Свидник, невеличке 12-тисячне містечко поблизу словацько-польського кордону, вже давно став символом українців Словаччини. Розташоване посеред українських (лемківських) поселень, які тягнуться смугою вздовж словацького та польського кордонів, воно знамените на всю країну трьома унікальними речами. Тут розташований найбільший в Європі музей української культури зі скансеном та картинною галереєю. Тут також знаходиться військовий історичний музей, який розповідає про найкровопролитніші бої на теренах Чехословаччини у Другу світову війну – за Дуклянський перевал. І, по-третє, тут щороку у червні відбувається Свято культури русинів-українців Словаччини. Це найбільший фестиваль на цілій Пряшівщині, який триває кілька днів і включає десятки різноманітних акцій. Тож, якщо вам забагнеться побачити, як живуть українці в словацькій частині історичного Закарпаття, то краще це робити на Свидницькому фестивалі (від Ужгорода до Свидника – 130 кілометрів).
Від фесту до фесту
Свидницький фестиваль є головною культурною подією року для тутешніх українців, своєрідним річним підсумком. Подібних фестин на Закарпатті нема. Натомість тут майже в кожному селі є фольклорні колективи, чимало з яких мають багаторічні традиції. Суть не тільки в тому, аби мати народних співаків, музикантів та танцюристів. Головне, аби була можливість показати своє мистецтво, аби була змагальність, творчий стимул для розвитку. І тут Союз русинів-українців Словаччини давно розробив мудру цілорічну програму різноманітних фестивалів по цілій Пряшівщині.
Тут і фестиваль фольклору в селі Камйонка на Старолюбовнянщині, і конкурс декламаторів «Струни серця» імені Ірини Невицької, і фестиваль драми та художнього слова імені Олександра Духновича, і фестиваль духовної пісні у Снині, і огляд народних пісень «Маковицька струна», відбіркові тури якого відбуваються по всій Пряшівщині. А завершенням такого бурхливого мистецького життя є Свято культури русинів-українців у Свиднику, де виступають переможці конкурсів, що тривають протягом року.
Про розмах фестивалю свідчить його масштаби – у цьогорічному взяло участь понад двадцять колективів із півтисячею учасників. Хоча ще двадцять-тридцять років тому кількість фольклорних колективів на цьому святі була у два-три рази більшою, а свято відвідувало двадцять тисяч людей. Асиміляція невпинно бере своє, та й фольклор не має стільки прихильників серед нинішньої молоді. Хоча зусилля пряшівських українців щодо його збереження і популяризації гідні найвищої поваги.
Інтелектуальна складова
Окрім народного мистецтва, Свято культури русинів-українців має й інтелектуальну складову. Цього року відбулася наукова конференція, яку традиційно організовує Музей української культури, в котрій взяли участь вчені зі Словаччини, України, Польщі, Сербії, Румунії, Хорватії. Науковці говорили про асиміляційні процеси в Центральній Європі. Цікавою була зустріч і в Піддуклянській районній бібліотеці з письменниками з України та Польщі. На цей раз до свидничан завітали гості з Ужгорода та Любліна: дитяча письменниця Галина Малик та директор закарпатського видавництва «Ліра» Олена Кухарська, редактор культурологічного часопису «Lublin» Збігнєв Фронцек, письменник Войтех Пестка, перекладач з української Івона Василевська.
Слід відзначити, що Спілка українських письменників Словаччини, яку очолює Іван Яцканин, нараховує понад тридцять членів. Приблизно стільки ж, як і Закарпатська організація Національної спілки письменників України. При цьому українців на Пряшівщині у 35 разів менше, ніж на Закарпатті… Уже доброю традицією є відкриття в рамках фестивалю виставки картин у виставковому залі Музею української культури. Цього разу демонструвалися півсотні творів художника Михайла Дубая, одного з найцікавіших українських митців Словаччини. Головна родзинка фестивалю у Свиднику – це можливість поспілкуватися з багатьма знаковими постатями української культури. Адже на це свято з’їжджаються не тільки українці з цілої Словаччини, але й з усієї Центральної Європи.
На лінії відродження
Останніми роками українцям Словаччини вдалося домогтися певних здобутків у спілкуванні з державними органами. До таких можна віднести поновлення україномовного репертуару Пряшівського театру імені Духновича (поставлено дві вистави), пропозицію Пряшівського самоврядного краю про створення Центру українського культури (у відповідь на відкриття Центру словацької культури в Ужгороді), збереження статусу Музею української культури у Свиднику. Українську мову вивчають близько трьохсот учнів З’єднаної школи і гімназії імені Т.Шевченка у Пряшеві.