Що означає для європейської цивілізації перетворення континенту на пункт призначення для мільйонів іммігрантів? Над цим питанням змушує задуматись американський публіцист Крістофер Калдвелл у книжці «Роздуми про революцію в Європі». Сьогодні приїжджі становлять 10% жителів у більшості країн Старого Світу. У багатьох містах їхня частка перевищує 30%. Калдвелл вважає, що така ситуація – наслідок цілеспрямованої, але безтямної політики європейських еліт, практикованої майже відразу після Другої світової війни, – приваблювати робочу силу для своєї промисловості. Однак, пояснює автор, проблема браку трудящих рук була короткотерміновою. Шахти, сталеливарні, машинобудівні й текстильні велетні закривалися в міру розвитку постіндустріальної економіки Європи. Але імміграти не лише не повернулися додому, їхня кількість зростала і зростає досі. 1971 року в Німеччині було 3 млн гастарбайтерів. 2000-го – вже 7,5 млн.
І річ не лише в цифрах. На думку публіциста, жителі континенту не могли передбачити, що імміграти привезуть із собою неєвропейські цінності й культуру. У середині ХХ століття в Західній Європі фактично не було мусульман. Нині їхня кількість сягає 17 млн осіб. Крістофер Калдвелл вважає, що дотеперішні європейські ліберальні цінності виявилися неспроможними протистояти тискові ісламу: «Коли не впевнена у собі, піддатлива, релятивістська культура постає перед культурою глибоко вкоріненою, впевненою і зміцненою спільною доктриною, то зазвичай саме перша змінюється на догоду другій».
Автор наштовхує на думку, що Європа не зможе бути європейською, якщо її населятимуть неєвропейці. Він стверджує: мусульманські іммігранти замість того, щоб європеїзуватися, навпаки, активно намагаються змінити місцеве культурне, релігійне та політичне довкілля.
Критики звинувачують Калдвелла в розпалюванні панічних настроїв та інших гріхах. «Європа не така вже й податлива», – заперечують вони. Тим часом негативна реакція суспільства на експансію іммігрантів виливається в перемоги радикальніших правих партій у багатьох країнах та встановленні суворіших правил для чужинців.
В ексклюзивному інтерв’ю Тижню Крістофер Калдвелл глибше пояснив свої думки про європейські проблеми з імміграцією.
У. Т.: Чи нова цифра про імміграцію до Британії на рівні 575 тис. людей у 2010-му щось змінює у ваших оцінках, сформульованих раніше?
– Ні. Я знав, що Британія приймає чималу кількість іммігрантів уже тривалий час: близько півмільйона щороку. Пригадую розрахунки одного з департаментів британського уряду, що впродовж життя нинішнього покоління населення країни сягне 70 млн. То було близько двох років тому, і я пам’ятаю, що це багатьох стурбувало. Вважаю, що Британія має значно відкритішу економіку, ніж багато інших європейських країн і досі. Крім того, там у 1960-х та 1970-х роках були дуже потужні профспілки. Відтак ці обставини сприяли тому, що населення певний час підтримувало високий рівень імміграції.
У.Т.:То ви не бачите жодних змін у проблемі?
– Я вважаю, що Дейвід Камерон трохи мінив реторику так само, як і Саркозі та Меркель. Він критикував багатокультурність. Але я не помітив суттєвих змін політики. Навіть після заворушень минулого літа.
У. Т.: Чи не точніше було би говорити про проблему масової імміграції? Адже про багатокультурність може йтися лише щодо таких країн Європи, як Швейцарія чи Люксембург. Франція, наприклад, зажди проводила чітку політику офранцуження іммігрантів.
– Напевне, варто зупинитися на тому, що має на увазі пані Меркель, коли говорить про багатокультурність. Я вважаю, що це слово можна використовувати у два способи. Воно може означати опис суспільства з великими громадами етнічних і культурних меншин. Можна сказати, що США де факто є багатокультурним суспільством, бо темношкіра і білошкіра культури розвивалися окремо з огляду на історичні обставини. Можна і Швейцарію, і навіть Іспанію вважати багатокультурними суспільствами, зважаючи на їхнє мовне розмаїття.
Але непорозуміння виникає тому, що є мультикультурність як політична програма стосовно імміграції. Її ідея полягає в тому, що люди, які прибувають з інших країн, не зобов’язані змінювати свою культуру, щоб ставати громадянами нової. І, на мою думку, саме це не подобається більшості європейців.
Отже, є два різновиди багатокультурності. Одна – соціологічні реалії. Друга – політична програма. Я вважаю, що коли Меркель висловлювалася проти багатокультурності, то мала на увазі політичну програму. Не думаю, що це аж така велика зміна, бо багато європейців тепер починають схилятися до думки, що іммігранти повинні певним чином змінюватися і пристосовуватися до країн, у які вони прибувають.
У. Т.:Напевно, прикладом цього можуть бути обов’язкові для іммігрантів інтеграційні курси в Німеччині, курси та іспити з громадянства в Британії. Щоразу більше країн вимагають і допомагають приїжджим вивчати державні мови.
– Можна поглянути на США, які мають свої проблеми з імміграцією, але загалом Штати в цьому успішніші за Європу. Певно, тут варто згадати українську громаду в Північній Америці. Вважають, що американців і канадців українського походження мільйони. Але вони чудово інтегровані. Вже друге чи третє покоління є американцями, вони розмовляють англійською краще, ніж українською. Єдине, що, можливо, залишається – це екзотичні прізвища і любов до борщу.
У. Т.:Чи це не приклад того, що імміграція та багатокультурність у низці випадків не є проблемою?
– Тут нам також треба розрізняти різновиди мультикультурності. Вона реальна, коли йдеться про національні кухні чи мови, якими люди спілкуються вдома, фольклорні фестивалі. Але багатокультурність на політичному рівні неможлива. Оскільки політична система має бути справедливою. Усі громадяни повинні узгодити один набір правил, щоб мати відкриту і підзвітну політичну систему. Отже, український американець може все життя їсти тільки українську їжу, розмовляти лише рідною мовою зі своєю бабусею, але для нього не може бути окремого набору політичних правил чи законів.
Я би сказав, що етнічною групою, яка найкраще зберегла культуру і мову в США, є греки. Це тому, що їхня мова невід’ємна від літургії. Але більшість іммігрантських груп у Сполучених Штатах після третього покоління асимілюються. Це стосується навіть латиноамериканців.
У. Т.:Отже, є приклади успішної імміграції та інтеграції, однак ви вважаєте, що ці процеси насамперед проблематичні щодо мусульман у Європі?
– Спершу проведемо розділ між успіхом та інтеграцією. Турецька імміграція в Німеччину успішніша, ніж імміграція північноафриканців у Францію. Але я би сказав, що турки в Німеччині менш інтегровані й менш асимільовані. У них окрема культура. Американським аналогом цього є китайська імміграція. Міста США часто мають великі чайнатауни. Цілі покоління китайців розмовляють своєю мовою. Вони не інтегровані, хоча часто й успішні. І не є проблемою для суспільства. Можна бути інтегрованим, проте неуспішним і навпаки.
У. Т.:То де проблеми?
– Вони постають із кожної імміграції. З мусульманською проблема полягає у вимогах окремих законів, як-от запровадження шаріату. Також має місце неформальне намагання змінити суспільство. Я тут би взяв як приклад протести проти карикатур у данських газетах. Ті акції були часто дуже різкі й залякуючі.
У. Т.:Чимало людей на Заході вважають своїм правом подорожувати, навчатися чи працювати в різних країнах світу. Хіба свобода пересування не була би бажаною для всіх у сучасному глобалізованому світі?
– Філософське питання. Але насправді свобода пересування не належить до прав людини. Це право визначається політично. 28 країн Європейського Союзу погодилися запровадити його в себе. Отже, це політичне право для громадян ЄС, окрім кількох винятків із Шенгенської угоди. Питання в Європі полягає у тому, чи негромадяни Євросоюзу мають право на вільне пересування? Історично суди підтверджують, що права стосуються громадян. Останнім часом вони надають громадянські права і негромадянам. Особисто я вважаю, що повна свобода пересування ще не є одним із невід’ємних прав людини.
У. Т.:Чому? Хіба це не добра справа? Ті люди, які мають можливість вільно подорожувати світом, насолоджуються цим.
– Я знаю. І також цим користуюся. Свобода – це чудово. Але таке право суперечить іншому праву – на самовизначення і на свободу об’єднань. Я не фахівець з української історії, але знаю, що у вас тривалий час упроваджувалася політика цілеспрямованого переселення росіян. Є люди, які сперечалися би, чи це було порушенням суверенних справ українців як народу, чи ні? Можливо, кращим прикладом тут є Латвія, де масова російська імміграція ставила під сумнів право латиського народу на самовизначення. Якщо в маленьку країну спрямовується величезний потік міграції, вона може абсолютно втратити свою ідентичність.
У. Т.:Крім Латвії які європейські культури, на вашу думку, можуть бути під загрозою?
– Тут задіяні багато чинників. Не лише імміграція. На мою думку, якщо міграція триватиме в таких масштабах ще близько сотні років, то ми станемо свідками зникнення мов. Візьмімо, приміром, Нідерланди. Амстердамський варіант голландської мови вже зник.
У. Т.:Чи це не природній процес? Усе змінюється. Часом на краще часом на гірше. Чи міграція і зміна Європи не є частиною глобальних процесів, таких як зміщення центрів глобального впливу з західного світу в Азію?
– Так воно виглядає зараз. Тепер виглядає, що західні країни зазнають впливу незахідних країн. Але так було не завжди. Десь 30 років тому європейці сказали би, що імміграція – це ще один спосіб експлуатації третього світу багатими капіталістичними країнами. Це парадоксальні речі. Так, я згоден, що зміни у західному світі є ознакою посилення незахідного світу.
У. Т.:Якщо це глобальне і нестримне явище, чи треба у зв’язку з цим щось робити? Ваші критики, навіть погоджуючись із вашими висновками, кажуть, що ви не пропонуєте дій.
– Ця тема дуже вибухова. Люди щодо цього часто дуже негнучкі. Я не хотів, щоб моя книжка була політичною. Вона, звичайно, має політичні наслідки, але це не маніфест.
До того ж у Європі дуже важко визначити, хто повинен діяти і хто уповноважений діяти.
Я вказав на проблеми Західної Європи, але не знаю, чи за це має братися ЄС, чи окремі європейські держави. Те, що буде конституційним і гуманним у Британії, вважатиметься неконституційним і негуманним у Франції. Хорошим прикладом цього є закони в останній проти мусульманських хусток. Почалося із заборони покривати голову у школах сім років тому, а близько року тому заборонили паранджі в громадських місцях. Це майже неможливо в такому ліберальному суспільстві з англосаксонського системою права, як США чи Британія. Зокрема, тому в мене мало порад і вказівок, як діяти. Крім того, не хочу бути американцем, який повчає європейців у тому, що робити.
У. Т.: Якщо говорити про майбутнє європейської культури і бажане її збереження та розвиток. Чи сказали би ви, що цьому би допомогло подальше розширення ЄС на схід? Чи вступ України допомогі би з культурними та демографічними проблемами Європи. Чи була би Європа міцнішою і більш європейською, якби об’єднувала більше європейців?
– Я вважаю, що культурно це допомогло би Європейському Союзові. Вільна міграція поляків на захід спричинила відродження багатох європейських інституцій. Особливо католицької церкви у Франції і навіть в Англії. Це зміцнює коріння європейської культури. Демографічно це Європу не зміцнило би. Східноєвропейські держави на зразок України самі потерпають від демографічних проблем. Вступ України міг би зменшити дефіцит робочої сили у Парижі, але збільшити його у Києві.