Фестиваль нон-грата

Культура
24 Травня 2011, 16:56

Власне, від початку це був фестиваль політизований і досі залишається форпостом американського кіно в Європі, хоч би як заперечували це його організатори. Проте, попри свої симпатії до американців, які, додамо, більше пов’язані з потребою залучення фінансування, а гроші легше отримати під голлівудських зірок, Канни були центральним світовим майданчиком для великого кінематографічного мистецтва. Саме в Каннах презентували і відкривали шедеври, геніїв та запроваджували тенденції. І скандали в там завжди були найгучнішими. І резонанс від них найширший. Але щоб виштовхати режисера з фестивалю, в такий спосіб підняти політкоректність до вершин правила лицемірно-ліберальних цінностей світу, – це нонсенс.

Стенограма прес-конференції Ларса фон Трієра, організована з нагоди показу його стрічки «Меланхолія», доступна в інтернеті майже в повному обсязі і дає можливість побачити повну картину того, з чого роздули мильну бульку не так журналісти, як самі організатори, імена яких, між іншім, не розголошуються, а було б доречно. Ексцентрик фон Трієр вів прес-конференцію з гумором із самого початку. Зачіпав Кірстен Данст, що виконала у «Меланхолії» головну роль, обіцяючи залучити її до свого наступного порнографічного фільму, жартував із журналістами, припускаючи «гівняну» якість свого твору. І врешті завів мову про свої національно-етнічні корені і після фрази «мої пращури були з Німеччини» епатажно додав: «Тобто я нацист. Є в цьому щось приємне. І я розумію Гітлера». А після того, як у залі почулися незадоволені вигуки і мукання, Трієр резюмував щодо Гітлера: «Він зробив багато неправильного, війну ось розв’язав, але загалом я його розумію і трохи йому симпатизую».

Прес-конференція пішла у своєму напрямку, а організатори – своїм. Одразу була виголошена заява про «непідтримку таких висловлювань і фраз». Потім Трієру пояснили політику партії та змусили перепросити і заявити про свою непричетність до нацизму. Про специфічність жартів Трієра, котрі, як і його фільми, ніколи не відзначалися лагідністю, політкоректністю чи пристойністю, ніхто і не згадував, хоча саме це було причиною таких «зізнань».

Але вибачень режисера – за жарт?! – усім було замало. З якою причини, з чиєї вказівки і під чиїм тиском достеменно не відомо, але Трієра виперли з фестивалю, назвавши його «персоною нон-грата». Після цього на весь світ пролунала фраза режисера Клода Лелюша, що, мовляв, своїми зізнаннями Трієр «вчинив кінематографічне самогубство». Хоча сам Лелюш на тому-таки Каннському кінофестивалі 1966-го року на поздоровлення його колеги з «нової хвилі» Франсуа Трюффо з премією про присудження «Золотої пальмової гілки» «Чоловіку і жінці» замість подяки відповів, що «нова хвиля» «є найбільшим дурисвітством в історії кіно» і що вона насправді продемонструвала йому «з усією очевидністю, чого за будь-яку ціну слід уникати в кінематографі» (ці слова він підтвердив в інтерв’ю київському журналу ШО в №9 за вересень 2008 року). І ця відвертість Лелюша призвела, за його зізнанням, до розв’язання з критиками війни, котра триває вже 40 років. Проте ні тоді, ні зараз, ніхто не назвав Лелюша «кінематографічним самовбивцею».

Жан-Люка Годара, ще одного колегу Трюффо і Лелюша, теж важко назвати прихильником політкоректності, позаяк він завжди говорив те, що думає. Наприклад, будучи за переконаннями анархістом і соціалістом, Годар ще з 1970-х років виступав проти сіонізму, заявляючи, зокрема, що «я так само гаряче виступаю проти сіонізму, як мій дід проти євреїв». Він критикував Спілберга за його «Список Шиндлера», називав Ізраїль «раковою пухлиною на мапі Ближнього Сходу», а Голокост – «самогубством євреїв, що притягло до них симпатії та сприяло створенню Ізраїлю». І все одно, Американська кіноакадемія присудила торік Жан-Люку Годару почесний «Оскар» «за досягнення». Режисер не приїхав за статуеткою, яка, зі слів громадянської дружини Годара, Анни-Марі Мьєвіль, є лише «шматком металу», та це вже інша історія, антибуржуазного спрямування.

Інший режисер, Мел Гібсон, який так само, як і Годар, є «оскарівським» лауреатом і так само, як і Трієр, був цьогоріч на Каннському кінофестивалі, на відміну від Годара, постраждав від «єврейського питання» щонайбільше. Всі пам’ятають той скандал, коли Гібсона затримала дорожня поліція за водіння у нетверезому стані і що він, лаючись, назвав одного з поліцейських якимось там євреєм. Судовий вирок – три роки умовно, штраф, лікування в клініці від пияцтва і курс занять в Товаристві анонімних пияків – це ніщо порівняно з обструкцією, що влаштували режисерові в Голлівуді: йому не пропонували ролей, директори деяких великих голлівудських компаній відмовилися з ним співпрацювати, преса весь час нагадувала громадськості про злочинні слова Гібсона і про їх яскравий антисемітський характер. І ні чисельні вибачення режисера, ні його публічне покаяння в телеефірі, ні заяви про «неспіввідносність з його честю будь-якої ненависті до будь-якого народу» не змогли применшити «злочину» знаменитості. Лише 2010-го, через чотири роки після скандалу, актор, режисер і продюсер Гібсон почав поступово повертатися до роботи. А цьогоріч в Каннах, разом із Джоді Фостер, він представив стрічку «Бобер», де зіграв головну роль.

Історія з Трієром примушує сильно задуматися про тенденції змін, які відбуваються у суспільстві та шоу-бізнесі зокрема, про силу політкоректності та жах, до якого вона призводить. І про кіно, яке дедалі частіше плутають із реальністю, відбираючи у творчості право на фантазію та гру. Канни ще раз засвідчили, що свободи слова немає, навіть у творчих людей, що творчість має бути контрольованою, а творчі люди не відрізняються від решти, хоч би що вони там собі думали.