Напередодні 15-ї річниці Конституції України, стаття 15 якої гарантує заборону цензури у державі, Сергій Жадан із гуртом провів акцію проти закону «Про захист суспільної моралі». Акція відбувалася біля Верховної Ради, під рясним дощем, через що не могла закінчитися так, як було заплановано, – проекцією на стіну ВР заборонених в Україні картин. Зате прозвучав новий вірш Жадана, присвячений депутатам.
Якщо комусь цікава офіційна інформація, то «літературно-музична акція» відбувалася «в рамках громадської кампанії проти встановлення цензури ЗМІ і творів мистецтва, яка адмініструється Правозахисним центром «Поступ» в партнерстві з Гельсінським фондом з прав людини (Варшава) за підтримки Інституту відкритого суспільства (OSI)». Навіщо такій кількості організацій «адмініструвати» елементарний вияв людського здорового глузду, неясно. Це все одно, що підписувати воду, повітря або сонячне світло. Від гуртування така кількість організаторів, адміністраторів, чи ще там як, просто відштовхує. Думаєш: ну от, знову тебе юзають.
Мабуть, не мене одну охопили такі сумніви, адже на акцію прийшло менш ніж десять учасників. Тобто їх було менше, ніж представників ЗМІ та МВС, незмінних супутників вуличних дійств, разом узятих. Можливо, завинив дощ і тривалі вихідні, проте якщо когось щось справді непокоїть, як-от діяльність Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі (НЕК), і цей хтось усвідомлює, що наступним на шляху поступу моралі може стати саме він, то чхати на дощ і вихідні, хіба не так? Адже організатори акції наголосили, що «завдяки» НЕК деякі особистості нині навіть перебувають у колонії.
Загорнутий у чорну клейонку підперезаний хлопець із блискучою лопаткою гордовито дивився на охоронця, який наближався до нього з боку Верховної Ради. Наблизившись, «інспектор з охорони громадського порядку» повідомив єдине: «Мнє інтєрєсно, шоб не було ніяких актів самоспалення». Коли його запевнили, що не буде, він, зігравши на словах, дозволив: «Ну, займайтесь».
Я помітила, що поруч під дощем мокнуть дві тітоньки пенсійного віку. Подумалося: невже й вони прихильниці Жадана? А чого в такому разі з ними золотий хрест помірних розмірів, та ікона? Виявилося, що це благословенне батюшкою «православноє стояніє», причому, хоч як парадоксально, «за права людини». Тітоньки крізь свої дощовики пояснили, що вони стоять проти введення біометричних паспортів та чипів. У руках вони тримали якісь папірці, та моїй цікавості дали сувору відсіч: мовляв, «це не для розповсюдження».
З розстановки сил – двоє проти десяти – сторонній спостерігач міг би подумати, що цензура в Україні – річ куди більш актуальна, ніж спротив запровадженню «диявольських» паспортів з відбитками пальців та знімком сітківки ока. Висновок хибний, оскільки масова чипізація населення (наступна стадія контролю після введення паспортів) буде «обязаловкою», тоді як стосовно цензури головною проблемою для українців є самоцензура, оце чеховське «як би чого не вийшло».
«Мало хто розуміє специфіку політичної боротьби! Громадяни згадують про політику лише на певній стадії непрухи і журби!» – як завжди потрясно гукав у мегафон Сергій Жадан. Цей його новий вірш про депутатів, який вони з «Собаками в космосі» виконуватимуть під музику – це щось. Про те, як тяжко стати народним обранцем, «скільки треба вибухати «Хеннесі» і винюхати порошка», про те, якою дольче вітою здається все попервах, «а там що хочеш, те і роби – хочеш, хоч в залі кури свої гриби», і як легко тікати від роботи: «ніж голосувати – вони краще знову поб'ються з приводу якої-небудь х..ні». Закінчується все погано: «Поки ти вимахуєшся перед виборцями, хтось запхає тобі в багажник тротил». А все тому, що «національні інтереси політика – це підсісти на російський халявний транзит».
Класний вірш. Хлопець у чорному поліетилені з лопаткою прийняв його (разом із віршами іще двох поетів, які спромоглися прийти на акцію), мов бойовий прапор, і пішов копати ямку у ґрунті Маріїнського саду, щоб, як було анонсовано заздалегідь, закопати творіння «для прийдешніх поколінь, які не знатимуть, що таке цензура». На щастя, лопаткою хлопець орудував спритно, так що спадок встигли залишити, поки до гурту підбігав інший міліціонер, занепокоєний масовим ходінням по газонах із телекамерами.
Його послало провидіння. Він виявився третім в цей час і в цьому місці палким борцем за права. За права газонів. Адже, згідно з його переконаннями, виходило, що тупати по газонах забороняє сам Основний Закон країни. Хлопцям, хоч вони й посміялися над таким трактуванням, довелося хутенько піти від місця історичної закладки. Добре, що хоч щось наша 15-річна Конституція надійно захищає.