І головне із них – що ж буде далі з Лівією? Адже тепер, коли Каддафі вже усунений на Лівію чекає довгий і болісний шлях, допоки мирне і стабільне життя стане для лівійців нормою.
Реальність є такою, що окрім перешкод у вигляді прихильників і соратників Каддафі, котрі неодмінно вставатимуть на шляху Лівії, заважаючи успішному її переходу до демократичної форми правління, існують ще і перешкоди всередині власних рядів повстанців. Уже зараз простежуються дуже тривожні ознаки непорозумінь між прозахідно налаштованими повстанцями та радикально налаштованими ісламістами, котрі ідеологічно проти створення нового уряду на основі демократії західного зразка.
Як подолати ці розбіжності, сьогодні сказати важко. Але якщо на початку становлення нової Лівії на цю проблему закривати очі, то це дуже ймовірно може спровокувати громадянську війну в країні та призвести до її поділу на частини.
Також необхідно враховувати той фактор, що Каддафі – це не колишній президент Єгипту Хосні Мубарак. Бо після повалення диктатури в Єгипті влада перейшла до рук «опікунів» з числа військових, активізувалися вже наявні до цього опозиційні політичні сили та незалежні ЗМІ, і там триває досить болісний, але реальний шлях просування країни до більшої демократії. В Лівії ситуація є зовсім іншою. Муаммар Каддафі правив з моменту повалення монархії в 1969 році. Ця країна не має конституції, а політичні партії і профспілки там були заборонені протягом 35 років.
Можна сказати, що в Лівії немає структурованих організацій, котрі б могли встановити взаємодію між урядом і народом, представляти інтереси суспільства і висувати свої вимоги вже не в формі протидії режиму, а шляхом конструктивного діалогу з владою. Очевидно, що перехідний період в постдиктаторські часи мусить бути використаний для того, аби не допустити вакууму влади і якнайшвидше відновити політичне життя держави.
Крім того, не варто забувати, що свого часу Лівія була досить штучним державним утворенням, котре об’єднало в собі три колишніх провінції Османської імперії. І тому відсутність зрілої національної ідентичності значно ускладнює справу побудови нової Лівійської держави на уламках диктатури Муаммара Каддафі.
Єдиним виходом з кризи, в яку здатна увійти Лівія після перемоги революції, може стати домовленість її нового керівництва з лідерами більше, ніж 100 племен, котрі проживають на її території. Власне, вироблення нової парадигми державотворення – це спирання на спадкоємність і проведення змін. Племінна приналежність стає сьогодні важливою, тому що Каддафі свідомо знищив під час свого правління громадянське суспільство в Лівії. І тому створити нову дієздатну політичну систему реально можна, лише враховуючи племінні інтереси і вимоги їхніх лідерів.
Хоча у цьому випадку племена, якими б впливовими вони не були, не можуть замінити собою власне політичний процес. Адже важко мати реальний демократичний процес, якщо частина населення голосуватиме, виходячи виключно із своєї племінної належності. Подібне ставлення до політики цілком здатне принести ті ж негативи трайбалізму і регіоналізму, які сьогодні простежуються на прикладі ряду африканських країн.
Варто спробувати розглянути можливі сценарії посткаддафівського шляху розвитку Лівії. Перший із них – абсолютно позитивний. Нова Лівія успішно проходить установчий період. У країні сформовано декілька потужних політичних партій, котрі беруть участь у майбутніх парламентських виборах і успішно формують уряд народної єдності, котрий на основі створеної кращими експертами конституції і поваги до законів просуває Лівію по шляху до демократії задля зайняття нею достойного місця у глобальному світовому співтоваристві. Лівійці отримають масовану фінансову і технологічну допомогу з Заходу, поступово нова і модерна Лівія перетворюється на зразок для наслідування для всього мінливого арабського світу.
Сценарій другий – менш оптимістичний.Демократичні і проісламістські сили в Лівії, після тривалого і важкого періоду спроб домовитися між собою, не змогли прийти до згоди. Декілька новостворених демократичних партій вступають у гостру політичну конкуренцію з радикальними проісламістськими політичними угрупуваннями й в Лівії установлюється фактичне двовладдя. Захід починає розчаровуватися в політичних і економічних реформах, котрі нездатен провести коаліційний уряд. Допомога західного світу починає зменшуватися, а вплив ісламістів в Лівії неухильно зростає.
Починається і набирає сили ностальгія частини населення за «стабільними» часами правління режиму Каддафі, його прихильники виходять на політичну сцену, формуючи свою партію, котра, взявши участь у парламентських виборах, отримує не менше третини депутатських місць. Розпочинається повільний, але неухильний процес реставрації «каддафізму», використовуючи який прихильники Каддафі з усіх сил намагатимуться заблокувати будь-які позитивні зміни в Лівії.
Сценарій третій – ще менш позитивний.Політичне протистояння з часом переходить у відверто силові форми. Демократи не можуть утримувати контроль за всією країною. Лідери племінних союзів провокують поділ країни, і центральна влада, під тиском опонентів, врешті-решт буде змушена погодитися на федералізацію Лівії за племінними ознаками. Її територія поділяється на три частини, і цей поділ приблизно відповідатиме умовним кордонам трьох колишніх провінцій Османської імперії. Країна децентралізована, і стає фактично некерованою. Узурпувавши на свою користь надходження від видобування нафти, лідери племен дуже скоро перетворюються на олігархів, котрі безпардонно диктуватимуть новій владі свою волю.
Сценарій четвертий – катастрофічний.Після довгих і безплідних спроб домовитися з ісламістами демократична влада втрачає свої позиції. Рівень життя пересічних лівійців погіршується, й ісламісти отримують все більшу підтримку серед населення. На парламентських виборах, використовуючи підтасовки і залякування, «перемагає» ісламістська партія. Центральна влада в Тріполі відмовляється визнати результати підтасованих виборів і проголошує їх недійсними. Ісламісти починають силовими методами відстоювати результати своєї «перемоги» і Лівія сповзає у громадянську війну. Результатом її стає поділ Лівії на дві частини, одна з яких знаходиться під контролем ісламістів.
Ті, хто сьогодні проектує нову Лівію, неодмінно мусять враховувати велику ймовірність розгортання всіх цих чотирьох сценаріїв можливого розвитку подій. Адже як показує довід подій останніх років в Іраку й Афганістані, набагато простіше повалити недемократичні режими, ніж потім ефективно управляти країною. Внутрішня криза в Лівії цілком здатна спровокувати нову громадянську війну, котра у результаті може виявитися куди більш жорстокою і кривавою, ніж та, що передувала поваленню режиму Муаммара Каддафі.
Ясно одне: Лівія входить у критичну фазу свого розвитку, і перехід від руйнування до будівництва здатен виявитися не менш важким та драматичним. Тому дуже важливо в жодному разі не допустити на самому початку розширення ліній розлому за цілком реальною етнічною і релігійною напруженістю, які Каддафі диктаторськими методами вдавалося до того тримати в узді.
Фактично перед лівійським керівництвом постає дуже важкий вибір – як не допустити сповзання своєї держави до хаосу і анархії, при цьому просуваючись одночасно в бік демократичного прозахідного вибору. Очевидно, що сьогодні завдання, які стоять перед лівійцями, є надзвичайно складними. Лише за умов професіоналізму і моральності нової влади та реальної допомоги Заходу на всіх напрямах Лівія може успішно скласти цей відповідальний іспит історії. Іспит, від якого залежатиме не лише її доля, а й значною мірою ситуація в усьому близькосхідному регіоні та Середземномор’ї в цілому.