В одному епізоді після невеличкої сварки друзів за вечерею з приводу Хусейна і труб для створення ядерної бомби подруга головної героїні, законспірованого працівника ЦРУ Валері (Наомі Воттс), каже: «У нас вдома є правило – ніякої політики за столом, через неї лише суперечки». Це правда, бо політика є мистецтвом брехні, а неправда сварить не тільки людей, а й цілі суспільства. Власне, «Гра без правил» – про брехню і абсолютну марність пошуку правди. І про те, що в американському соціумі почали порушувати це питання на міжнародному рівні, бо ж фільм Даґа Лаймана йде в прокаті чи не в 50 країнах світу. Заснована на двох книжках, які вийшли в середині 2000-х і торкаються витоку інформації в пресу, що призвело до розсекречення працівника ЦРУ, «Гра…» сприймається неоднозначно, принаймні спочатку. Хусейн? Так він же давно помер. Ядерна загроза? Це ж сива давнина. Але це лише зав’язка, аби глядач згадав про події в Затоці, коли американці розв’язали війну з Іраком, переконуючи весь світ у наявності в Хусейна зброї масового знищення, якої так і не знайшли, бо її не було. За ту брехню Джордж Буш-молодший, що розпочав війну, так і не відповів перед судом.
У Штатах не люблять запитань руба і намагаються ніколи прямо не відповідати. Як каже чоловік Валері, герой Шона Пенна, «гарний американець тримає язик за зубами, а якщо треба, відводить погляд». «Гра без правил» про це: про запитання, які мусить ставити людина, якщо вважає, що живе в демократичному суспільстві; про ціну, яку вона платить, коли помиляється щодо демократичності своєї країни; про наслідки брехні та пошуку правди. Політика давно проповзла в сім’ю. І не лише в американську. Вона руйнує нас. Але більше руйнує страусова політика замовчування і нейтралітету на кшталт «моя хата скраю…». «Гра…» Лаймана – це місток від загального до конкретного, від Америки до всього світу. Тому фільм актуальний і там, і в нас, особливо тепер. Хоча про сім’ю – це вічне.