Нова доповідь інституту аналізує наслідки Харківських угод, укладених між Україною та Росією в квітні того року. Її автор – фахівець із питань країн СНД, політолог Домінік Фін – відповідає на запитання Тижня.
Про газ як складову політики
У. Т: Пане Фін, у звіті йдеться, що Харківські угоди були укладені в інтересах найближчого оточення президента Януковича. Як вважаєте, якщо на зміну Януковичу прийде інший, прозахідний лідер, чи зможе Україна економічно віддалитися від Росії? Наскільки сучасний стан економіки дозволяє уявити іншу дистанцію між двома країнами?
– Мій висновок: політичне зближення України з Росією має передовсім економічні причини. Не забувайте, що інтереси української економіки нині тісно пов’язані з інтересами великої олігархії, наближеної до влади. Саме їм нині найбільш вигідно зменшити ціну на газ. Для держави цікаво, на що підуть знижки? Чи спробують великі власники оновити устаткування, домогтися кращої ефективності свого бізнесу, скоротити енергомісткість виробництва? Або обмежаться збільшенням власних прибутків?
Стосовно зміни курсу за умови зміни влади. Гадаю, угода 2010 року залишить важкий спадок. Газові знижки оформлені як аванс за оренду Севастополя. Отже, гіпотетично, якщо Україна схоче переукласти договір про флот, їй доведеться відшкодувати авансовані кошти. Можемо собі уявити, наскільки складно буде вести відповідні переговори та обрахунки.
У. Т.: Якої ви думки про газову угоду 2009 року? Українська влада звинувачує колишнього прем’єр-міністра Юлію Тимошенко у свідомому завданні шкоди інтересам України…
– Це дуже складне запитання. Щоб відповісти на нього, треба повернутися до тих часів, пригадати, якою потужною була тоді економічна криза і якими складними були відносини України та Росії. На мою думку, пані Тимошенко вдалося знайти не найгірший вихід із більш ніж несприятливої ситуації. Якби не руйнівні наслідки кризи, ця угода могла б привести її до перемоги на виборах-2010.
Варто взяти до уваги відразу кілька елементів. У газовій угоді-2009 Тимошенко домовилася про певні, проте не великі знижки у ціні на газ. Також Росія погодилася на те, щоб Україна не викупала всього законтрактованого на рік обсягу. Загалом 2009-й завершився не так вже і погано. Проблеми відновилися 2010-го, коли настав час укласти новий контракт, а ціни на нафту, до яких прив’язані ціни на газ, різко зросли. Мабуть, чинний газовий контракт не дуже вигідний для Києва. Але водночас важко було 2009-го передбачити такий стрибок цін на нафту. Можна, звичайно, закинути уряду Тимошенко недалекоглядність, але свідоме шкідництво – навряд чи.
У. Т: Наскільки вигідним для України виявилося продовження оренди до 2042 року для російської бази Чорноморського флоту, здійснене в обмін на обіцянку дешевого газу?
– По-перше, Харківські угоди укладали не як обіцянку знизити ціну на газ, а як передумову до нових переговорів щодо вартості газу. Не більше. По-друге, я певен, що питання Чорноморського флоту обговорювалося в Москві і з Тимошенко також.
У. Т: Стосовно бази в Севастополі експерти спільної думки не мають. Одні кажуть, що для росіян ця база має переважно сентиментальну вартість. Інші наголошують на стратегічній позиції порту в Чорному морі й на тому, що рано чи пізно Росія пришвартує один із «Містралів», які вона нині закуповує у Франції, саме в Криму. Хто, на вашу думку, має рацію?
– Обидва табори. Гадаю, Росія справді має сентименти щодо Севастополя, та й до України загалом. Це почуття є реальним і має політичний підтекст. Для історії російського військового флоту Севастополь – це символ. Для частини російських еліт – також. І це не скоро зміниться. На рівні стратегії Росія нині намагається посилити позиції свого флоту на світовому рівні. Чорноморський флот є ключовим елементом російської політики. Згодом він міг би впливати на ситуацію не лише в басейні Чорного моря, а й опосередковано – в Середземному морі. Стосовно кораблів класу «Містраль», на перших етапах ідеться про північні моря та перспективи експлуатації газових родовищ. Також реальним здається використання цих вертольотоносців у басейні Тихого океану. Щодо Чорного моря, зі стратегічного боку, розміщувати в ньому «Містраль» недоцільно. Радше гіпотезу такої приписки у Севастополі використовуватимуть у політиці.
У. Т: Себто час від часу шантажувати Україну та Грузію?
– Нині Чорноморський флот – це тінь від колишньої величі. На рівні військової потужності. На мою думку, майбутнє «Містралів» – це Північний і Тихий океани. Коли Росія матиме не два кораблі, а всі чотири, логічно буде поставити один і на Чорному морі. Згодом.
Про пріоритети внутрішньої безпеки влади
У. Т: Ви дослідили спробу України стати кандидатом у члени НАТО. Що, на вашу думку, було найбільшою перешкодою до цього: неготовність самої України чи брак політичного бажання країн – членів альянсу?
– Ваше запитання стосується відразу двох сфер. Перша – це нинішній стан української армії. Попри ймовірність кандидатства, за попереднього президента реформи не були проведені. Внаслідок непорозумінь між Тимошенко та Ющенком час було згаяно. Незважаючи на всі розмови про доцільність вступу до НАТО, українські еліти не надали своїм збройним силам необхідних засобів, щоб відповідати стандартам альянсу. Водночас ви маєте рацію: бракувало також ентузіазму з боку членів Північно-атлантичного блоку. Для кількох європейських держав стриманість має чіткий політичний вимір та пояснюється російським питанням. Їм, можна сказати, пощастило, що Україна не була готова до статусу кандидата. Як, до речі, й Грузія. Але найбільше я хотів привернути увагу в звіті до браку засобів, про які сама ж Україна і не подбала. Це характерно і для періоду Януковича, і для періоду Ющенка.
У. Т: Зокрема, ви наголошуєте, що нині Україна виділяє для армії в 2,5 рази менше ресурсів, ніж для внутрішніх органів правопорядку: міліції, спецслужб, прикордонників. Ви робите з цього висновок, що зовнішня безпека турбує нинішню владу значно менше, ніж внутрішня…
– Так, але це – давня тенденція, що виникла за президента Кучми. А потім лише зміцнювалася. Як за Ющенка, так і за Януковича. Ми бачимо, що пріоритетом є саме сили внутрішньої безпеки. Політична ситуація це лише підтверджує. Щоправда, за Януковича правлячі еліти використовують внутрішні силові структури активніше за своїх попередників.
У. Т: Якої ви думки про сучасне українське правосуддя? Опозиція нарікає на селективність слідства. Влада каже про звичайну боротьбу з корупцією…
Справді, відкрито багато судових проваджень у справах колишніх посадовців. Для мене це є великим знаком питання. Вочевидь, що є ситуації, які потребують прояснення. Але чи насправді нинішня влада неупереджено порушує кримінальні справи? Захід не зовсім певен, що ці розслідування не мають політичного підтексту. Виникають підозри, що справи проти колишніх урядовців дуже вибіркові.
У. Т: Ви кажете, що російські еліти розраховували, що Янукович провадитиме вигіднішу для Москви політику. А натомість, у суто економічному сенсі слова, він не так проросійський, як трішечки проукраїнський…
– Не варто перейматися російськими очікуваннями щодо України. Після закінчення періоду 2005–2010 років Росія дуже добре зрозуміла, що будь-який український політик над усе захищає власні інтереси. Але якщо уважно проаналізувати події двох останніх років, – усі ці переговори щодо Нафтогазу, українського газогону, Митного союзу, – так воно і є. Можна зауважити, що Москва чекала від Януковича більшої поступливості.