Виступи чорнобильців під стінами Верховної Ради і кілька влучних фраз, промовлених протестувальниками до гаранта української конституції, навели на думку про чудовий, і вже тиждень існуючий поруч з нами приклад ненавмисної політичної сатири, влучний фейлетон, проявлений в кіно, справжній поетичний, метафоричний твір, який, втім, є досить прозорим і, гадаю, може бути зрозумілим усіма. Здається, найкраще він дотичний до нас.
Фільм «Час» конвертує, візуалізує, прямо втілює відомий вислів Бенджаміна Франкліна «time is money», висловлений ним у творі «Порада молодому купцеві» 1748-го року. Але не зважаючи на його прямолінійне перенесення ідеї грошей на ідею часу, який у футуристичній фільмовій реальності набув значення способу плати за все, — це простий, не вибагливий, але дошкульний хук зліва, чи аперкот знизу, хто як собі це уявляє. В якості того, кому наносять удар, стоять мільйонери, олігархи, «інженери людських душ» — ті, хто має все і намагається отримати ще більше. «Б’ють» — намагаються вдарити, подряпати, зачепити — їх соціальні протилежності, люди з дна(ще за Горьким), ще не декласовані елементи, але вже ті, хто знаходиться за бортом життя. Чи краще сказати ті, на кому наші «безсмертні» «вершителі доль людських» створюють собі капітал золота та щасливих теперішніх і майбутніх років.
В бажанні та в методі удару нічого нового не має. Він незмінний, як і людська природа. Ті, хто знизу, хто підкоряється, хто працює по-чорному, хто є підлеглим, ненавидять, заздрять і праведно гніваються на тих, хто ними керує, хто розкошує — хто є над підлеглими, хто є власником. Без сумніву, як тільки низи поміняються місцями з верхами, звеличені низи стануть предметом ненависті скинутих додолу верхів. По суті дарвінізм ситуації не поміняється, бо за вченням про види, виживає найсильніший, про що навіть згадується у «Часі» .
Але ми не про це. Ми про закид героїв, цілого соціального прошарку людей — для чого мати більше, ніж достатньо для найсміливіших, найбільш безумних, найбільш гедонічних фантазій, для чого ось цей процес накопичення, збагачення лише одного за кошт, за здоров’я величезного загалу? Визнаємо ідеалістичність цього закиду. «Як можна бути щасливим за рахунок нещастя інших», — із щирим, майже дитячим здивуванням питав юродивий герой у «Сталкері» Тарковського. «Та смішний ви чоловік…», — почали було відповідати йому. «… це банально», продовжимо ми. Бідний герой Джастіна Тімберлейка з «Часу», у якого за душею всього місяць життя, несподівано отримавши у подарунок 100 років, переміщається до чистого, освітленого і комфортного місця ситого життя тамтешнього істеблішменту, дорогою даючи кому то 10 років, то місяць на чай. Та немає сумніву: якби він прижився, якби його не ловили як злочинця — аби іншим не було заздрісно, — він асимілювався б, пристосувався б, став би зразковим представником нового, вже його класу.
Так було завжди і так буде завжди, поки людство не вимре і майже усім своїм багатостраждальним табором не переміститься у душевному стані до пекла. Це як з дідівщиною в армії: діди б’ють салабонів, а потім салабони виростають і, змінивши статус на дідівський, починають бити новоприбулих салабонів. Ця круговерть нескінченна і, гадаю, незмінна. Проте ми знову відхилилися від прямої лінії… Для чого мати мільйон років, якщо бажання жити закінчується вже після ста? Не факт, звісно, хоч про це і говорив один з героїв «Часу», — безсмертний, що втомився жити і врешті наклав на себе руки. Говорилося про це і у славнозвісній трилогії «Горець», і Конором, і Дунканом Маклаутами. І в багатьох афоризмах і максимах вже реально існуючих мудреців та філософів теж говорилося. Що, втім, не є абсолютною істиною, і може бути спростовано навіть одним незгодним з цим люмпен-пролетарієм. Інша справа з грошима, у яких час виграє принаймні на комбінації: говорячи мовою героя фільму, вправного картяра, більше за роял-флеш не існує, а мовою звичною — за межею смерті не буде грошей, і на той світ ти нічого не забереш, ні долара, ні золота, ні навіть нематеріальної влади.
Тож який сенс до мільярду додавати ще один, а до десяти ще десять, при цьому йти по головах, по трупах, «душу свою безсмертну занапастивши»? Якщо ти Білл Гейтс, то інша справа — він почав витрачати свої мільярди на доброчинність. Але таких — одиниці, якщо не один, та й то — хто знає насправді, чого він так робить і чи робить взагалі? А от те, що йому в кількісному плані протистоять сонми коломойських, ахметових і фірташів, це факт, і не має на це ради. Лише буддійське не протиставлення насильству насильства, іудейське зуб за зуб, чи християнське прощення.
Голлівудський фільм вибирає іудейський спосіб змішаний з хіповсько-робінгудівським, коли грабують грабіжників і віддають першопричинно пограбованим. Ідея трансформується з революційного виклику суспільства до чистого маргінальства чи навіть видовищної профанації. Гадаю, так воно часто і відбувається: вустами поганців говорять праведно розгнівані, але, щоб не загострювати суперечку, у ліберальному ключі, шляхом яскравих фокусів зводять нанівець першопричину, і пускають в очі куряву хеппі-ендівського фіналу.
Так і з «Часом», який привселюдно явив метафору, мов той Зінченко, що виступив із протестом проти певних персон в оточенні президента Ющенка. Демократизм, здається, аж попер. Ура, Європейський дух живий! Але де там! Зінченко зник з політичної арени, а невдовзі й помер 2010 року, хоча, здавалося, побував в Тібеті й видужав, і тілом, і духом. Політика все зіпсувала і занапастила. «Час» теж дає надію на велике узагальнення, і нібито на конкретне фантазування. Плюс — що явив собою перший, здається, фільм, в якому Тімберлейк не матюкається, а мінус — що із закиду, як це буває практично завжди, не залишилося нічого, бо натомість, як псові, запропонували кістку, і кістку було прийнято. Як у випадку із Сагайдачним, який стояв під Москвою, і Москва могла б бути «спальонная пажаром» задовго раніше до Наполеона, і може назавжди, але не була, бо погодилися підписати поганий мир, замість кращої війни. Тепер маємо, що маємо. Час коштував шалених грошей, але за гроші тепер час вже не купити. Бо пізно.