Де Гельсінкі, а де Київ
У. Т.: Ви проводите паралелі між Фінляндією та Україною, оскільки обидві країни були колонізовані Російською імперією. Але одна з них залікувала культурні та історичні травми. Друга не змогла. І в українському суспільстві сьогодні домінує песимізм. Як ви це бачите?
– Фінляндія справді дуже відрізняється від України. Вона значно менша територіально й за кількістю населення. Але в середині навіть такої невеликої країни живуть різні меншини й можна розгледіти регіональні відмінності. Громадяни шведського походження спілкуються іншою мовою, ніж фіни, які становлять більшість. На півночі меншина саамів розділена на кілька груп, кожна з яких говорить інакшою версією саамської.
Фінляндія також боролася з болючою історичною пам’яттю. Громадянська війна 1917–1918 років виявилася дуже жорстокою, чимало людей були страчені. Під час Другої світової війни країна втратила значні території, вони перейшли до СРСР, серед них – Карелія, що була оспівана у фінському фольклорі, зокрема в національній епічній поемі «Калевала». Для багатьох фінів їхня внутрішня цілісність була частково зруйнована громадянською війною, частково – Другою світовою. Я наводжу два приклади, щоб показати, що й ця країна має травми, деякі з них не повністю загоїлися, деякі мають здатність до рецидивів. Історики у Фінляндії останніми роками багато обговорюють усі ці теми, зокрема й питання болісного союзу та співпраці з німцями під час Другої світової війни. Я скажу так: ця нордична країна знайшла спосіб справлятися з цими ранами й болісною історичною пам’яттю, що дається взнаки навіть через покоління.
У. Т.: Але успіх у подоланні проблем теж від чогось залежить і чимось зумовлений.
– Так, управлінська й економічна системи Фінляндії мають глибоке історичне коріння. Компактна країна із сильною судовою системою, добре вибудуваною інфраструктурою та розвиненим приватним сектором має переваги над великою, в якої він слабкий, правосуддя зазнає суттєвих змін, а економіку треба переінакшити. Також слід зауважити, що Фінляндія здобула власну історію успіху частково завдяки високим етичним нормам, яких дотримувалися прості люди, та їхній працьовитості. Її громадяни загалом погоджуються добровільно ділитися своїм доходом із державою, щоб мати гарну інфраструктуру, сучасну освіту й сильну, незалежну судову систему. Але ж і багато українців сповідують ті самі цінності. Це обнадіює.
Маніфести і трагедії
У. Т.: Як ви пояснили б феномен Андерса Брейвіка? Чи зможе Норвегія після такої трагедії зберегти свої свободи, почуття безпеки й високу соціальну довіру, якими пишалася донедавна?
– Цей трагічний теракт – атака ізольованого від соціуму одинака, якого надихнули маніфест Унабомбера (Теодора Качинського, американця, що висилав 20 років смертельні бомби поштою – Ред.) і теракт, учинений у місті Оклахомі Тімоті Маквеєм 1995 року.
У сучасному світі, коли легко дістати будь-яку інформацію і спілкуватися з будь-ким, такі одинаки справді можуть брати собі за приклад викличні вчинки інших девіантів. Андерс Брейвік є прикладом саме цього. Хочеться сподіватися, що він не надихне ще когось. Нам треба бути свідомими цих загроз, щоб попередити теракти надалі. Я переконаний: пережита трагедія вплинула на багатьох норвежців. Цей теракт – справжня національна травма й багато індивідуальних трагедій: жертв, їхніх родин, друзів.
У. Т.: На вашу думку, як антрополога, перед яким найбільшим викликом опиняється нині європеєць?
– Сьогоднішні виклики є занадто серйозними, щоб відповіді на них шукали самі лише науковці. Тут ідеться про засадничі екзистенційні питання, які постають перед кожним із нас. І я вірю в те, що сьогодні, як і раніше, ми маємо повертатися до базових цінностей людства. Дехто їх знайде в релігії, дехто – в милосерді, доброму ставленні до інших, дехто – в єднанні з природою. Володіння матеріальними речами та благами може полегшити життя, але ніколи не стане цінністю, що цементує суспільство або ж надає сенс життю індивіда.
Народжені невільними
У. Т.: Ви наголошуєте, що університети дуже важливі для розвитку міської культури. Вони мають довгу історичну пам’ять, міжнародні контакти й дисципліну інтелектуальної комунікації та співпраці. Львівський університет, Острозька та Києво-Могилянська академії справді можуть похвалитися такими традиціями. Але багато інших вишів, заснованих за часів Російської імперії чи СРСР, були завжди підконтрольні державі. Чи можна рухатися вперед із такою спадщиною, що віддаляє країну від Європи?
– Я щиро вірю, що дистанція між Україною та рештою світу буде подолана завдяки міжнародній співпраці та запровадженню й підтримці високих стандартів у дослідженнях і освіті. Чому я приїжджаю до вашої країни? Бо її вчені працюють за високими стандартами, у вас дуже розмаїта культура з глибоким корінням, що сягає основ Європи та світу загалом.
Якщо ж говорити про ідеологічний контроль та дисциплінування, то і в гірші часи вони не зачіпали абсолютно всіх галузей науки й освіти однаковою мірою. Багато вчених спромоглися працювати й тоді на міжнародному рівні, підтримувати високі стандарти незалежно від ідеології. Для України та решти планети взаємовигідно розвивати спільні проекти в науці, студіях, економіці. У цьому сенсі дуже важливо вивчати іноземні мови та культури.
У. Т.: Нинішній сумнозвісний міністр освіти України Дмитро Табачник хоче цілком підпорядкувати університети своєму відомству. Як ви розумієте їхню свободу, для чого вона є,як її гарантовано, приміром, у Норвегії? У нашій країні це треба пояснювати.
– На рівні принципів я вважаю, що університети повинні бути справді суверенними інституціями, які продукують критику. Водночас, як на мене, держава має право визначати певні національні й політичні пріоритети. Навіть у Норвегії, де освітні інституції є незалежними, варто визнати: держфінансування означає, що ми маємо жити з установлюваними урядом принципами. Але тут ідеться про пріоритети саме в освіті як такій: які студії та дослідження влада хоче фінансувати. Я категорично не приймаю того, що вона може намагатися контролювати ідеологічний зміст освіти, а також висновки й методи досліджень. Етичні, пошукові та навчальні стандарти мають відстежувати лише незалежні органи.
Біографічна нота
Ганс Йорґен Валлін-Вейє
народився 1951 року, професор соціології та соціальної роботи в Університеті Ставангера та в коледжах Бодо й Ліллехаммера. Захистив дисертацію про європейську колонізацію Нікобарських островів, автор восьми книжок на теми історії повсякдення, взаємодії традиційних і модерних культур. Човном не раз перепливав Атлантику. Далекий нащадок Фрідріха Крістофа фон Вейє, шведського лейтенанта, учасника походу Карла ХІІ й літописця Полтавської битви.