Ще десятиліття тому у Варшаві вважали успіхом, коли Сейм протримався без дострокових виборів чотири роки, тим часом прем’єри, їхні уряди та цілі політичні партії змінювалися як у калейдоскопі. Тож результати останніх парламентських виборів у Польщі вказують на зміцнення політичної системи. Партії – це вже не «посполиті рушення», активність яких обмежувалася виборчими кампаніями, а досить поважні інституції. Однак, окрім зміцнення правоцентристів і створення прецеденту урядування однієї політсили впродовж кількох електоральних циклів, голосування висвітлило низку інших тенденцій, які ще дадуться взнаки найближчими роками.
ХІД ПАЛІКОТОМ
Успіх маленької донедавна антиклерикалької партії Януша Палікота свідчить про те, що політична сцена країни аж ніяк не є забетонованою. На думку численних польських оглядачів, багаторічна (від 2005-го) боротьба між партіями «Громадянська платформа» (ГП) та «Право і справедливість» (ПіС) із динамічної фази перекотилась у застій: в обох були виразні проблеми з пошуком нових ідей; з іншого боку, тяганина між цими двома силами займала сферу публічної зацікавленості суспільства, диктувала правила, не допускаючи до права голосу інших. Виявилося, однак, що пробити мур на лінії Туск – Качинський можливо. Тому Рух Палікота, що запропонував інакшу мову політики, звернувся до іншого електорату, взявся до обговорення проблем, про які більші партії воліють мовчати, зміг досягти успіху. Звісно, є запитання щодо якості цієї політичної сили: що то за люди пройшли до Сейму? Але про це дізнаємося вже з їхньої роботи.
ДВОЄ В МІШКУ ВЛАДИ
Утім, повернімося до головних акторів на сцені – ГП та ПіС. Ці дві партії колись ішли до влади під спільним гаслом становлення оновленої «IV Речі Посполитої» (вважаючи першими трьома, відповідно, монархію, яка існувала до розпаду наприкінці XVIII століття; міжвоєнну республіку в ХХ-му; державу в перші роки після ПНР – і трактуючи період правління посткомуністів Квасневського в Польщі як «утрачений». – Ред.).
Після виборів 2005 року ці політсили мали навіть спільно правити, але натомість розсварилися. Відтоді між партіями Дональда Туска та братів Качинських було щось таке, що можна порівняти лише зі специфічною взаємною «ненавистю» уболівальників різних футбольних команд. Спершу два роки урядував ПіС, надто вже кострубато будуючи утопічну «четверту республіку». Щоб мати коаліцію, Качинські мали домовитися з популістами та правокатолицькими націоналістами. Тому біля керма нерідко перебували люди без належної компетенції, а дії лідерів подекуди скидалися на «їзду без гальм» (чого варта лише спроба прем’єра Ярослава Качинського заарештувати свого співкоаліціянта й віце-прем’єра Анджея Леппера). Результатом стали дострокові вибори.
2007 року поляки передали владу Громадянській платформі. Та не мала жодної ідеології, обіцяла лише «нормальність». Ані авантюр на міжнародній арені, ані тем, які могли б розділити суспільство, ані болісних реформ. Замість роз’ятрювати рани, Туск намагався «поєднувати». У партії влади опинились як люди з правого крила політикуму (приміром, Йоанна Клюзік-Ростковська, донедавна одна із зірок ПіС), так і з лівиці (наприклад, Бартош Арлукович).
Те, що 9 жовтня ГП перемогла, засвідчує: продовження такої політики люди очікують і надалі. Тому якісь сенсації у старому-новому уряді, який «Платформа» швидше за все знову сформує зі своїми партнерами з Польської народної партії (ПНП), навряд чи можливі. Суспільство, яке останніми десяти-, а навіть століттями жило в очікуванні якихось загроз, потребувало певного психотерапевта, який не говорив би йому прикрого й болісного. Дональд Туск став таким і для поляків, і для європейців: Польща припинила генерувати «незручні» для європейського мейнстриму ідеї, тож сприймання її єврочиновниками покращилось.
Новий уряд Туска, напевне, продовжуватиме цю лінію в міжнародній політиці. Нині головним завданням є зміцнення європейської інтеграції та пошук її нового сенсу. Це, вочевидь, дещо завадить Польщі провадити справи на Сході, особливо із закінченням її головування в ЄС. «Платформа» ставить на прагматизм і спостерігає за офіційним Києвом без сентиментів. Обмеження політичної свободи в Україні, доказом чого є вирок Юлії Тимошенко, буде поважним тестом для польських прагматиків. Постане питання: чи можна, приміром, намагатися перетягнути Януковича на свій бік і взятися за його «просвітництво», і чи не виявиться це в якомусь моменті легітимізацією його авторитаризму?
Ця політика прагматизму та уникання конфліктів має негативні риси й на внутрішній сцені: не проведено важливих економічних реформ, політики ГП уникали дискусій про морально-етичні проблеми, такі як дозвіл на запліднення in vitro, легалізація партнерських зв’язків (їх помилково ототожнюють лише з гомосексуальними парами). Все те, що могло бути критично оцінене католицькою церквою, становило табу. «Платформа» обходила ці питання, оскільки побоювалася союзу традиціоналістського ПіС із церквою.
ВИТЯГТИ ГОЛОВУ З ПІСКУ
Довше втікати від цих тем партія Туска не має права, тож і новий уряд мав би прийняти виклик та розглянути дражливі питання. Адже ГП позиціонує себе як сучасна політична сила, що прагне модернізації країни. Зрештою, після виграшу на президентських виборах представника «Платформи» Броніслава Коморовського та повторного успіху партії на парламентських виборах уже ніхто не повірить, що «треба бути обережними, бо ПіС може прийти до влади». Втрачає силу аргумент, який часто можна було почути від політиків ГП: «Може, ми не ідеальні, може, не виконуємо всіх обіцянок, але принаймні бережемо вас від ПіС, тож маєте нас підтримати».
Виборці дали зрозуміти: ні, не обов’язково «маємо підтримати». 10% набрав Януш Палікот, який атакував домінування «пузатих єпископів» у Польщі (символ впливу церкви у публічному житті). 8% підтримали Союз демократичної лівиці (СДЛ), хоча дехто поспішив пророкувати лівим політичне небуття. Щораз більше поляків демонструє бажання чути відповіді на свої запитання, зокрема й ті, що їх старанно оминають політики з партій, які здобули найбільше голосів на нинішніх виборах. Якщо Туск прагне перемагати й надалі, він мав би розпочати діалог із людьми, котрі сьогодні не є прихильниками ані ГП, ані ПіС.
Читайте також: Сюрпризом польських виборів став «антиклерикал» Палікот
