18 жовтня газети донесли до читачів новину про те, що вітчизняні та зарубіжні організації секс-меншин стурбовані появою у Верховній раді законопроекту, спрямованого на заборону «пропаганди гомосексуалізму». Геї та лесбіянки стверджували, що йдеться про обмеження їхніх прав, і закликали зняти створений групою депутатів – поборників моральності проект з розгляду. Останні ж цілий день роздавали коментарі, в яких, не надто добираючи виразів, відстоювали свою точку зору.
Між тим, мало поміченим пройшло прийняття цього ж дня в першому читанні іншого законопроекту, підписаного ще ширшим колом поборників моральності. Законопроект «Про внесення змін до закону про суспільну мораль» підтримали депутати із найрізноманітніших таборів – від націонал-демократів Павла Мовчана та Лілії Григорович до регіоналок Олени Бондаренко та Юлії Льовочкіної (сестри голови АП). За прийняття законопроекту в першому читанні проголосувало 276 парламентаріїв. Ще за кілька днів громадськість, чию мораль зібрались захистити політики, вчиталась у пропозиції останніх – і вибухнув скандал.
Формально автори законопроекту ставлять перед собою шляхетну мету: захистити суспільство і, зокрема, дітей, від проявів порнографії, насильства, ксенофобії, демонстрації трупів та каліцтв тощо. Причому в будь-якій формі – від аудіовізуальної до літературної. Проте при детальному вивченні 28-сторінкового документа стає зрозуміло, що досягти своєї мети автори намагаються в далекий від компетентності спосіб. Щоб не бути голослівними, пошлемося на висновок Головного науково-експертного управління ВР, котрий є у відкритому доступі на сайті парламенту.
Як вказують парламентські експерти, головною проблемою документа є туманність і суперечливість термінології. Так, профільні закони України не знають термінів «душевнохворі», «інформація в телекомунікаційних мережах», «адміністрація організації» – для всього цього існують інші визначення. Очевидно, суперечливість законодавчих термінів, котрі описують одне й те ж, у будь-якому суді призведе до неможливості об’єктивного розгляду справи. Не кажемо вже про ситуацію, коли одне й те ж явище описується по-різному в одному й тому ж законі – а даний законопроект страждає і на цю ваду.
До обережних аргументів фахівців апарату ВР можна додати чимало чого. Скажімо, ст. 1 законопроекту визначає, що «неповага до національних та релігійних святинь» – це «глузливе, зневажливе ставлення до традиційних культурних і духовних цінностей, національних символів, пам’яток культури, архітектури, народних звичаїв і обрядів, предметів або місць релігійного поклоніння тощо». Авторам законопроекту, схоже, невтямки, що світова наука, попри всі зусилля, так і не відкрила надійного способу читати думки. Інакше вони пропонували б карати не за «ставлення» (тобто внутрішнє відчуття особи), а за, скажімо, публічні прояви такого ставлення.
А хто визначатиме, є той чи інший символ «національним» чи ні? Взяти найелементарніший приклад – різне ставлення різних громадян до символіки повстанців УПА та символів спочилого СРСР… Очевидно, це визначатиме той же, хто визначатиме приналежність тих чи інших книжок або кінофільмів до класики. Так-так, не смійтесь: у ст. 3 законопроекту прямо написано, що його дія «не поширюється на обіг класичних творів літератури і мистецтва». Але ні слова не сказано про критерії, за якими «класичний» твір повинен відрізнятись від «некласичного». Та й як ці критерії сформулювати?
Натомість у законопроекті багато сказано про відповідальний орган, на котрий буде покладено місію моніторингу за виконанням закону (в разі його прийняття) та реагування на відповідні порушення. Цей орган називається Національною комісією з питань захисту суспільної моралі. Нагадаємо, такий орган уже існував, і бурхлива діяльність його голови Василя Костицького викликала чимало нарікань з боку інтелігенції. В грудні минулого року Віктор Янукович ліквідував цю Комісію своїм знаменитим указом про адмінреформу.
Цікавий штрих: цілих три статті законопроекту присвячено державному замовленню на створення фільмів, передач, поліграфічної продукції та навіть комп’ютерних ігор, що покликані пропагувати в суспільстві «морально здоровий» спосіб життя. Замовником такого роду продукції (яку ЗМІ транслюватимуть примусово) виступає Нацкомісія з моралі. Тобто на відповідних бюджетних потоках «сидітимуть» саме її керівники. Понад те, вони зможуть втручатись і в освітній процес: законопроект передбачає, що «спеціальні освітні програми запроваджуються в усіх навчально-виховних закладах, незалежно від їх відомчого підпорядкування та форм власності». Крім пропаганди «моральності», Нацкомісія муситиме ще й окремо інформувати громадян про свою діяльність – на що, очевидно, теж знадобляться бюджетні гроші.
Така висока місія Нацкомісії вкупі з украй низькою якістю законопроекту підтверджує гіпотезу, що саме заради повернення цього органу на арену державної політики все і влаштували. Такої думки дійшов навіть спікер парламенту Володимир Литвин, котрий на прес-конференції 30 жовтня заявив, що зі скандального законопроекту треба «як мінімум, вилучити низку одіозних норм», і додав: «Якщо хтось хоче собі знайти роботу, то це не означає, що вся країна повинна погоджуватися».
Водночас Литвин натякнув, що низку пропонованих нововведень можуть використати для введення фактичної цензури ЗМІ. Насправді, якщо називати речі своїми іменами, в разі прийняття закону цього практично не уникнути. І справа не лише в розмитості документа, що завжди сприяє використанню закону за оспіваним у народі принципом «дишла». Є й прямі норми. Так, всюдисуща Нацкомісія зможе вимагати через суд закриття будь-якого ЗМІ, в діяльності котрого її представники помітять порушення «моральних» норм.
Апофеозу цієї логіки досягнуто в ст. 11 законопроекту, де, зокрема, сказано, що провайдери інтернет-послуг зобов’язані навіть без рішення суду, а просто на запит правоохоронних органів, негайно повідомляти «тип інформаційної послуги, особу користувача послуг та інші відомості, які можна отримати за допомогою угоди або домовленості про постачання послуг». Дізнатись усе про ваше перебування в мережі можна буде за самою лише підозрою в тому, що ви дивитесь на моніторі дитячу порнографію. Або що порнографія там «доросла», але її дивиться ваша дитина. При цьому дитини у вас може не бути взагалі – головне, щоб була підозра!
Не дивно, що проти прийняття законопроекту виступили вітчизняний рух «Стоп цензурі!» та міжнародна організація «Репортери без кордонів». Попри те, що законопроект, як показано вище, в першу чергу схожий на досить недолугу спробу прилаштувати когось на тепле і впливове місце у владі, підстави для занепокоєння є. Адже в своєму нинішньому вигляді документ просто не може стати законом – він не зможе функціонувати. Проте ніхто не заважає до другого читання лишити в ньому тільки деякі з наявних норм. І, на жаль, не тільки ті, котрі забороняють показувати еротику на відкритих каналах телебачення у денний час.
Джерела Тижня в комітеті ВР зі свободи слова дружно запевняють, що даний законопроект не був спущений з адміністрації президента, а є особистою ініціативою його авторів. Проте, можливо, недарма дехто з цих авторів вписав у документ норму, за якою державну політику із захисту суспільної моралі визначають як парламент, так і президент. На думку Науково-експертного управління ВР, це не відповідає Конституції, за якою засади будь-якої державної політики визначаються тільки парламентом. Але от гарантові такий підхід цілком може припасти до смаку. Особливо якщо подати відповідну ініціативу під відповідним соусом – а, як сказано вище, серед розробників законопроекту є й сестра всесильного голови канцелярії президента… От тоді нас «захистять».