Залишки розкошів
Розпечений сонцем асфальтований майданчик, кав’ярня, кілька яток з вирізьбленими із ялівцю ложками та намистами – типова для Криму ознака близькості якогось привабливого для туристів місця. Те, що нас цікавить, ховається за непоказною залізною брамою: вишукані будівлі, трохи осторонь скверик із старанно политими газончиками, а посередині – здоровецька яма, з якої стирчать залишки товстих мурів. Ось це і ханська «дача», чи те, що від неї лишилося.
Коли рід Ґераїв вирішив перенести столицю Ханату до Бахчисараю, володарі Криму з придворними оселилися спочатку не у історичному центрі міста, де нині розкинувся відомий усім палацовий комплекс, а біля підніжжя гір, під захистом могутньої фортеці Чуфут-Кале. А коли хан-сарай у Бахчисараї був збудований, стара резиденція перетворилася на місце літнього відпочинку двору. Турецький мандрівник Евлія Челебі у XVII ст. описував Салачик як рай із казки «Тисяча й однієї ночі»: фонтани, квітники, розкидані у саду альтанки й павільйони із різьбленого золоченого дерева, схожий на невеличку фортецю палац, лазня-хамам, солідне медресе…
Залишилося від цієї розкоші небагато: фундаменти палацу, медресе та святиня кримсько-татарської державності – дюрбе (усипальниця, мавзолей) засновника династії Хаджі Ґерая, зведена у 1501 р. на замовлення його спадкоємця, хана Менглі Ґерая, який з часом упокоївся поруч із батьком.
Ну, й також сучасні татарські хати і хижки, що ліпляться попід горами – житловий район Салачик, передмістя Бахчисараю.
Останнім часом архітектурні пам’ятки у Салачику активно досліджувалися та реставрувалися коштом отриманих від уряду Туреччини грантів (не забуває Стамбул колишнього союзника!), тож нині тут хоч і не розкіш доби розквіту Ханату, але цілком симпатично.
«Перлина архітектури» – вислів банальний, але буває, кращого й не треба. Дюрбе Хаджі Ґерая справді перлина – щось білосніжне, сяюче, з вишуканими пропорціями. Різкі тіні підкреслюють вибагливе різьблення, виблискують золотом священні тексти над входом. Під час досліджень, що передували реставрації, крипту усипальниці було відкрито, тлінні рештки ханів, загорнені у дорогоцінний шовк, потурбували, дослідили й повернули на місце спочинку. Нині продовжується вивчення знахідок, які імовірно, поповнять колекцію музею у Бахчисараї.
Помешкання хана
«Та які там дикі кочівники! Кримські хани та їхні придворні полюбляли розкіш і комфорт», – зауважує керівник Бахчисарайської археологічної експедиції Аліє Ібрагімова. Дипломатичному хисту та впертості пані Ібрагімової (не менше аніж професіоналізму археолога) ми й завдячуємо відкриттям решток ханського палацу у Салачику. Річ у тім, що за проектом благоустрою, який мав увінчати процес реставрації, на тому місці, де нині у розкопі видно фундаменти й залишки мурів чималої споруди, планувалися доріжки, квітники й фонтани. Та Аліє Ібрагімова була певна, що з квітниками варто почекати, адже десь тут обов’язково мають бути якісь сліди палацу. Звісно, турецькі грантодавці були не в захваті від затягування процесу. Археологині довелося стукати у двері різних високих кабінетів, навіть вступити у особисте листування з прем’єр-міністром Туреччини Реджепом Тейіпом Ердоганом і переконувати, переконувати, переконувати… Зусилля увінчалися успіхом – палац знайшли на тому самому місці, де й розраховували.
Будував палац у Салачику італієць Алевізе Нові (XVI ст.). Їхав через Крим у Москву на царське запрошення, та затримався аж на рік – Ґераї запропонували надто гарні умови. Звісно, нині відтворити розкіш ханського палацу неможливо, але скласти уявлення про своєрідне поєднання європейського ренесансу із східними смаками доволі просто. Свого часу шикарний портал, створений майстром Алевізе було перенесено із заміської резиденції у хан-сарай. Тож доведеться вертатися до Бахчисараю і доповнити враження про Салачик.
Гуртожиток VIP-класу
Осторонь від дюрбе – масивна будівля з товстими стінами, прорізаними подекуди маленькими віконцями та увінчана дрібненькими куполами. Це славетне Зинджирли медресе, колись «кузня інтелектуальних кадрів» Ханату, що діяла аж до захоплення влади більшовиками. Назва збудованого у XVI ст. закладу походить від «зинджир», з кримсько-татарської – «ланцюг». Адже над входом у медресе здавна висів ланцюг, що примушував кожного, хто проминав двері, шанобливо схиляти голову. Зовнішня суворість споруди оманлива – товсті стіни мали захищати учнів та викладачів медресе від пекучого літнього сонця та пронизливих зимових вітрів. А всередині – оточений аркадою затишний дворик, жебонить фонтанчик, сонце грає на вимощеній білим каменем долівці. Колись дворик був відкритий, але нині його сховали під скляний ковпак – сніг і дощ не надто корисні для пам’ятки.
Навколо дворику розташовані кімнати, у яких мешкали «студенти» та більше приміщення для занять. Як кожен середньовічний навчальний заклад, медресе було водночас і місцем студій, і гуртожитком. Студентські кімнати світлі й порівняно просторі, кожна має невеличкий камін – умови як на ті часи просто шикарні. Чомусь пригадуються келії медресе дервішів у Євпаторії – такі тісні, що в них навіть лежати можна лише по діагоналі. Втім, вихованці суворої школи дервішів переважно медитували, а учні Зинджирли медресе мали читати, писати, осмислювати прочитане, розмірковувати. Ґераї добре розуміли, що інтелектуальна праця потребує комфорту – і радо надали його, профінансувавши будівництво навчального закладу.