У. Т.: Пане Поупе, турецька зовнішня політика була по суті поміркованою, передбачуваною і багатосторонньою. Чому вона останнім часом так змінилася?
– За останні десятиліття в турецькій політиці можна виокремити три фази. Під час холодної війни вона була передбачуваною, стабільною й орієнтувалася в кінцевому підсумку на оборону. Ще 20 років тому вісім сусідів Туреччини здебільшого вороже ставилися до неї. І Туреччина утримувала цілу третину фронту між НАТО і Варшавським договором. Можливо, дещо кращі відносини були з Болгарією, хоча ця країна 1989 року вигнала 350 тис. етнічних турків!
Друга фаза – це 1990-ті та 2000-ні роки. Туреччина покращила деякі з цих відносин і не лише із колишніми країнами, котрі входили до Варшавського договору, а й із Грецією та Сирією. Покращились відносини з Іраном та Іраком, а також були близькими до поліпшення у 2004-му та 2009 роках проблематичні з усіх боків відносини з Кіпром і Вірменією. Ключем до цього став золотий період зближення з Європейським Союзом у 2000–2005 роках. Це було пов’язано зі спробою адаптуватися до вимог, котрі відповідали б критеріям Європи, – угодам про свободу руху (людей, товарів і капіталів), інтеграція інфраструктур і зустрічі на високому політичному рівні не лише з очільниками країн Близького Сходу, а й кількох інших держав регіону.
Однак ця тенденція пішла зворотним шляхом. Здебільшого це сталося через сум’яття в арабському світі і відмову у вирішенні проблеми Кіпру. До цього можна додати небажання Європи рухатися вперед у питанні європейського майбутнього Туреччини і небажання самої Туреччини пройти непростий шлях адаптації до вимог ЄС. Наслідком поєднання цих загроз із Близького Сходу, ізоляції від ЄС і внутрішньої самовпевненості стала нова агресивна поведінка лідерів правлячої партії, і особливо прем’єр-міністра Реджепа Таїра Ердогана.
У. Т.: Туреччина шукає для себе роль лідера?
– Туреччина є регіональною силою середньої потужності, а не наддержавою. Якщо взяти Велику Британію, Францію чи Німеччину, то порівняно з ними її дипломатичний корпус в інших країнах за чисельністю становить менш ніж чверть осіб. Це тому, що в неї обмежені фінансові ресурси. Туреччина також не має інструментів для регіонального лідерства, котрі є в ЄС після багатьох років, коли Брюссель мав справу з послідовними хвилями розширення.
До того ж немає жодних ознак, що хтось у регіоні хоче турецької керівної ролі. Балкани твердо орієнтовані на Євросоюз. А арабський світ, попри те, що він у захваті від твердої позиції Ердогана щодо Ізраїлю, не шукає собі нового «великого брата».
Відносини Туреччини з Близьким Сходом є радше емоційними, ніж реальними. А відчуття зв’язку через почуття мусульманського братерства не дуже відрізняються від короткотривалої в 1990–1992 роках ролі Туреччини як лідера тюркського світу. Незважаючи на те, що це особливість пейзажу міжнародної політики Туреччини, я сумніваюся в тому, що відносини між Туреччиною і Близьким Сходом можуть коли-небудь стати важливішими, ніж відносини з ЄС.
У. Т.: Турецьке суспільство стало більш зацікавленим у міжнародних питаннях, які зачіпають інтереси мусульман, і насамперед у палестинському, а також щодо Чечні та Балкан?
– Певно, що захист прав чеченців, палестинців і мусульманської меншини на Балканах має певний відгук у турецькій громадській думці. Найвірогідніше, що відносини Туреччини з Ізраїлем, наприклад, ніколи не досягнуть належного рівня, допоки турецька суспільна думка не буде задоволена тим, що Ізраїль докладає всі зусилля, щоб дійти компромісу за допомогою переговорів із палестинцями.
Тим не менш, зазвичай цей інтерес до зовнішніх подій не є довготривалим. І ним легко можуть маніпулювати турецькі політичні лідери, якщо вони цього забажають. Загалом, за винятком особливого випадку питання Кіпру, Туреччина, як правило, піклується про те, щоб громадська думка не мала розбіжностей з її національними інтересами.
У. Т.: В той час, коли офіційні особи у Вашингтоні та Європі дуже зацікавлені у тому, щоб Туреччина відігравала роль цивілізаційного співрозмовника, така роль для багатьох представників світського зовнішньополітичного істеблішменту Туреччини є дуже незручною. Чи для цих традиційних еліт нове акцентування на відносинах із Півднем і Сходом може відбуватися лише за рахунок західної орієнтації Туреччини?
– Думка, що старий істеблішмент Туреччини був прозахідним, – це ще не все. Це радше проамериканське бачення, оскільки Вашингтон був готовим запропонувати свою беззастережну підтримку в обмін на стратегічний союз, але завжди скептично ставився до турецького прагнення до ЄС. Загалом Партія справедливості і розвитку (ПСР) Ердогана є в багатьох аспектах більш європейською і відкритою до змін, ніж її попередники при владі. Проте за останні місяці це змінилося. Турецький уряд, котрий, безперечно, віддає перевагу близьким відносинам із Вашингтоном, більше хвилює Близький Схід, ніж виконання вимог, які б наблизили його до Євросоюзу.
У. Т.: Спостерігачі нині побоюються, що турецький націоналізм, який набирає обертів, і непорозуміння у відносинах між Анкарою і Брюсселем може звести нанівець прогрес останніх років…
– Є певна тенденція до віддалення від ЄС, і переговорний процес із цього питання зайшов у глухий кут. Але це відбувається не так через націоналізм, як через збіг обставин, згаданих вище. Наслідком чого стала ерозія успіхів, досягнутих на Кіпрі в 2000–2005 роках. В Анкарі наявна тенденція більш централізованого ухвалення урядом економічних рішень. Дедалі більше журналістів опиняються у в’язницях і посилюється тиск на газети. І позбавлені волі сотні, якщо не тисячі етнічних курдських дисидентів, зокрема, виборні посадові особи, які не мають жодного підтвердженого зв’язку з насильством, а їх обвинувачено у тероризмі.
У. Т.: Проблема Кіпру і надалі заплутує турецькі відносини з Європою?
– Відносини між Туреччиною, ЄС і Кіпром поєднані, як залізний трикутник, вони не можуть бути відокремлені один від одного. Останній раунд переговорів щодо возз’єднання Кіпру, котрий відбувся 2008 року, не відповідав сподіванням, які були на нього покладені. Відтоді зависли у повітрі і відносини ЄС з Туреччиною. Однією з головних причин, котра блокує неспроможність досягнення прогресу на Кіпрі, є те, що дві головні сторони – Туреччина і греки-кіпріоти не розуміють, чого інша сторона насправді хоче від угоди. І це відбувається тому, що вони не спілкуються одна з одною.
А у відносинах між ЄС і Туреччиною однією з головних проблем є те, що великі держави Європи іноді просто ховаються за кіпрською проблемою. Тому, що вони не хочуть розширення ЄС за рахунок Туреччини. Водночас Туреччина також ховається за проблемою Кіпру, позаяк це дає їй змогу уникати переговорів.
Хоча вона й підписала угоду («Додатковий протокол до Митного союзу з ЄС»), щоб відкрити аеропорти і морські порти для греків-кіпріотів, що було визначальною умовою для початку перемовин, вона не зробила цього на практиці. Причиною цього стала відмова Європи виконати власну обіцянку – дозволити туркам-кіпріотам вільний від оподаткування доступ до ринків імпорту ЄС. Що явно є непропорційними діями, якщо вести мову про збитки, які завдаються самому процесу реформ у Туреччині та блокують переговори Туреччини і ЄС з цього питання.
У. Т.: Інші болючі аспекти турецької політики стосуються її відносин з Вірменією, Сирією та Іраком?
– Останнім часом Туреччина дотримується нових позицій з усіх цих дуже окремих питань, але кожне із них має свою незалежну динаміку. Задля справедливості варто зауважити, що за нинішніх обставин Туреччина стикається з новими ризиками по всіх цих напрямках, що може краще пояснити її більш захисну риторику. Відносини з Вірменію, ймовірно, могли б налагодитися, якби турецька позиція була більш поступливою. У 2009 році обидві сторони були дуже близькими до підписання двох протоколів про нормалізацію відносин і обговорення турецько-вірменських історичних неприємностей. Але, здається, що нині із цим затягує Вірменія.
Внутрішні проблеми збурюють Сирію. До цього Туреччина глибоко залучена, хоча навряд чи буде в змозі управляти такою ситуацією. З 2007-го країна досягла успіху також і в Іраку, і досі має там добрі відносини з усіма сторонами. Але в Сирії проглядаються ознаки конкуренції, що дедалі зростає, між Туреччиною та її регіональним конкурентом – Іраном.
У. Т.: Донедавна Туреччина розглядала Близький Схід переважно як область ризику, ніж можливостей. Чи курдське питання залишається основною лінзою для турецького сприйняття регіону, зокрема, її політики щодо Іраку, Сирії, та певною мірою й Ірану?
– Безумовно, повстанці з Робітничої партії Курдистану (РПК) є основною внутрішньою проблемою Туреччини. Майже 300 солдатів і цивільних осіб, котрі убиті РПК з червня, є головною стурбованістю для цієї країни. Так, наприклад, Туреччина, безперечно, відчуває, що співпраця з Іраном з курдського питання для неї більш пріоритетна, ніж турбота про можливі військові аспекти ядерної програми Ірану. Хоч би як її хвилювало придбання Іраном ядерної зброї. Туреччина наблизилась до врегулювання повстання РПК в 2009–2011 роках. І значно менше побоюється, ніж раніше, 15-відсоткової турецької курдської меншини, які прагнуть утворення окремої держави. Але зусилля, спрямовані на відновлення переговорів нині затьмарює місцевий збройний конфлікт і регіональна невизначеність.
У. Т.: Забігаючи наперед, важко уявити, що загроза безпеці Туреччини, що надходить з Північного Іраку, зменшуватиметься?
– Туреччина завжди буде залучатися до Північного Іраку, як це триває з 1991 року. Турецькі бізнес-структури посідають чільні місця в регіоні, і відкриття турецького консульства в Ербілі є дуже важливим кроком на шляху до нормалізації відносин. І допоки головна база РПК є у Північному Іраку, Туреччина вводитиме туди військові сили і застосовуватиме інші методи тиску на цю область. Проте малоймовірно, що лише один турецький тиск здатен вирішити проблему Робітничої партії Курдистану, чиїми головними резервами є місцеве курдське населення.
У. Т.: Туреччина навряд чи відповість на ядерний Іран і не нарощуватиме своїх ядерних потужностей, допоки НАТО залишатиметься для неї надійною гарантією, навіть якщо країна володіє технічними засобами для того, щоб створити свою програму подібних озброєнь. Чи це так?
– Туреччина, справді, перебуває під ядерною парасолькою своїх союзників по НАТО. І як сторона, котра підписала Договір про непоширення ядерної зброї (NPT), не проявляє жодних ознак того, що бажає вступити в небезпечну і дорогу зону розробки власної ядерної зброї. Навіть якщо Ірану вдасться створити таку зброю, Туреччина навряд чи буде готова проміняти цю парасольку НАТО на свою ядерну зброю. До того ж дуже сумнівно, що нині Туреччина здатна створити власну ядерну бомбу.
У. Т.: Турецькі структури малого та середнього бізнесу, а також нові неурядові організації, вже цілком скористалися перевагами глобалізації, щоб допомогти побудувати «м'яку владу» Туреччини. За допомогою економічних і культурних зв'язків вплив Туреччини зростає у багатьох частинах світу?
– Так, за останні 20 років Туреччина перетворилася з країни, котра переважно експортувала фундук, сушений інжир і фісташки, на потужну комерційну силу, експорт якої сягає $300 млрд. Йдеться здебільшого про складні побутові машини, автомобілі та якісний одяг. А також і про продукування «мильних опер», які дивляться у різних країнах, від Марокко до Казахстану. Відкриття кордонів навколо Туреччини після закінчення холодної війни сприяло тому, що країна стала регіональним центром. Однак локомотивом більшості цих змін стало зближення із ЄС і реформи під час переговорів про приєднання до Євросоюзу. Це були дві рушійні сили, які виявилися нереальними. Якщо Європа зазнає тривалої рецесії і якщо потрясіння на Близькому Сході продовжуватимуться, то важко віриться, що історія зростання турецького успіху може тривати без великих коригувань.
Довідка
Х’ю Поуп є директором проекту «Туреччина – Кіпр» – Міжнародної кризової групи, незалежної організації із запобігання конфліктів. Його дослідження спрямовані на написання звітів і коментарів про відносини ЄС з Туреччиною, проблеми Кіпру і Туреччини та її відносини з близькосхідними сусідами. До приєднання до Міжнародної кризової групи він протягом 25 років був закордонним кореспондентом газети The Wall Street Journal. Останні десять років він працював як кореспондент у Туреччині, Центральній Азії та на Близькому Сході.
Х’ю Поуп – британець, який народився в Південній Африці. Має науковий ступінь у галузі сходознавства Оксфордського університету. Співавтор «Відкриття Туреччини: Історія сучасної Туреччини» (NewYorkTimes«помітні книги»), «Сини завойовників: Піднесення тюркського світу» («Економіст» «Книга року») і зовсім недавньої «Обідня з «Аль-Каїдою»: три десятиліття вивчення багатьох світів на Близькому Сході» (виданої британським журналом «Перспективи» і американським «Зовнішня політика»).
Вільно володіє перською, турецькою та арабською мовами.