100 тис. користувачів YouTube переглянули ролик про велику депортацію («примусову евакуацію») естонців до Сибіру 13–14 червня 1941 року. Коли до естонської сім’ї під час вечері вламуються енкавеесівці, щоб під дулом автомата вигнати їх із домівки, вражені батько й мати «радіють», що радянська влада безкоштовно вивезе їх на сибірські «курорти». Ролик знято нібито «за фінансової допомоги Комісії з історичної правди Держдуми Російської Федерації». Насправді ж, за словами одного з коментаторів, він є «потрясним стьобом на спроби представити історію Естонії очима офіційної історичної пропаганди (Росії)». Так і з талліннським Музеєм окупації (дехто називає «окупацій»). Як свідчить вивіска при вході, заклад прагне показати «розщеплене шизофренічне життя естонського суспільства протягом півстоліття».
Читайте також: Чистий прапор без кольору крові
ВСІЄЮ ГРОМАДОЮ
Патронат над створенням музею взяв президент Естонської Республіки (у 1992–2001 роках) Леннарт Мері, а кошти збирав міжнародний Фонд Кістлер-Рітсо. Ще на початку 1990-х ініціатори створення музею звернулися до співвітчизників у республіці та за її межами з проханням про підтримку – як фінансову, так і матеріальну (у сенсі надання свідчень, історичних світлин, відео, артефактів-свідків епохи). Проблемою був також пошук приміщення, оскільки талліннське середмістя дуже щільно забудоване. У результаті 2003-го музей відкрився у новій прозорій будівлі на межі Старого Таллінна.
Зустрічають відвідувачів два макети паротягів: один із радянською п’ятикутною зіркою, другий – із нацистською свастикою. Їхня ідея списана з радянського плаката 1930-х років «Кто кого?», на яких СРСР «наздоганяв» не буржуазний Захід, як за Хрущова, а гітлерівський Рейх. Макети символізують два тоталітарні молохи, між якими опинилась Естонія, утім, ніде правди подіти, тоталітаризм червоний залишив помітно більші сліди. Хоча німці також не надто приязно ставилися до естонців, експонати з радянської доби в музеї переважають. Позаду паротягів – стенди з «медитативними» вітринами, біля яких можна сісти на стілець і замислитися, як людина могла десятиліттями виживати з мінімальним набором побутових речей.
Далі, уздовж прозорої стіни, низка валіз на підлозі, що є уособленням згаданої вище великої прибалтійської депортації. Обабіч те, що повинно було супроводжувати життя тих пересічних естонців, які «мали щастя» залишитися на батьківщині: облізлі телефонні будки з розбитим склом і скошеним набік циферблатом, машини-інвалідки, автомати з газованою водою, крісло з перукарні із первісним феном, перший туалетний папір тощо. Словом, окупація в її радянському варіанті.
ВАТЕРКЛОЗЕТ MADE IN USSR
Перед входом у підземелля, обрамленим червоними прапорами, стіна з радянських тюремних дверей, зокрема й туалетних. Вони розмальовані в різні кольори, що додає експозиції додаткового колориту. У підземеллі також купа бюстів радянських діячів, окрім Сталіна. Натомість є його зібрання творів… естонською мовою. У нішах – різні радянські «артефакти» – від залізних тюремних ложок і портсигарів до валянців, чавунних горщиків, потертих куфайок і навіть плетених лаптів. Між ними й цікавіші, приміром, книга-список забороненої в бібліотеках літератури, нагрудні номери в’язнів та вилучені в них тюремні прапорці з національними кольорами Естонії – чорно-синьо-білі. Усе це доповнене короткими витягами з новітньої історії Естонії естонською, російською та англійською. Творці музею, вочевидь, анітрохи не переймалися сусідством, наприклад, таких фактів, як «1978 загинув останній партизан (лісовий брат)» і «1980 Олімпійська регата в Піріта». Усе ж «весела» була окупація. Щоправда, того ж таки 1980-го відбувалися молодіжні заворушення в Таллінні…
Ще один зал цілковито присвячений радянському побуту: радіоприймач «Вега» з 1980-х, його попередник «брехунець» (їх є кілька штук різних видів), програвач для вінілових платівок «Каравела», бабінний магнітофон, один із перших телевізорів зі збільшувальним склом, цілий склад касетних магнітол. Настільний будильник «Перестройка» як символ змін, що наближаються. Вінчає «музичну» обстановку чомусь сіточка з порожніми пляшками з-під горілки «Московська особлива» (наліпки, до речі, естонською: Moskva viin). Поруч плакат «Советское – значит отличное!» як певна насмішка над довколишнім антуражем.
ОБЛИЧЧЯ ЕПОХИ
Музей оснащений мультимедійним супроводом, який дає змогу нам поглянути на людей, змушених радянською системою покинути рідні домівки, перебувати на каторжних роботах на російській Півночі чи в степах Казахстану. Оскільки установа просить громадян Естонії приносити на сканування будь-які можливі світлини, до збірки «Мементо» окрім фото з архівів КДБ потрапили й приватні знімки. Датовані вони періодом між 1953-м, коли помер Сталін і можна було вже більше використовувати фотооб’єктив, до 1956-го, року «великого звільнення». Так до естонського музею потрапили фото жінок-шахтарок із Караганди, світлини з лісоповалу на Уралі в таборі Низьва, загальні плани табірного містечка в Норильську. Ймовірно, на них можуть бути й українці, оскільки не всіх людей на знімках ідентифіковано. З архівів спецслужб маємо можливість ознайомитися з типовими для них вироками «РАССТРЕЛЯТЬ» передовсім щодо колишніх державних діячів Естонії або й із простими людьми, як, приміром, 15-річною Айлі Юргенсон, що знищила в 1946-му дерев’яний червоний пам’ятник Сталіну в столиці республіки.
Доповнюють фотоекспозицію кілька документальних фільмів під загальною назвою «Окупації Естонії в сучасній історії» із використанням архівних зйомок про різні періоди життя країни під двома загарбниками. Звісно, більшість кіночасу займають оповіді про радянський досвід. Стрічка про прихід «перших совєтів» називається «Перший червоний рік», а, приміром, про часи застою – «Стагнація». Коментує їх історик Енн Тарвел. Він намагається вплести естонську історію в канву подій у цілій Центрально-Східній Європі. Іноді це виходить досить неприродно, проте факту того, що «найменший народ у Радянському Союзі» зміг перебороти тотатітаризм, це, звісно, не змінює.
Читайте також: Балтійський шлях
