Нічого дивного чи нового в цьому немає: кохання і сміх розважають людство з давніх-давен. Однак у фільмі італійця Джованні Веронезі саме такого ефекту кіт наплакав. Яка ж бо втіха з кліше, що, мов імпотент, задовольнити не здатні? Без віагри, звісно.
Три історії «Любові…» – про романтично-сексуальні походеньки трьох чоловіків у різному віці: перша байка – про молодого адвоката (Ріккардо Скамарчо), котрий, маючи наречену, їде у справах до тосканської глибинки й там, звичайно ж, знаходить любку. Друга – про відомого й давно одруженого телеведучого (Карло Вердоне), який зустрічає на вечірці чарівну жінку й вирішує-таки порушити матримоніальні обіцянки. Третя зображає життя літнього професора (Роберт Де Ніро), який кохає, не зраджуючи.
Ситуації в кожній із новел вражають заяложеністю: роман у відрядженні; прихід чоловіка в момент любощів дружини-невірниці; запис на відео сцени сексуальних ігор; бійка за жінку в барі, де в пику дістає не той, хто почав. Сміятися, бачачи кульбіти банального сюжету, можна хіба що з примусу або через присутність поруч партнера, котрого сам і запросив на цей бестіарій мертвих жартів. Так, дівчата отримають порцію естетичної насолоди від красунчика Скамарчо.
Вердоне – справді непересічний актор, а ось американцеві Де Ніро хвацько підігрує італієць Мікеле Плачідо. Одне дивує: звідки ці пласкі геги? Адже в першій новелі за плечима нареченої героя стоїть шафа з чудовими стрічками, як-то «Орландо» Саллі Поттер. Фільм «Любов. Інструкція з використання» виявився б геть безсилим, якби не афродизіак третьої оповіді, що розкрила потенцію у фінальний, кульмінаційний і найбільш відповідальний момент. Остання історія таки справді вирізняється тендітністю й кокетством. А драматургічну основу її становлять буквально кілька дотепних закадрових фраз, мовлених головним героєм.
Аналізуючи сценарій заключної оповідки та знаючи перебіг подій особистого життя і Де Ніро, і Белуччі, можна було б тут іще й біографічних алюзій нашукати. Але вже й так досить.