«Справу з відкриттям у Києві Інституту Сервантеса можна вважати вирішеною», – саме так розпочав презентацію виставки «Канари. Рідні пейзажі» в Центрі сучасного мистецтва «М17» української столиці Надзвичайний та Повноважний Посол Іспанії в Україні Хосе Родрігес Мояно. «Діяльність майбутнього інституту стане вирішальним кроком у популяризації в Україні іспанської мови й культури, тому що завдяки йому значно зросте кількість запрошених викладачів та мовних курсів, і, відповідно, стипендій та грантів для подальшої освіти української молоді в Іспанії. Інститут Сервантеса надасть можливість дізнатися не лише про творчість різних регіонів Іспанії, а також ознайомитися з культурами всіх латиноамериканських країн», – наголосив пан посол. Щодо власне виставки живопису та фоторобіт, пан Мояно розповів, що вона подорожує світом в рамках плану Семиріччя наукових та культурних інновацій, запровадженого урядом Канарських островів, а до Києва прибула з Токіо.
Сім великих островів і купка маленьких, – здається цей архіпелаг загубився не лише в Атлантичному океані, а й у історичній пам’яті європейців. Інколи його навіть забувають внести до путівників по Іспанії, а в нарисах з історії, якщо й згадають, то побіжно. Й справді, жодних доленосних для світу чи Європи подій тут не відбувалося. Хіба що Христофор Колумб на кілька місяців перервав свою знамениту подорож задля обіймів володарки одного з Канарських островів графині Гомерської, а британський адмірал Гораціо Нельсон втратив правицю під час невдалої спроби захопити іспанське золото в порту Санта-Крус-де-Тенеріфе. Та ще Франциско Франко Баамонде, тоді ще не генералісимус, а простий офіцер, служив у місцевому гарнізоні. Все. Тому і спадає на думку, що доля Канарських островів – просто бути європейськими Гавайями, таким собі суцільним курортом, коли обов’язковий та набридливий туристичний стандарт гарантує лагідні хвилі завжди теплого моря, пляжі до обрію й, звісно, all inclusive в однакових по всьому світі апартаментах.
Таке стале уявлення про архіпелаг вщент руйнує виставка «Канари. Рідні пейзажі». Роботи художниці Руфіни Сантани й фотографа Польдо Себріана в супроводі віршів знаних канарських поетів та письменників Іоланди Солер Оніс, Пінто Ґроте, Педро Ґарсіа Кабрери та музичної групи «Терекітетап». Для них острови стали Батьківщиною. Дехто з митців тут народився, про що свідчить конкретика паспорту, хтось віднайшов рідну домівку, та для всіх – це місце пробудження душі, а з нею й творчості.
Чорно-білі світлини Польдо Себріана видаються передранковими снами, які напливають розмитими витинанками гострих скель, що в прадавні часи повстали з вулканічної лави. Химерними вигинами схилів, де, попри близькість Сахари, час від часу лежить сніг. Примарами спустілих містечок на тлі морської далечини, а то й клуботанням туману, з якого ледь видимою графікою проступають хвойні масиви третичного періоду. «Я народився на Канарах, об’їздив чи не весь світ з виставками своїх робіт, але завжди повертаюся додому. Батько був фотографом, тому це мистецтво захопило мене з дитинства. За фахом навчався в Лондоні, відтак якийсь час заробляв на життя фотосесіями на замовлення, дизайном календарів, афіш, плакатів, фотоілюстраціями до книжок. Зараз маю змогу повністю зосередитися на дивосвіті Канар. У нас мало землі, натомість багато моря й неба, то й життя не вистачить зафіксувати всю мінливість їх безкінечності. Єдине, що могло б мене затримати в Києві, – це врода ваших жінок. І це не жарт, не ввічливість до приймаючої сторони. Знаю, що так, мабуть, кажуть усі, хто вперше приїздить до вас, але повірте, це від серця. Мене попереджали, але реальність це перевершила. Чи усвідомлюють українські чоловіки красу українок?» – так несподівано завершує розповідь про своє мистецтво Польдо Себріана.
«А мене вразила ніжність, з якою ставляться до своїх дітей українці, й доброзичливість людей, це проявляється навіть візуально, у поглядах: як люди дивляться одне на одного. Щодо спільної з Польдо виставки, то це відображення Канар на рівні наших почуттів, відчуттів, чогось, що відбувається там, десь у душі. Ми хотіли б, щоб усі відчули поетику, яка є сутністю нашої рідної землі», – підхоплює розмову художниця Руфіна Сантана. «Образотворчому мистецтву я навчалася в університеті Барселони, живу в Мадриді та на Канарах, на острові Лансарот, де заснувала «Школу Сонця» – школу мистецтва, науки й духовності. Там разом із однодумцями займаємося скульптурою та живописом. Багато працюю також для видавництва «Мистецька книга» як ілюстратор-графік. Канари для мене – це метафора раю, уособлення передвічної гармонії людини та природи».
Полотна Руфіни Сантана, наче перший день Творіння. Хаос і жах зіткнення стихій, двобій кипучої лави з океанською безоднею, з яких врешті-решт народжується тиша золотавого й попелястого піску, прозорої блакиті та затінку тропічних хащ, що завмерли в очікуванні пПершої людини. І вона не забарилася, вчасно з’явившись у віршах Іоланди Солер Оніс, для якої архіпелаг став прихистком її мрій:
В його погляді й віці було щось
від грішного янгола.
Поряд із твоїм прадавнім ім’ям, слід,
що зазвичай залишає цирк
на траві й на сталості всього минущого.
«Я прийшов, щоб залишитися», – мовив він,
прощаючись.
(Переклад Сергія Борщевського)
Іоланда Солер Оніс, відома іспанська письменниця, поетка, авторка п’яти поетичних збірок, двох романів: «На Канари я вперше потрапила 1986 року й відразу та назавжди закохалася в цю землю, її людей, звабливу суміш таких різних культур: африканської, арабської та іспанської. Спочатку працювала там як журналіст, потім займалася різними напрямами культурної політики місцевого уряду. І хоча зараз я очолюю Інститут Сервантеса у Варшаві, моя поезія все одно народжується від сили й слабкості, що дали мені острови…»
