Історії різних місцевих дисидентів допомагають зрозуміти, наскільки важливими є міжетнічні відносини для розуміння сучасної М’янми, де глибоке коріння пустила військова хунта. Вона не здала позицій і після останніх парламентських та президентських виборів, перших за півстоліття диктатури. Суспільну мозаїку країни формують багато різних гравців із розбіжними інтересами. Найчастіше чуємо, що брутальні військові пригнічують нібито однорідне «невинне населення». Дуже мало хто у світі вникає в існування серйозних, глибоких розбіжностей між етнічними групами М’янми, які уможливлюють таке тривале панування хунти, що виконує роль місцевого «збирача земель».
НА КОРДОНІ
«На жаль, новини в мене погані, – повідомляє телефоном полковник Нердах Мя, командувач шостої бригади Каренської національно-визвольної армії (КНВА). – Хотів би взяти вас до М’янми, до нашого табору, але навколо точаться бої, це небезпечно… Не бажаю ризикувати вашим життям». У голосі напруження. Наші шанси потрапити на територію країни разом із повстанською армією щодня менші. Ми чекали на це п’ять днів у таїландському містечку Мей-Сот, поблизу м’янмарського кордону. Бангкок офіційно попередив полковника: у разі чергової спроби незаконного перетину кордону його заарештують.
Члени КНВА регулярно курсують в обидва боки через кордон із Таїландом, перетворивши його на свою неформальну базу. Конфлікт між повстанськими групами та армією М’янми – вже багаторічна причина перестрілок і нестабільності на прилеглих територіях. Нещодавній сплеск насильства дуже занепокоїв тайських можновладців, спонукаючи їх обрати сувору позицію щодо руху повстанських загонів між двома державами.
Нердах пояснює: «Ситуація на кордоні складнішає. Усе погіршало від часу парламентських виборів у М’янмі в жовтні 2010 року». Його слова легко підтвердити сухими цифрами: близько 20 тис. каренів покинули свої села на хвилі післявиборних погромів, здійснюваних армією хунти. Конфлікт між КНВА та військовими точиться вже понад 62 роки, перетворюючись на одну з найтриваліших воєн сучасності, про яку, однак, світові відомо дуже мало. У напрочуд етнічно розмаїтій М’янмі народність каренів становить близько 7% 55-мільйонного населення й проживає на півдні та південному сході.
Карени мають свою історію, мову, культуру, завдяки чому вирізняються поміж більшості населення. Від 1948 року, коли Бірма (так називалася тоді М’янма) вийшла з-під влади Великої Британії, вони ведуть збройну боротьбу за самовизначення. У середині 1970-х КНВА відмовилася від вимоги повної незалежності каренів від М’янми й погодилася на ідею демократичної федерації. КНВА, що налічує сім бригад, є військовим крилом Каренського національного союзу, органу, що є виразником інтересів цього етносу. Інші народності, як-от шан (9%), мон (2%), кая тощо, разом становлять близько 40% населення республіки. Понад 20 армій, кожна з яких презентує певну етнічну групу, ведуть боротьбу з військовою хунтою М’янми.
ТИХИЙ ГЕНОЦИД?
«Карени страждають. Я не заспокоюся, поки вони не здобудуть свободи», – каже Нердах. За незалежними оцінками, м’янмарські військові спалили впродовж останнього десятиліття 3200 сіл у тих частинах країни, де живе чимало каренів. Хунту було звинувачено в етнічних чистках. Є і така думка, що дії військового режиму проти цього народу – геноцид. «Ми прагнемо свободи та самовизначення в демократичній М’янмі й досягнемо цього», – переконаний полковник. Але в його голосі легко розпізнати нотки розчарування. Він почувається втомленим: «Це тривала війна… Пішов уже 63-й її рік».
Цілі покоління каренів загинули в тій боротьбі. Батько полковника, генерал Бо Мя, все життя бився за визволення своєї народності. Нердах зі своїм братом Тей Лей Мя приєднався до армії в молодості. «Покоління мого тата боролося мужньо… Ми досягнемо того, чого вони прагнули. Якщо ми не вирішимо проблеми, то наступна генерація остаточно перетвориться на рабів. Якщо ж ми переможемо, – підсумовує, – вона буде вільна».
Нердахові було непросто перейти від стріляння по горобцях із рогатки до прицілювання у м’янмарських військових. «Я вбивав людей. Якщо ви опиняєтеся в ситуації, коли так треба, ви це робите. Але якщо від ваших пострілів помирають невинні, то вам стає зле. Найтрагічніше – в зоні бойових дій ви часом не можете гарантувати, що через вас не загинуть мирні люди», – каже полковник. Він християнин і пишається цим. Після перших п’яти хвилин інтерв’ю починає цитувати Біблію і визнає: «Перед тим як іти на поле бою, молюся Богу…»
Та невинними в реальності М’янми бачаться не лише мирні жителі. Солдати обох сторін конфлікту теж є жертвами. Зображувати бійців урядової армії як безсердечних і брутальних гнобителів власного населення дуже просто. Важче зрозуміти, що насправді там діється. М’янмарські солдати воюють у жахливих умовах за мізерну платню. Крім того, більшість із них силоміць притягнуто до служби в армії. За даними правозахисної організації Human Rights Watch, 20% чи навіть більше військових – молодші за 18 років.
МОНАХИ-БІЙЦІ
Автівкою Нердаха ми вирушили до монастиря зустрітися з монахом-Рембо й розпитати в нього, якою є роль служителів культу в реаліях М’янми. Деякі сьогоднішні члени КНВА, котрі є буддистами, свого часу відокремилися від неї, звинувативши її в патронуванні християн, і створили Демократичну каренську буддійську армію. Відтоді вона то домовлялася з хунтою про припинення вогню, то відновлювала його. Потім усередині неї траплялися й інші розколи. Нині її п’ята бригада, очолювана командиром На Кхам Ве, приєдналася до КНВА.
Монах-Рембо відігравав головну роль у примиренні м’янмарських буддистів і християн. «Замолоду він залишав свій монастир, щоб воювати. Він не переймається тим, яку саме релігію сповідує людина. Просто відданий ідеї боротьби за свободу», – пояснює полковник Нердах. Але як монах у принципі може брати участь у війні? Чи повинні буддійські ченці чинити опір будь-якому насильству? Чи не повинні вони бути поза політикою? Всі ці питання ми поставили монахові-Рембо. Він їх парирував таким чином: «Я побачив, що мій народ страждає. Якщо таку несправедливість коять супроти невинних людей, то хтось має цьому протидіяти. Хотілося, щоб мені так пощастило, аби я міг боротися мирно, як Ґанді. Але військовики М’янми не розуміють, що це значить – ненасильницькі методи».
РЕЛІГІЯ ТА ПОЛІТИКА
Монах-Рембо належить до іншої буддійської течії – не тієї, тисячі ченців котрої мирно виступили проти диктатури у М’янмі 2007 року. Пішли зупинити хунту без зброї в руках. Пізніше це повстання назвуть Шафрановою революцією. Протести було потоплено в крові: армія М’янми вбила сотні священнослужителів та протестувальників, які до них приєдналися.
Ті події привернули увагу світу й спонукали м’янмарську владу розробити «дорожню карту демократії» – план переходу країни від військової диктатури до правління цивільних, що складався із семи пунктів. Обіцяно було також провести парламентські й президентські вибори, що й зробили у 2010–2011 роках. Однак їх результати, зокрема потрапляння в парламент кількох демократичних партій, нічого не змінили на місцях, за десятки й сотні кілометрів від столиці – Нейп’їдо. Генерали й далі верховодять, щоправда, нині їхня влада легітимізована голосуванням.
Монах-Рембо зробив нам тур недобудованим монастирем для втікачів із М’янми. «Я почав будівництво два роки тому. Я про це мріяв і ось почав утілювати задумане в життя, – розповідає він. – Люди, які втікають із країни, потребують прихистку. Вони можуть прийти сюди й почуватись як удома».
ВІРА В МИР
Опинившись за одним столом із Девідом Сакрабавом, віце-президентом Каренського національного союзу та речником об’єднання 12 основних етнічних армій М’янми, ми спостерігаємо, як уважно він ставиться до кожного. Йому далеко за 70, усі виказують йому особливу пошану. Йому ставлять багато запитань, ми чуємо унікальні розповіді. Найцікавіше почути його думку про майбутнє повстанської боротьби різних народностей М’янми. «Нам вдається зібрати різні етнічні армії докупи. Головна мета – почати змістовний діалог із військовими. Ми прагнемо мирного вирішення конфлікту», – відповідає Девід Сакрабав.
За щирою заявою криється відчай. Упродовж останніх десятиліть етнічні збройні групи в сутичках із силами хунти поступово, але невпинно втрачали контроль над територіями. Повстанцям бракувало боєприпасів та людських ресурсів. Але вони все одно вступали в бій з урядовою армією, яка постійно лише розростається, добираючись до позначки 500 тис. бійців, і отримує сучасну зброю з таких країн, як Китай, Індія, Росія та Україна.
Тим часом спікер об’єднання етнічних армій наголошує саме на мирному врегулюванні конфлікту: «Ми просто не бажаємо більше воювати. Ми хочемо розмовляти з урядом, але це має бути осмислено. До наших вимог мають ставитися з повагою». Його голос теж звучить утомлено. «Я приєднався до Каренського національного союзу, коли мені було 14. У 18 поїхав учитися. Коли повернувся, то опинився у джунглях, де воював упродовж багатьох років. Це довга історія…» – підсумовує він.
Вільна федерація рівних народностей залишається для каренів та інших меншин тільки мрією.