Попри всю внутрішню суперечливість та розмитість концепції «Русского міра», в ній є принаймні одна чітка риса: народи, які населяють території, що їх російське керівництво вважає «своїми», упродовж останніх століть зазнали системної та всеохоплюючої русифікації. У її основі лежала русифікація мовна й культурна, але вона була лише засобом зміни світогляду, способу життя та психології підкорених народів. А кінцевою метою було використання підготовленого в такий спосіб «біологічного матеріалу» для реалізації амбіцій керівництва російської держави. Проте історія русифікації засвідчила її різну «ефективність» у випадку різних народів. І ті, хто зміг опиратися цьому явищу, опинились у більш виграшному становищі щодо добробуту й свого місця у світі.
ПОГЛИНАЙ І ВОЛОДАРЮЙ
З народження Московської держави відбувається постійне прирощення нею сусідніх земель Русі. До того ж і монголи подали залежній од них у всьому Московії приклад поводження із сусідами.
Першою жертвою асиміляції стала Новгородська республіка, яка після завоювання феодально-абсолютистською Москвою в 1478 році з процвітаючого торговельно-економічного центру міжрегіонального значення перетворилася на депресивний регіон російської держави. Після цього жертвами асиміляційної політики стали народи Поволжя та Сибіру.
У період існування Російської імперії (1721–1917) політика примусової асиміляції спрямовувалася на народи, що в культурному сенсі були значно розвиненішими за саму метрополію. Першою жертвою стала українська Гетьманщина. Українську мову, традиції та спосіб життя витісняють у позбавлене прав селянське середовище, а повноправну частину суспільства методом «батога та пряника» примушують до перетворення на «нормальних русскіх». В обмін на це її представники одержували доступ до найвищих державних посад, про що, зокрема, свідчить постать імператорського канцлера кінця ХVІІІ століття Безбородька, який у полеміці з росіянами заявляв, що «немає більших росіян як малороси».
Наступними жертвами стали поляки, білоруси та українці, приєднані внаслідок поділів Речі Посполитої та Віденського конгресу земель. 16 вересня 1831 року було створено спеціальний «Західний комітет», завдання якого полягало в започаткуванні масштабної програми русифікації українських та білоруських земель, що раніше перебували під контролем поляків, аби «зрівняти Західний край у всіх відношеннях із внутрішніми губерніями», а тогочасний «голова російського МВС» Пьотр Валуєв підготував спеціальний «Нарис про засоби обрусіння Західного краю». 25 червня 1840-го Ніколай I видав указ, згідно з яким усі справи як по урядовій, так і по судовій частині, не виключаючи справ дворянських і депутатських зборів, а також взагалі всі акти, хоч якого роду й найменування вони були, треба було писати лише російською мовою, а 18 липня заборонив використовувати назви Білорусь і Литва, які відтепер іменувалися «Північно-Західний край». Було заборонено Греко-католицьку церкву, закриті уніатські і василіянські школи, що сприяли раніше бодай якомусь збереженню білоруської й української культури. Натомість посилився контроль за освітою на цих територіях з боку РПЦ.
З 1860-х років, після розгрому чергового польського повстання, відбулася наступна, цього разу на порядок потужніша хвиля русифікації Польщі. Як висловився тогочасний Віленський губернатор Муравьйов: «Что не доделал русский штык – доделает русская школа». Посилилася русифікація й українців та білорусів. Валуєвський циркуляр 1863 року майже повністю заборонив використання української мови. Зусиллями РПЦ в білоруських та українських селах створюються початкові церковно-приходські школи, освіта в яких мала підкреслено релігійно-русифікаторську спрямованість. Семінаристам заборонялося розмовляти рідною мовою. 1876 року було видано Емський указ, який доповнив Валуєвський циркуляр і призвів до остаточної заборони використання української мови.
При Алєксандрє III вістря русифікації було спрямоване проти польської, оскільки українська та білоруська мови уже були заборонені: продовжувалося її витіснення із сфер адміністрації, суду та шкільної освіти, у гімназіях було не дозволялося навіть розмовляти польською. Шкільні програми з історії складалися в проросійському дусі. У 1885 році російська стала єдиною мовою викладання і в початкових школах. Одночасно скорочувалася кількість навчальних закладів, унаслідок чого до кінця XIX століття за рівнем письменності Польща виявилася на одному з найостанніших місць у Російській імперії. Фактично щодо поляків застосовувалися ті ж самі методи, що в попередньому столітті були апробовані щодо українців автономної лівобережної Гетьманщини.
Наприкінці 1890-х років із посиленням процесів централізації почався новий виток русифікації «національних околиць», метою якої було визначено «ліквідацію сепаратистських устремлінь» неросійських народів, їх розчинення в «російській культурній спільності». Тепер її жертвою мала стати й Фінляндія, де раніше русифікація здійснювалася переважно в адміністративно-правовій сфері й практично не торкнулася культури й освіти, обмежуючись перейменуванням на російський копил населених пунктів. Хвиля планомірної русифікації була пов’язана з ім’ям призначеного наприкінці 1898 року генерал-губернатором Фінляндії Ніколая Бобрікова. Уже 1900 року було видано Маніфест про мову, який оголосив російську третьою офіційною мовою фінської адміністрації після шведської та фінської. Наступного року було ухвалено закон про призов до війська, який ліквідував окремі фінські збройні сили й уключив їх до складу російської армії. Лише брак часу, якого до моменту розпаду імперії залишилося менше ніж два десятиліття, та згуртований опір політиці русифікації з боку фінської громадськості, що збирала багатотисячні демонстрації протесту, урятував Фінляндію від тих наслідків, які ця політика мала в інших регіонах імперії, зокрема і в Україні.
ОПІР РІЗНОЇ ЕФЕКТИВНОСТІ
Русифікація була спільною бідою народів імперії. Після включення до її складу народів Кавказу та Середньої Азії вони також зазнали її впливу. Однак опір асиміляції в окремих народів був різний і приніс якісно відмінні результати. Головним захисним механізмом народів Кавказу та Середньої Азії у цей час була їх значна відмінність од росіян як у мовному, так і релігійному сенсі, замкненість способу життя та віддаленість від метрополії. Хоч та частина їхніх еліт, яка прагнула інтегруватися в російське середовище, досить швидко втратила свою ідентичність.
Натомість у випадку європейських народів ефективність опору цілком залежала від їхньої рішучості та організованості. Адже потенційні можливості для цього були: від напівлегальних до радикальних. Окрім кривавих повстань проти імперії 1830 та 1863 років, Польщі для протидії русифікації у 1880–1890-х роках активно створювалися таємні навчальні заклади, у яких викладали польську мову, історію й культуру. Був навіть створений таємний Університет у Варшаві, що постійно мігрував, змінюючи місце проведення занять. Величезну роль у вихованні патріотичної свідомості молодих поляків відіграли жінки: термін matka Polka досі означає сильну відважну особу, готову до спротиву в умовах заслання чи навіть смерті чоловіка. До 1901 року система таємної освіти охопила майже третину населення країни. Водночас під час російсько-японської війни 1904–1905 років Юзеф Пілсудський відвідав Японію, де домовився про фінансування повстання в Польщі й організації польських легіонів для участі у війні проти Росії, і створив Бойову організацію Польської соціалістичної партії, яка лише 1906 року знищила 336 чиновників російської окупаційної адміністрації та військовослужбовців.
У Фінляндії відбувалися масові страйки та демонстрації, активно вживалася тактика «пасивного опору». Наприклад, 1902 року на призовні пункти до російської армії з’явилася лише половина фінських призовників. Урешті-решт, після низки прикрих прецедентів російський уряд дійшов висновку про «ненадійність фінських солдатів» і зменшив квоту їхнього призову, замінивши податком на звільнення від військової служби. 16 червня 1904 року було вбито генерал-губернатора Бобрікова, який проводив політику русифікації, а після початку російсько-японської війни фіни, як і поляки, зуміли домовитися про фінансову допомогу від японського уряду. Врешті-решт маніфестом од 17 жовтня 1905 року російський імператор змушений був припинити дію русифікаційних законів та позбавити нового генерал-губернатора надзвичайних повноважень.
У підсумку національна дискримінація неросійських народів стала одним із визначальних чинників розпаду імперії Романових. Польща й Фінляндія, які пізнали всі принади співіснування з російським керівництвом у межах однієї держави, одразу категорично відмовилися від ідеї її перетворення на федеративних засадах, а відтак створили власні національні держави, які до початку Другої світової війни фактично нівелювали результати попередньої русифікації. Натомість українці, білоруси, народи Кавказу та Середньої Азії змушені були відчути всі принади співжиття ще й у межах «рівноправного» Союзу.
РАДЯНСЬКА ДОБА: «НОВА ІСТОРИЧНА СПІЛЬНОТА»
Більшовицька русифікація радянської доби була поставлена на «індустріальні рейки», здійснювалася з розмахом та глибиною, притаманною лише тоталітарним режимам. Успіхам русифікації в нових умовах сприяла нова ідеологічна основа, адже вона в цей час подавалася не як поглинання одним народом інших, а всього лише як участь у формуванні нібито єдиної для всіх «нової історичної спільноти – радянський народ». А російська мова стала платформою такого злиття, «мовою міжнаціонального спілкування».
Процес асиміляції підсилювався масштабним переміщенням населення із одних кінців імперії до інших, з традиційно національно самобутньої сільської місцевості (не тільки сіл, а й малих міст, що відігравали роль адміністративних, культурно-освітніх та економічних центрів) до великих міст, спосіб життя в яких уніфікувався в процесі реалізації комуністичних економічних експериментів. Уже в 1958–1959 роках в українських великих містах рідною мовою навчалася абсолютна меншість дітей: Івано-Франківськ – 39,4%, Київ – 26,8%, Дніпропетровськ – 17,4%, Одеса – 8,1%, Луганськ – 6,5%, Харків – 4,1%, Донецьк – 1,2%. У результаті якщо російською в містах УРСР 1970 року не володіли лише 7,4% жителів, то українською – 30,6%. Частка людей, що вважали рідною російську, у містах перевищувала в півтора рази частку росіян (45,1% та 30,2% відповідно).
Більше від України русифікація торкнулася лише Білорусі, де, ймовірно, було пройдено критичну точку неповернення, коли в 1995 році 83,3% білорусів на референдумі проголосували за російську як державну. Фактично відбулося зросійщення найближчої до Москви неросійської країни, чого Кремль домагався століттями. Пасивність білорусів стосовно власної державності призвела, зокрема, й до нинішньої економічної катастрофи, яка, на думку багатьох економістів, набуде ще помітніших масштабів.
НАЦІОНАЛЬНИЙ ІМУНІТЕТ
Натомість у решті республік СРСР, за винятком Казахстану (людські втрати якого під час голодомору 1932–1933 років оцінюються в 1,5–2 млн людей) та Киргизії (де індустріалізація супроводжувалася жорсткою русифікацією, у якій взяла участь частина місцевої еліти), частка носіїв російської мови, культури та ідентифікації чітко узгоджувалася із часткою росіян та асимільованих ними переселенців з інших республік. Частка тих, хто вважає російську рідною, серед титульних народів цих країн найбільшою є в молдаван – 2,5%, у решти вона не перевищує 1%. Ці дані важливі тому, що відбивають самоусвідомлення людей: відмовляючись зректися своєї мови й культури, вони залишалися й менш сприятливими до інших рівнів русифікації: звичаєвого, ціннісного тощо. Окремим чинником стало переміщення російського населення як носія русифікації до тих регіонів СРСР, де воно масово не жило. Українські Крим і Донбас, країни Балтії (насамперед, Латвія) отримали викривлену структуру суспільства, наслідки чого відчутно й досі.
Після Другої світової війни русифікації більшою чи меншою мірою зазнали й країни соцтабору, особливо ті, які входили до інтеграційних утворень, що їх контролював Кремль, як-то Організація Варшавського договору (ОВД) та Рада економічної взаємодопомоги (РЕВ). У більшості з них російську мову було введено як обов’язкову до вивчення; державний, партійний та економічний менеджмент, особливо в перші десятиліття після Другої світової, проходив підготовку в СРСР; радники, різні категорії «фахівців» та дислоковані тут військові збройних сил СРСР доповнювали справу.
Найуспішнішим такий процес «зближення соціалістичних націй» був у Польщі та Болгарії. У результаті чого в наші дні за оціночними даними російською мовою в Болгарії певною мірою володіє до 5 млн осіб, а кількість тих, хто вивчав російську перед розпадом комуністичного блоку, досягла 1 млн осіб. У Польщі за даними Євростату російська – теж мова, яку дорослі поляки знають краще за будь-яку іншу іноземну, хоча ситуація серед молодшого покоління змінюється. Варто водночас зазначити, що під час «комуни» в Польщі збереглося дві більш-менш вільні інституції, не подолані радянщиною: католицька церква та селяни, котрих неможливо було схилити до колгоспної системи (лише 21% землі належав державі). В Угорщині, Чехії, Румунії вона значно поступається англійській та німецькій.
Історичний виклик для народів окресленого нами регіону полягає в тому, що процеси творення «новой исторической общности – советский народ» і «зближення соціалістичних націй» було перервано після розпаду СРСР, однак нині їм знаходиться замінник. Ще 1999 року було ухвалено спеціальний закон, що встановлював форми підтримки «співвітчизників» – шляхи розширення «Русского міра» (від втручання у програми вивчення історії в країнах-сусідках до сприяння проросійським організаціям – Ред). Сьогодні реалізація проекту «Русскій мір» покликана продовжити його в умовах наявності формальних політичних кордонів. Україна зазнавала спроб русифікації упродовж трьох століть. Попри це, завдяки відмінностям у структурі та психології суспільства, спротиву активних і небайдужих, збройним повстанням проти окупації, вдалося зберегти національну ідентичність. Нинішні русифікаторські спроби спрямовані якраз на нейтралізацію цих чинників, які визначили ефективність опору в минулому. Тож, аби не повторити сумного досвіду Білорусі, українцям слід рішуче захищати свій економічний, інформаційний та культурний простір.