Кінофільми, телесеріали, книги, газетні статті, в яких історія Другої світової війни перетворюється на одне з головних знарядь легітимації чинного кремлівського режиму та інтеграції постсовєтських держав навколо зореносного Кремля. Цей шквал посилюють і дії вітчизняних політиків та журналістів певного ґатунку, для котрих немає життя без червоних прапорів на урядових будинках і без відтворення тих чи інших форм "військово-патріотичного виховання" совєтського часу.
На частину українських громадян ця пропаганда діє так, як задуманої її ініціаторами; в іншої ж частини викликає відразу. Чимало й скептиків, котрі взагалі вважають – потрібно займатися зовсім іншими речами. На перший погляд, справді, яка сьогодні різниця – загинуло під час тієї війни 7, 8, 10 чи 14 мільйонів жителів України? І якими були втрати Червоної армії – 8, 11, 16 чи 26 мільйонів? І чи має значення для сучасності, чи був український народ простим гарматним м‘ясом і тиловим ресурсом (тобто об’єктом), чи все ж таки самостійною історичною силою (суб’єктом) Другої світової війни? І чи так уже важливо зараз, комуністи, нацисти, націоналісти, ліберали й соціалісти – хто з них був правий у ті роки? Бо головне – це вибір того чи іншого варіанту майбутнього, чи не так? Адже націю об’єднує передусім спільний проект майбутнього, – писав іспанський філософ Хосе Ортега-і-Ґасет, – а не кров, казання старовини чи минулі звитяги.
Справді, об’єднує проект майбутнього. Але ж питання в тому, хто цей проект формує, яким є його світогляд, які базисні цінності покладені у проект. А відтак згадується інший класик. "Хто контролює минуле, той контролює майбутнє, а хто контролює сучасність, той всевладний над минувшиною". Ці слова Джорджа Орвела вкотре вже довели свою точність і, на жаль, непроминущу актуальність. Тому не варто забувати, що Старший Брат знову створив Міністерство правди, поєднане з Міністерством любові. Як і належить, покликане діяти не в масштабі однієї окремо взятої держави, а у масштабі всесвітньо-історичному. А якщо не вдасться такий замах – то принаймні у масштабі однієї шостої суходолу, яка не так давно жила під червоним прапором із серпом і молотом – і тепер знову підноситиме цей прапор, поки що на свята, а далі?
Хто ж протидіятиме усьому цьому? За всі минулі роки, навіть за "найбільш українського президента", на державному рівні не було створено анічогісінько для протидії Старшому Братові. Протидія чинилася на рівні структур громадянського суспільства, на рівні ідеологічного волонтерства. І, слід сказати, достатньо успішно, якщо порівняти ресурси "ліберальної енергетичної імперії її пахолків із можливостями волонтерів. Проте чи належною використовуються волонтерські ресурси? Як діють за описаних обставин українські історики, які досліджують ХХ століття, ті професіонали, що за своїм фахом покликані не тільки здобувати і формувати парадигмальне знання про минуле, власне, цілісний образ цього минулого, а і впливати на масову свідомість – передусім освіченої громади, а відтак – і всього українського суспільства?
На жаль, тут є серйозні проблеми, яких не повинно було би бути. Мова не про тих ледь перелицьованих істориків партії, котрі й надалі продовжують оспівувати "величний подвиг совєтського народу", приглушивши хіба що істеричне уславлення комуністів та Сталіна. Мова про певну частину знаних дослідників, сказати б, "істориків-центристів", які, попри своє добре знання документальної бази та вміння писати дохідливо, водночас виявляють кричущі, як на мене, непослідовність і нерішучість в інтерпретації та оцінках подій минулого. Я не буду називати конкретні прізвища – не в них справа, а справа в загальних тенденціях, які в останній час тільки посилилися.
Скажімо, як бути з уживанням поняття "Великої Вітчизняної війни" як складової Другої світової? Адже це сталінський ідеократичний концепт – "Великая Отечественная война Советского Союза" (менш уживаний варіант – "советского народа"). Не кажучи вже про те, про яку "Вітчизну" українців ідеться, знані професори потрапляють в анекдотичну ситуацію, яку добре описав Віктор Суворов (він же Володимир Різун) – людина, котру загалові представляти не треба. Адже кожна війна в історії людства має своїх учасників по обидва боки фронту. Скажімо, учасниками Семирічної війни були Прусія, Росія, Франція тощо. А які країни брали участь у "Великій Вітчизняній"? СССР, Німеччина, Фінляндія, Угорщина, Італія… Як звучить: "Активний учасник Великої Вітчизняної війни Адольф Гітлер!"
Хоча, з іншого боку, таке формулювання знімає проблему участі УПА у війні: кожен український націоналіст, який стріляв у комуністів, автоматично є учасником "Великої Вітчизняної війни" (а що, може це вихід? адже, як би не протестували теперішні комуністи, їм залишається або скасувати норми української та російської мови, або ж мовчки визнати вояків УПА учасниками "своєї" війни…). Але, якщо серйозно, то це навіває сум. Як і твердження на кшталт: "2,4 млн. остарбайтерів скуштували гіркого хліба примусової праці на чужині, з них близько 200 тис. так і не повернулися на Батьківщину". Трагедія? Так. Але, панове історики, а як щодо тих, кого силоміць вивезли на Схід чи запроторили до ҐУЛАҐу – чому ви цих людей не вважаєте жертвами війни і найчастіше просто не згадуєте у свої текстах? Чи, може, вважаєте Колиму і Сахалін рідною землею закинутих туди волею ВКП(б) і НКВД українців? Чи, з іншого боку, невже хліб у Німеччині був більш гірким, ніж майже повна відсутність цього хлібу під час Голодомору? І, нарешті, а чому 200 тисяч так і не повернулися на Батьківщину? Вони загинули – чи не захотіли й далі бути рабами тоталітарної системи? А що сталося з тими, хто добровільно повернувся – скільки з них щезли в ҐУЛАҐу?
Історики згаданого штибу зазвичай пишуть про те, що у часи війни переплелися і масовий героїзм совєтських воїнів, і трудова звитяга трудівників тилу, і трагедія геноциду євреїв та циган, і збройні змагання за національну Українську державу, і антинацистська боротьба підпільників, і колаборація, і драма полону. Це правда. Але, якщо йти за хронологією подій совєтсько-німецької війни, то на першому місці мали б стояти масова втеча червоноармійців з поля бою, їхнє небажання воювати. А далі – злочинна діяльність кремлівського керівництва, його невміння воювати, тупість усіх цих Жукових-Конєвих, цілеспрямована руйнація Червоною армією при відступі українського промислового потенціалу та всієї інфраструктури – "випалена земля" тощо. Засадниче ж питання тут – про яку колаборацію йде мова? Тільки із Гітлером чи зі Сталіним також? Якщо тільки про першу, то як узгоджується із наукою настанова про існування "хороших", себто "своїх", та "поганих", тобто "чужих" тоталітаризмів?
Ще недавно це питання було майже риторичним – прямої відповіді на нього історики "поміркованого" напряму не давали. Але в останні місяці все стало на свої місця – у цілому ряді статей різних авторів було прямо сказано: так, сталінський тоталітаризм був кращий, це було менше зло. Яке, зауважу принагідно, вже після війни внаслідок штучного голоду та репресій забрало життя щонайменше понад півтора мільйонів українців…
Сказане не означає, звісна річ, негативної оцінки бойових заслуг червоноармійців та молодших і середніх командирів (про генералітет мова особлива). Але, видається, україноцентричний погляд на Другу світову війну, який декларує згадана плеяда істориків, вимагає перегляду надто багатьох усталених стереотипів, тим часом як самі ці історики тільки підживлюють ці стереотипи. Скажімо, коли ведуть мову про "справедливий, визвольний характер Великої Вітчизняної війни" чи про вирішальну роль "співдружності народів Совєтського Союзу в боротьбі проти нацизму". Цікаво, як оцінюють "співдружність народів" естонці, чеченці, калмики, кримські татари? І чому сакраментальне "визволення" вилилося в те, що українців, мобілізованих у 1943-44 році, командування Червоної армії свідомо використовувало як "гарматне м’ясо" (досить подивитися на офіційну статистику непропорційно високих незворотних втрат саме серед цієї категорії вояків)?
Ну, а стосовно "вирішальної ролі…" Досить звернутися до статистики втрат на фронтах Другої світової війни, щоб зрозуміти, що це далеко не так (тільки не беріть лише піхоту, зважте на те, що лінкор "Бісмарк" – це ціла танкова армія, якщо брати до уваги броньову сталь). Проте той факт, що світова війна – це не тільки дії Червоної армії та Вермахту, певна частина наших співгромадян досі не може усвідомити. Дії союзників для них – це забавка, некомуністичні партизани – вороги, гірші на нацистів, а Червона армія – втілення всіх чеснот, воїнство червонопрапорних янголів. Годі й казати, що такий погляд на ті давні події – то гірше, аніж нісенітниця. Але за допомогою російських ЗМІ, новітніх урядовців України та за сприяння "істориків-центристів" цей неосовєтський погляд наразі нав’язується знову.
А загалом усі ці колізії із розумінням Другої світової війни та нездатністю протистояти ідеологічним шквалам з Москви підтверджують вірність слів Джавахарлала Неру: "Вихована колонізатором інтелігенція є головним ворогом власного народу". Хіба це не про тих істориків, хто й нині заперечує колоніальний статус УРСР і воює на "Великій Вітчизняній"?