Незалежне американське кіно — не дивина для тих, хто розуміє, що таке незалежне кіно. Бо воно, власне, і складає славу кінематографії Сполучених Штатів. Інша справа, що в нашому прокаті подібного звіра побачити можна вкрай рідко. Про, здається, безсмертного Вуді Аллена нам, на щастя, нагадують щорічно. Так само вічні брати Коени теж плодовиті і, що більш суттєво, міцно тримають руку на пульсі зацікавлень мас, маргіналів і дистриб’юторів. Навіть Мартін Скорсезе часом до нас доходить. Спайк Джонзі та Чарлі Кауфман… Це ми вже дали маху — цих наші прокатники свідомо і цинічно занесли в Червону книгу. Але ж існують зоопарки назвою торренти чи файлообмінники!
А от щодо американського кіно з українським режисером, актором чи просто слідом — це майже нонсенс, незважаючи на те, що українців в Голівуді — хоч греблю гати (на цю тему, аби закрити лакуну, ми невдовзі підготуємо добірку матеріалів). Фестиваль незалежного американського кіно, що проходить під патронатом Посольства США, торкається цього аспекту: принаймні два художні та один документальний фільми творені за безпосередньої участі українців.
Хоча Ліза Холоденко, режисерка фільму «Діти в порядку», за паспортом є американкою, по крові батьків вона — українка. Лауреат ЛГБТ-призу «Тедді» на Берлінському кінофестивалі 2009 року саме за фільм «Діти в порядку», Ліза багато років знімає фільми виключно із сюжетами про нетрадиційну орієнтацію, так само багато років живучи разом із жінкою, і якийсь час виховуючи сина, народженого її компаньйонкою від донорської сперми. Чи через свої стосунки із батьками, очевидно неоднозначні, чи через очевидно гомофобські настрої в Україні, вона кілька років тому відмовилася від інтерв’ю, мотивуючи це тим, що «українцям інтерв’ю не дає».
Тим не менше в кар’єрі Лізи — все в порядку. Лесбійська пропаганда в її останньому фільмі ніяким чином не позначилась ні на рішенні (після прочитання сценарію) зіграти в ньому таких зірок, як Аннетт Бенінг, Джуліанн Мур, Марка Раффало і Мії Васіковскі, ні на світових касових зборах, які за офіційними даними перевищили виробничий бюджет майже в 7 разів.
Останнє — не дивує, зважаючи на швидке зростання одностатевих зв’язків, дозвіл подібних шлюбів та уроки в школах для наймолодших про двох татусів у сім’ї. Ліза є членом Американської кіноакадемії, номінувался на «Оскар», була членом журі Санденського кінофестивалю, —фестивальної твердині незалежного кіно Америки. Цікаво, що її колега по кіноцеху, акторка Віра Фарміга, що дебютувала як режисер фільмом «Цей темний світ» (буде показаний в Києві), якось зізналася у своїй вічній антитезі до жінки-Барбі, воліючи носити штани замість спідниці.
Проте у неї, другої дитини в сім’ї із семи дітей, до нетрадиційної орієнтації не дійшло. І чи могло дійти, якщо її батько, як вона сама казала, «з тих, хто відчуває на своєму обличчі подих Бога», якщо вона виховувалася в українській традиції, до шести років говорячи лише українською мовою. Як і Ліза, Віра є «оскарівським» номінантом і так само була членом Санденського кінофестивалю. Послужний список 38-річної Віри складається із 42 пунктів в графі «акторські роботи», де є фільми і Мартіна Скорсезе, і Джонатана Демме, і Дункана Джонса, і Джейсона Рейтмана. Тепер вона почала сама знімати фільми (що прикметно: свій «… темний світ» вона робила, будучи на шостому місяці вагітності). І навіть якщо її дебют не був високо оцінений критиками і глядачами, пройшовши обмеженим прокатом лише в Сполучених Штатах і Канаді, але побувавши на значних фестивалях, на кшталт Санденського, Трайбекі та Едмонтонського, він зачепив серйозні питання цінностей, сім’ї та Бога.
На відміну від обох попередніх жінок українського походження, Роксолана Топорович зробила не художнє кіно, а документальне — про трупу американців, що танцюють українські танці, про те українське, що ми, бачачи лубочні яскраві червоно-сині стрічки-штани-сорочки, у себе називаємо шароварщиною. Якась щирість у цій наївності є, реальності без рефлексії, для нас псевдореальності. Можливо, справа в тому, що в кіно Роксолана потрапила саме через чорний хід бутафорської кімнати, працюючи на фестивалі Трайбек спершу відповідальною за «червону доріжку», а на фільмах «Непристойна Бетті Пейдж», «Учень чаклуна» та ще кількох — відповідальною за костюми на знімальному майданчику. Та є і така деталь кіно, як костюми, і не менш важлива, як в театрі — вішак.
Насправді, гарне кіно складається з багатьох деталей, і якість кіно залежить від того, аби глядач не помітив проблем на жодному з можливих рівнів зображення та звуку. Як виявилося, часом за різні кінематографічні складові відповідають в голлівудському і загалом американському кіно й українці.
Також у програмі фестивалю: «Кіньярванда» (Kinyarwanda), реж. Алрік Браун, «Межа ризику» (Margin Call), реж. Джей Сі Чендор, «Сумна валентинка» (Blue Valentine), реж. Дерек К’янфранс.