Я давно залишив Україну, але завжди відчуваю, як багато вона мені дала: колористика, орнаментика… Часто сниться той Ужгород, якого вже немає, і Гуцульщина – краєвиди мого дитинства. Коли тут, у столиці Франції, відбувалася велика виставка «Москва – Париж», у каталозі про мене написали, що я український закарпатський художник. Для мене це було принципово.
Для західних мистецтвознавців і Малевич, і Бурлюк, і Екстер – російські митці. Та бодай раз побувавши в Україні, людина зрозуміє, що вони – наші. Вся річ у кольорах. Так от, зелений у Казимира Малевича – це природний колір весняного буяння України. Такий, як на полях, городах, левадах. І в Давида Бурлюка колір, як природна стихія, вривається в картини: чистий, нерозведений, натуральний. Це стихія української волі, Гуляйполя.
А от Олександр Архипенко більш європеєць, ніж європейці, бо він знайшов, інтуїтивно відчув на рівних із Бранкузі нові обрії скульптури. Європа підготувала появу абстрактної скульптури, українець і румун – винайшли. Може, це і є одним із підтверджень, що Україна своїм мистецтвом більше тяжіє до Європи, що вона і є Європою.
Коли після Другої світової край остаточно став радянським, там залишалися люди, які ще 20–30 років впливали на його творче життя. То була окрема оаза, яку й віддалено не можна було порівняти з майже безводною культурною пустелею Центру та Сходу України. Саме цим насамперед можна пояснити феномен «закарпатської школи живопису».
У моїй родині ніхто не малював. Батьки були людьми релігійними, тому не заохочували моїх занять живописом. Тато вважав, що то гріх, але з роками все ж мусив змиритися. Мама ще до знайомства з ним устигла побувати в Освенцимі: 1944-го німці вивезли туди всіх євреїв Закарпаття. Мамина сім’я загинула, залишилися тільки вона та її брат. Батько був у іншому таборі – трудовому, зустрілися вони вже по війні. Між собою говорили на їдиш, зі мною і братом по-закарпатськи. Це така химерна суміш української мови з угорською та словацькою. В школі та училищі – українська. Як бачите, й досі не забув.
Їхати до Ізраїлю вирішили мої батьки. Мабуть, сам я ніколи на це не зважився б. Там я теж відбувся як художник. Нас було троє: я, Міхаіл Ґробман – шістдесятник із Москви, та відомий ізраїльський художник родом із Болгарії Авраам Офік. Разом ми створили групу «Левіафан», мали кілька успішних виставок.
Гуцульським супрематистом мене назвав відомий український мистецтвознавець Дмитро Горбачов, він був і куратором майже всіх моїх виставок в Україні. Мистецький звіт – це дуже відповідально, завжди хвилююся, бо тільки так можна дати собі оцінку. Мав їх чимало, проте київські для мене особливі. Перша презентація моїх робіт в Україні – 1995 рік. Потім 2000-го – знакова для мене виставка «Тінь попелу», що була повністю присвячена Паулю Целану. Головна інсталяція «Ножі й кульбабки»: з одного боку, ці ножі становлять загрозу світові, мистецтву, а з другого – мистецтво потребує жертовності, тож щоб посіяти кульбабки, ви маєте поранити руки. Пушинки із зернятами розлетяться й дадуть життя новим рослинкам. Ось такий целанівський образ.
Далі була виставка «Марсель Дюшан у Києві», її ідея належить мені. Цей художник приніс багато гумору, іронії в сучасне мистецтво. От мені й здалося, що він дотичний до України саме своїм гумором, згадаймо раннього Гоголя чи полотно Іллі Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султану». Одна з провідних тем Дюшана – гроші й мистецтво. Тож я зробив таку роботу: велосипедне колесо з гаманцями накрите величезною прозорою хусткою з квітами вишень мого дитинства. Коли воно крутиться, виникає такий собі танок гаманців, а хустка – то натяк на вуаль, що покриває голову Джоконди, і на Дюшана, який домалював колись їй вуса й бороду, викликавши таким «оскверненням» мистецтва великий шок у суспільстві…
Люблю використовувати деревину, це від Гуцульщини: її дерев’яні церкви, покриті ґонтом, різні вжиткові різьблені речі. В моїх чорно-білих роботах часто зустрічаються огорожі: і в нас, і в усіх сусідів були городи; підкоряючись ландшафту, паркани, що їх оточували, мали різну конфігурацію, і це бачилося напрочуд красивою графікою, особливо взимку. І ось несподівано для мене вони почали з’являтись у моїх роботах. Паркан як символ – це й недоторканність території власної душі, і мрія, щоб не існувало справжніх кордонів, або щоб вони принаймні були мирними.
Читайте також: Там, де Макар телят не пас
Біографічна нота
Олександр Аккерман
1951 – народився в селі Макарове Мукачівського району Закарпатської області.
1970 – закінчив Ужгородське училище прикладного мистецтва.
1973 – виїхав до Ізраїлю.
1984 – переселився до Парижа.