Інтелектуальний паразит Аллен знову на коні. І улюблений Париж зробив одним із головних героїв фільму, і звичний спосіб розбирати людей по гвинтиках використав. При цьому анітрохи не хвилюючись, що «місто закоханих» до нього знімали безліч разів і спосіб його – справжній паразитизм на самому собі. Адже шокувати людину, а потім із цікавістю спостерігати за її реакцією – це фактично запатентований ним сценарно-режисерський хід. Хоча віддамо належне невротикові й водночас психоаналітикові Аллену: незважаючи на його нахабність і нарочитість та штучність придуманих ним фільмових ситуацій, він досить тонко розбирає людей.
Попередня стрічка режисера «Ти зустрінеш таємничого незнайомця» цілком могла би вважатися його наймудрішою роботою, намальованою проникливим і досвідченим живописцем людських історій, доль і натур. В «Опівночі…», на відміну від «… незнайомця», важливим є сюжетний хід: герой, трохи «намаханий» американський письменник, що приїздить із дружиною до Парижа, однієї ночі опиняється в компанії людей, які вдягнуті у вінтажне, танцюють під старе, називаються Фіцджеральдом і Гемінґвеєм і планують їхати до Гертруди Стайн…
Увесь смак цього авторського сальто-мортале в незрозумілості: чи герой справді перенісся і щоночі переноситься в 20–30-ті роки XX сторіччя, чи це плід його уяви, чи недешевий жарт. Ситуація і далі не прояснюється. Та й не треба! Саме на цьому наполягає Аллен, а ми можемо дозволити собі зіграти в цю гру чужих візій. Бо Париж – фантастичне місто, де уявне може стати реальним: опівночі зі звуком дзвонів до вас насправді може під’їхати раритетна машина з Гемінґвеєм на задньому сидінні, й ви вирушите до Стайн і Пікассо. Поза сумнівом, фантазія Аллена не є медовою – він увесь час домішує до неї свого фірмового дьогтю, насичує розмови героїв іронією і міжрядковим чорним гумором, протиставляючи ідеалізоване минуле потворності сучасного… Ностальгія 75-річного старого, скажете ви, і частково матимете рацію. То й що?