«Поза законом» (2010), режисер – Рашид Бушареб
Цілком зрозуміла стрічка для Бушареба, народженого у Франції алжирця за походженням. До того ж «Поза законом» є таким собі хронологічним продовженням його фільму «Патріоти» (2006), який, у свою чергу, був відповіддю Франції американській картині «Врятувати рядового Райана». Власне, Бушареб майже буквально продовжує історію героїв «Патріотів» – французьких солдатів – вихідців із африканських колоній Франції. По-перше, він запросив майже всіх тих самих акторів – Жамеля Деббуза, Рожді Зема і Самі Бояджила – просто перевдягнув їх у цивільне і переніс на 10 років у майбутнє, в середину 2050-х. А по-друге, всі центральні герої – африканці, тобто алжирці (дарма, що Деббуз – марокканець за походженням). Тепер вони, як і годиться патріотам, борються за незалежність Алжиру. Лише роблять це на території їхнього ворога, Франції, згуртовуючи своїх земляків навколо політичної організації.
«Поза законом» – стрічка, що виглядає потрібним режисерові патріотичним твором, необхідним кроком для національно-свідомого громадянина із серії «посадити дерево, народити сина і збудувати хату». Проте пристрасність зраджує Бушаребу: навіть не надавши своїм героям однозначного позитиву, – алжирці залякують своїх, примушують вступати їх у партію і вбивають не лише ворогів, а й своїх, «Поза законом» вийшов простим і прямолінійним, як для Бушареба, режисера тонкого і метафоричного. Ні, з жанром кримінальної історичної драми він цілком упорався. Але не зміг показати ні епічності тогочасної боротьби алжирців, ні змусити глядача поміркувати «на тему». Драматичність якась ніби обрізана, без переживань і не викликає співчуття глядачів. Шкода.
«Лондон, Англія»(2009), режисер – Рашид Бушареб
Попередній фільм Бушареба, який водночас відображає й інший бік режисера, і інший підхід у змалюванні драматичних подій. Теракт у Лондоні, коли був підірваний автобус, вибудовує дві сюжетні лінії – лінії матері дівчини та батька хлопця, двох молодих людей, котрі загинули під час вибуху. Кожний із них з різних місць добирається до Лондона, щоби знайти своїх дітей, зв’язок з якими несподівано перервався. Бушареб так само працює із «ксенофобським» матеріалом, але як легко, красиво і зворушливо у нього це виходить у «Лондоні, Англії». Він використовує всю палітру кіномистецтва з його поєднанням зору і слуху, протиставляє тишу, мирну картину провінції галасливому виру міста, стать жіночу – чоловічій, білу расу – темній. Звісно, неабияк у цьому допомогли двоє яскравих акторів, англійка Бренда Блетін і француз малійського походження Сотігуі Коуяті. Героїня Блетін – балакуча консерваторка, яка й на початку XXIсторіччя не може здолати в собі неприязнь до «чорних».
Герой Коуяті – мовчазний велетень, який до життя ставиться філософськи, з позиції природи. Любовний зв’язок їхніх дітей – це і реалії сучасного життя, і момент примирення рас, і відображення різнобарвного життя в усіх сенсах сказаного. На Берлінському кінофестивалі два роки тому фільм не був сприйнятий журі як щось виняткове. Та це радше пов’язано зі специфікою самого фесту, який уже багато років має вибухове, гостросоціальне чи відверто мистецьке спрямування. «Лондон, Англія» не вибухає, хоча власне вибух і творить сюжет; це не гостре кіно, хоча на тлі фобії стикаються дві протилежні сторони; і немає тут мистецьких екзерсисів, хоча є катарсис, без чого жодний потужний мистецький твір не є мистецьким.
«Необхідне вбивство» (2010), режисер – Єжи Сколімовський
Після тріумфального повернення Сколімовського 2008-го після 17 років мовчання з дивовижно свіжою і захопливою драмою «Чотири ночі з Анною», знятою, здається, за лекалами великого кіно минулого, погляди усього світу прикуті до нього як до можливого месії. Режисер цим скористався: залучив до нової картини скандальну американську зірку Вінсента Галло і не менш скандальну французьку знаменитість Емманюель Саньє, жінку Романа Поланського, і вписав їх (режисер завжди пише сам сценарії до своїх фільмів) у так само скандальну тему утримання і катування ісламістів у військовій в’язниці десь у Польщі. Хоча таліби, Афганістан і катування – мимохідні деталі пазлу, який у Сколімовського, як і в «… Анні», формує образ людини, безкінечно самотньої. І всі скоєні героєм Галло вбивства пояснюються словосполученням із назви стрічки – потребою вбивства. Тобто Сколімовський виводить це на концептуальний рівень, узагальнюючи конкретний випадок.
Вбивство американських солдатів у Афгані, людей у машині, лісоруба в лісі були необхідними з огляду на потребу героя вижити, приблизно так само, як люди вбивають тварин, щоб їсти або собі подібних із політичних чи інших міркувань. Щоправда, герой Галло – це не звичайна людина, він божевільний, чи блаженний, який без жодного слова пробирається фільмом, мов полігоном, до своєї смерті, як фізичної, так і ідейної: такі люди не виживають. Можна лише припустити, адже рецензування фільму є творенням лише припущень і паралельних висновків, що ідея режисера була в тому, щоби буквально зв’язати вбивство з божевіллям, показати, що навіть необхідне вбивство є проявом божевілля, що не вбивають небожевільні, тому що небожевільні, нормальні не вбивають, навіть змушено. І таке незвичне трактування картини цілком суміжне з незвичайністю самого фільму, яким Сколімовський підтвердив світові сподівання, покладені на нього. Могутня ідея, карколомне поєднання шаленої краси природи і неймовірної потворності людини та багатющий матеріал для роздумів – таке може запропонувати сучасному пересиченому глядачеві лише видатний кіномислитель.