тісного сприяння Куби (коли у вересні 1973 року проти президента-соціаліста Сальвадора Альєнде піднялися військові, йому була неофіційно запропонована радянська та кубинська військова допомога для придушення заколоту, проте Альєнде відмовився від такої допомоги, очевидно, розуміючи, що наслідком стане широкомасштабна громадянська війна і «червоний терор») та щодо Португалії, де у середині 1970-х «революція троянд» на якийсь час вивела на чільні місця в політичному житті комуністичні організації; але боротьба за лідерство між ліворадикальними партіями та групами, а, головне, членство Португалії в НАТО стали на заваді прийняттю обіцяної СРСР економічної та організаційно-політичної допомоги.
Усі роки, поки діяла «доктрина Брежнєва», УРСР була залучена до процесів її реалізації. По-перше, з території УРСР (як і з територій Польщі, Угорщини та НДР) здійснювалося введення радянських військ до Чехословаччини у 1968 році, а тодішній перший секретар ЦК КПУ Петро Шелест був одним із ініціаторів цього введення та палким прихильником новоствореної доктрини. По-друге, з портів УРСР відправлялися війська, військова техніка, засоби забезпечення, продуктові та промислові товари у держави, які входили у сферу дії «доктрини Брежнєва». По-третє, загалом понад сто п’ятдесят тисяч уродженців УРСР (т.зв. «воїни-інтернаціоналісти», хоча б краще звати їх «воїнами-інтервенціоністами») встигли у різні роки повоювати в Анголі, Ефіопії, в Афганістані тощо. По-четверте, економічні потужності УРСР були повною мірою задіяні у допомогу В‘єтнаму, Кубі та численним державам «соціалістичної орієнтації».
Ясна річ, Україна у ті роки не була суб’єктом геополітики, навіть із таким обмеженим суверенітетом. як Польща чи Болгарія, – вона була не більше, ніж знаряддям у чужих руках. Але жертви на олтар воєн в ім’я інтересів Кремля клалися цілком реальні, й економічне виснаження задля «братерської допомоги» було також реальним.
Змушена відмова радянського керівництва від «доктрини Брежнєва» відбулася на заключному етапі перебудови в СРСР, коли після виводу радянських військ з Афганістану (1988 р.) і поразки комуністів на виборах у Польщі (1989 рік) розпочалася «ланцюгова реакція» падіння комуністичних режимів у Європі (1989-90 рр.) і відмови країн «третього світу» від «соціалістичної орієнтації» (1989-91 рр.). 1989 року держави Варшавського Договору офіційно засудили своє вторгнення до Чехословаччини, таким чином, можна вважати цей рік часом офіційного припинення дії доктрини.
Проте з початку ХХІ століття керівні кола Російської Федерації роблять активні спроби відродження якщо не самої «доктрини Брежнєва», то якось її подоби, ведучи мову про «сферу особливої відповідальності Росії» на пострадянських просторах. На практиці це виливається у політичну та інформаційну підтримку Москвою тих сил у країнах на пострадянських просторах, які декларують пріоритет стосунків з Росією, державний статус російської мови, протистояння із Заходом тощо. Інший практичний вимір тих же настанов – активна підтримка Кремлем пострадянських квазідержав (Придністров‘я, Південна Осетія, Абхазія), військове вторгнення до Грузії у 2008 році, спроби повернути до своєї сфери впливу не тільки Україну чи Узбекистан, а й Латвію та Естонію. Визнання цієї «особливої відповідальності» Кремль прагне (часом небезуспішно) домогтися від провідних держав світу, передусім від США.
Сьогодні ця доктрина фактично перевтілилася у дві іпостасі: у сформульовану Анатолієм Чубайсом ідею «ліберальної енергетичної імперії», до якої увійшов би не лише простір СНД, а всі чи майже всі учасники розпущеної Організації Варшавського Договору, та у пропаговану передусім патріархом РПЦ Кірілом концепцію «Русского мира», яка передбачає «спільну долю»«православних народів» пострадянського простору. І не тільки його. Отож проблема полягає в тому, чи говоритимуть і щодо «Ілліча-2» сакраментальну фразу: «Брежнєв помер, але справа його живе та перемагає»…