Європейський оптиміст

Австрійський історик із паспортом Швейцарії, який працював у Німеччині та Росії, Андреас Каппелер поставив собі за мету прокласти мости між Східною та Західною Європою. Він один із адвокатів українського минулого в науковому світі, колишній керівник віденського Інституту історії Східної Європи. Тиждень цікавився думкою професора Каппелера щодо проблем формування нової європейської ідентичності та подальшого існування національних окремішностей у Старому cвіті.

У. Т.: Донедавна в країнах Європи вияви національних ідентичностей вважали не вельми політкоректними залишками домодерну. Демонстрування й підкреслення національної тотожності європейські політики трактували як рецидиви ксенофобії та шовінізму. Чи справді епоха націоналізмів минула? І чи заступить національну самоідентифікацію щось нове?

– Щоб відповісти на це запитання, варто згадати деякі моменти історії. ХІХ століття було для народів Західної та Центральної Європи періодом зародження національних рухів та формування окремих націй. Останні або закріпилися на територіях уже наявних країн (Франції, Данії), або сформувалися як окремі субрегіони (Німеччина, Італія), або ж виникли внаслідок відколення від колишніх імперій (Чехія, Ірландія). У другій половині ХІХ століття, а ще більше після Першої світової війни та розпаду континентальних імперій у Європі стали виникати нові держави-нації. Націоналізм не був і не є залишком епохи домодерну. Навпаки, був і зостається важливим елементом сучасності (модернізму). Підтвердження то­­му – деякі нації ще й досі не змогли досягти власних цілей (Каталонія), а інші, навпаки, відчленувалися від наднаціональних держав (СРСР, Югославія, Чехословаччина).

Модель етнічної диференціації національних держав зовсім не гармоніювала з етнотериторіальною реальністю Центральної та Східної Європи. Саме така ситуація провокувала постійні конфлікти на національному ґрунті. Майже в усіх новостворених країнах спроби сформувати демократичні режими провалились. Адже до Другої світової війни майже скрізь у Південній, Центральній та Східній Європі панували диктатури з націо­­на­­ліс­­тично-авторитарними ідеологіями (за винятком Чехосло­­ваччини). Водночас у Радянському Союзі, до якого належали три східнослов’янські народи, сформувався тоталітарний режим. Останній під керівництвом Сталіна перебив будь-які спроби формування націй і витворив заодно з комуністичною ро­­сійсько-націоналістичну ідеологію. Паралельно Німеччина, яка в ім’я расизму й націоналізму розпочала Другу світову війну, провадила безпрецедентні масові чистки, що перетворювали багатоетнічні країни на моноетнічні території (прикладом може слугувати Польща).

Досвід націоналізму та шовінізму, який дістала Центральна й Західна Європа, змусив людей шукати по війні нові ідеології та міжнародну ідентифікацію. Виразом цього була ідея європейської єдності, яка врегулювала б старі конфлікти і об’єднала під одним дахом колись ворогуючі країни. Східна частина континенту, яка на той час перебувала у складі СРСР, не знайшла прихистку під спільним дахом. Відповідно досвід радянського комунізму західні політики не сприймали як щось страшне й нелюдське. Ці діячі ще перебували під шоком від нацистського режиму та Голокосту, тож дехто з них навіть вважав, ніби радянський лад лише сприяв вирішенню національного питання.

Читайте також: Націоналізм і постімперіалістичний синдром

НОВІ ВИКЛИКИ СТАРОЇ ЄВРОПИ 

У. Т.: Інтерес західної гуманітаристики до країн Центральної та Східної Європи різко зріс після розпаду СРСР, ко­­ли новопосталі держави виявилися для решти континенту суцільною «білою плямою». Чи зробилася відтоді ця «молодша Європа» зрозумілішою для західних інтелектуалів та політиків?

– Про народи й республіки Радянського Союзу до 1989 року взагалі мало що знали, їх розглядали як частини Російської імперії. Це стосується й України, яка довго залишалася terra incognita. Я був одним із небагатьох західних істориків, який іще до 1989-го викладав курси з її історії і науково займався цими питаннями. Відтоді ситуація покращилася. Проте рівень знань на цю тему залишається ще досить низьким. Йдеться не тільки про Україну, а й про таких членів ЄС, як Словенія та Словаччина, яких часто плутають між собою. Звичайно, сьогодні простіше зрозуміти народи та країни ЦСЄ. Перешкоди зникли, інформації вдосталь, як мінімум у кваліфікованих ЗМІ. Проте інтересу в багатьох до цієї тематики просто немає. «Залізна завіса» ще й досі залишається в уявленні багатьох певним кордоном. І доки виникають виклики з боку Китаю та ісламського світу, питання ЦСЄ відходять на задній план.

Коли розпалися Радянський Союз та Східний блок, Європа, яка вважала, що вже поборола націоналізм, з іткнулася з новими державами й націоналізмами. Такий поворот історії не вписувався в панівну на той час суспільну думку, тож часто його сприймали як прояви шовінізму. Криваві конфлікти, які спалахували тоді в колишній Югославії та на Південному Кавказі, були цьому яскравим доказом. Дехто вбачав у таких реаліях спроби відродити національну ідентичність, придушену радянським режимом. Щоправда, в декотрих частинах Європи вони призвели до кривавих сутичок. Тепер питання було не лише у формуванні національних держав, а й в умін­­ні контролювати можливі ексцеси та крайнощі. На щастя, ситуація була не всюди однакова. Зокрема, у відносно гомогенних (унаслідок етнічних чисток) країнах (Польща, Чехія, Словенія і Литва) контролювати процес формування національної держави було простіше, ніж в етнічно змішаних – у Східній та Південно-Східній Європі.

Урок, який можемо винести з катастроф ХХ століття, – це те, що всі нації та національні країни у своєму становленні відчули агресивний і руйнівний вплив націоналізму й намагалися його приборкати. Можна зробити висновок, що національне суспільство (яке може складатися з кількох етнічних груп) на сьогодні закріплюється міцніше, ніж моноетнічні прояви націоналізму, підтверджуючи думку, що поняття нації від часів Французької революції тісно пов’язане з поняттям демократії.

Якщо ж трактувати націоналізм як прояв шовінізму, то, сподіваюся, його епоха добігає логічного кінця. Це не означає, що окрему націю потрібно сприймати як об’єкт самоідентифікації. Якщо вона живе на принципах демократії і толерантності, на основах урахування інтересів меншин та на базі відмови від зовнішньої експансійної політики, вона виборює гарантоване право на існування. Водночас нація має бути не лише об’єктом лояльності, а ще й регіоном, предметом соціальної належності, демократією, релігією, а також частиною світової спільноти, зокрема Європи і світу. В такому випадку національна ідентифікація не буде замінена, але втратить своє значення.

Читайте також: Дух державності

ТЯЖКЕ НАРОДЖЕННЯ ЄВРОІДЕНТИЧНОСТІ

У. Т.: Останнім часом чимало говорять про кризу ідентичності об’єднаних європейських народів. Чи зазнав, на ваш погляд, цей проект фіаско?

– Розмова про кризу ідентичності не нова, а перелік критиків Європи досить довгий. Не дивно, що проекту об’єднаної Європи не буде реалізовано так швидко й безпроблемно, як сподівалися після Другої світової. З іншого боку, сталося багато змін, яких раніше і уявити не можна було. Так, зокрема, розширилася компетенція європейських інституцій, була запроваджена спільна валюта (з усіма подальшими проблемами), було знищено всі кордони, що уможливило високу мобільність громадян. Більшість країн, які колись належали до Східного блоку, а три з яких були ще й радянськими республіками, тепер є членами ЄС. Про таке ці республіки не сміли навіть мріяти ще 25 років тому. Як бачите, я залишаюсь європейським оптимістом і саме тому (разом з австрійським) маю швейцарське громадянство (неєвросоюзівсь­­кого острова в центрі ЄС).

Формування європейської ідентичності просувається до­­сить повільно. І, можливо, як такої збудувати її не вдасться, але поталанить сформувати різні варіанти євросамоідентифікації ок­­ремих націй, районів, релігій, регіонів тощо. Проблеми виникають тоді, коли задумуєшся: а що розуміти під поняттям «Європа»? Географічно до неї належать і Росія – територія до Уралу, Туреччина до Босфору, а також Україна й Білорусь. Історично, на мою думку, вся Східна Європа і всі православні країни належні до неї.

Узагалі, від античних часів історія Європи творилася на теренах між Римом та Константинополем. Якщо використовувати поняття сучасної Європи з погляду ЄС, то деякі країни на її сході наразі до неї не належать, як і деякі західні, як-то США, Канада чи Австралія. Питання східних кордонів Європи ще й досі залишаються невирішеними, відкритими. Водночас визначити критерії «місткості» ЄС можна.

Останнім часом серед них спостерігаємо здебільшого політичні рішення (наприклад, чи будуть прийняті до ЄС Україна й Туреччина) так само, як політичними були й резолюції, що забезпечили вступ Греції, Румунії та Болгарії. Я і досі вважаю, що Європа, яка через Шенгенську зону вибудувала нову «Золоту завісу», є для мене неповною, адже я бачу країни Східної Європи як частину великої Європи. Для мене ЄС без них не є справжнім союзом європейських країн. Як спеціаліст із питань Східної Європи, я бачу своє найважливіше завдання в тому, щоб збудувати мости між нею і заходом континенту. Мости, які дали б змогу сформувати двостороннє розуміння й подолати старі забобони.

Останніми роками світ настільки змінився, що питання європейської єдності перемістилися на задній план, порівняно із глобальними. Сьогодні менше уваги приділяють становленню певної країни всередині Європи, ніж її статусові у світі.

СІЗІФІВ ТРУД ІСТОРИКА

У. Т.: Після масштабних геополітичних криз та конфліктів історикам часто радять повернутися до лона літератури, мовляв, їхня наука хронічно не може впоратися зі своєю місією – «вчительки життя». До якої міри це виправдано?

– Історики не пророки, так само як політики й учені в галузі соціальних наук, із яких мало хто навіть подумати міг про розпад Радянського Союзу. Політики зазвичай узагалі не вчаться на уроках історії. Виняток – хіба що Дру­­га світова війна, уроки якої сильно вплинули на політику повоєнних часів. Хоча для цього насправді науковці мало що зробили.

Сьогодні, порівняно із ХІХ століттям та радянськими часами, історики є другорядними постатями в громадському житті. Політики та бізнесмени мало читають їхніх книжок. Хоча вивчення минувшини може допомогти зорієнтуватися в сучасності, визначити альтернативні шляхи розвитку або структури, розпізнати довгострокові тенденції поступу й традиції, що діють. Звичайно, я не живу ілюзіями. Ми, історики, не є «вчителями життя», та ніколи й не були такими. Бо не було ніколи історика, який підтримував би котрусь одну націоналістичну ідеологію, узаконював диктатуру або схвалював війни.

У. Т.: Ви маєте поважний викладацький досвід. Хто нині, за вашими спостереженнями, обирає фах історика? Які мотивації цих молодих людей і якою була ваша?

– Важливість історії як навчального предмета в школах та університетах зменшилася. Одна з причин – фаху історика більше немає. Мало хто заробляє сьогодні на життя займаючись історичною наукою, хіба що вчителі в середній школі. Попри це, чимало молодих людей усе ще обирають курси історії, які в нашому університеті входять до переліку вибіркових дисциплін і не є обов’язковими. Тобто вона ще не втратила своєї привабливості. Дивно лише, що студенти, які свідомо обирають фах історика, знають, що по закінченні їм буде досить складно знайти робоче місце й отримати заробітну плату на рівні колег – випускників економічного, інженерного факультету або інформатики.

Хоча ситуація не така й трагічна. Більшість випускників історичних напрямів знаходять себе в усіх можливих сферах. Зокрема, у ЗМІ, видавничій царині, музейній справі, а також в економіці, сфері суспільних послуг та дипломатії. Гнучкість і мобільність – головні вимоги до молоді сьогодні. На мою думку, важливим є те, що історичні студії нині мають не легітимізувати наявний порядок, а формувати критичне мислення. Очевидно, що історію і далі розглядатимуть як загальну науку, дотичну до багатьох галузей. Це було б відповіддю на запитання стосовно того, що людина, звичайно ж, може вивчати ще щось, коли займається історією.

Щодо останнього – про мою особисту мотивацію. Я не хотів бути істориком, мріяв про фах журналіста. Ще раніше вирішив займатися питаннями Східної Європи. Те, що я наважився стати істориком, – випадковість. Я міг би вивчати славістику чи політологію. По закінченні докторантури мені запропонували працювати іноземним редактором газети й поїхати до Москви закордонним кореспондентом. Я відхилив пропозицію і залишився в університеті. Це було також спонтанним рішенням… І не шкодую, хоч інколи й кажу собі, що міг би досягнути більшого, будучи журналістом, а не книжковим хробаком.

Читайте також:У трикутнику Східної Європи

БІОГРАФІЧНА НОТА

Андреас Каппелер

1943 – народився в Цюриху (Швейцарія).

1962–1969 – вивчав славістику та історію в університетах Цюриха й Відня.

1969 – захист дисертації Ph. D в Університеті Цюриха.

1970 – стипендіальний курс у Москві та Ленінграді.

1971–1979 – працює в Університеті Цюриха,
габілітується.

1982–1998 – професор історії Східної Європи в Університеті Кельна.

1996 – закордонний член Академії наук України.

1998 – професор Віденського університету.

2006–2009 – керівник докторантського проекту «Австрійська Галичина та її полікультурна спадщина».

Автор книжок «Росія як поліетнічна імперія», «Мазепинці, малороси, хохли: українці в етнічній ієрархії Російської імперії», «Мала історія України».