Схоже, нині, попри добу космічних польотів та інтернету, ці слова – «тут можуть жити дракони» – може повторити, коли мова піде про Україну, й багато хто із західних політиків та інтелектуалів, не кажучи вже про обивателів. Хоча, звичайно, ставлення до драконів і покращало, проте навряд чи бути осередком сучасних соціально-політичних міфів – це найкраща доля для України. До того ж міфів, які виникли за межами країни і зазвичай представляють її не найліпше. Бо ж якщо вже й бути оповитим міфологемами краєм, то треба діяти так, як Польща, котра в ХІХ–ХХ століттях вдало скористалася зі створеного самими ж поляками міфу стражденного й нескореного «Христа Європи», розіп’ятого між кількома імперіями…
Найвідоміших та найвагоміших міфів, які стосуються України і побутують у світі, кілька. Спробуємо виокремити та коротко описати їх.
Перший, давній, але актуальний донині, – України як такої не існує, що йтися може лише про одну із провінцій Росії (чи навіть про групу провінцій, механічно об’єднаних в єдине ціле у добу більшовизму). Як відомо, останнім варіантом вдало скористався Владімір Путін під час саміту НАТО в Бухаресті, коли вирішувалося питання щодо перспективи членства України в НАТО. А майже за два десятиліття до нього прем’єр Британії Маргарет Тетчер відтворила міф про російську провінцію на радість комуністам, виступаючи перед новообраною напівдемократичною Верховною Радою. Та й нині ті чи інші начебто серйозні й авторитетні західні видання раптом починають розповідати читачам чи то про брак історичного коріння української незалежності, чи то про щедрі подарунки Лєніна – Сталіна – Хрущова радянській Україні…
Другий, більш витончений, генетично пов’язаний із першим, – це міф про спільну тисячорічну історію України та Росії, яка розділилася чи то в ХІХ, чи то вже у ХХ столітті. Зазвичай ідеться про належність українців до загальноросійської історії ще з часів Давньої Русі (AncientRussia, за термінологією західних дослідників, «древнерусская история», як пишуть на північний схід від Хутора Михайлівського). Навіть такий проникливий та начебто вільний від забобонів історик та соціолог, як А. Дж. Тойнбі, у перші десятиліття минулого століття віддав належне цьому міфові, закликаючи не допустити виокремлення українців як нації з російського етносу, тому що, мовляв, у цьому разі Росія перестане бути сильною світовою державою (наче імперська місія – це запорука щастя та прогресу російського народу). Постійному відживленню цього міфу сприяють численні кафедри і центри славістики в західних університетах, які здебільшого некритично кладуть в основу свого розуміння історичних процесів на схід від Сяну і Західного Бугу саме ту «звичайну схему «руської» історії», про яку писав іще М. Грушевський. Хоч як дивно, проте навіть совєтська історична наука була прогресивнішою і менш заміфологізованою. Позаяк відповідно до її постулатів початок формування українського, російського й білоруського етносів відбувався на основі «єдиної давньоруської народності» десь у XIV–XVстоліттях.
Сприяє реінкарнації цього міфу й чинна українська влада та підконтрольні їй ЗМІ. Якщо за часів президентства Л. Кучми звідусіль лунали слова про «нашу молоду державу» (що вилучало з офіційного дискурсу давні традиції українського державотворення), то нині у низці впливових проурядових газет синім по білому наголошується: «Нашій країні – 20 років». Тобто поява українців зсувається аж на кінець ХХ століття…
Третій міф, генетично та змістовно пов’язаний із попередніми, – це міф про належність України до східнослов’янсько-православної цивілізації. Власне, сама ідея про існування такого утворення радше нагадує наукоподібну міфологему, ніж раціонально-пізнавальний концепт, хоча і була висунута вже згаданим А. Дж. Тойнбі, а потім – С. Гантінґтоном. Що ж іще включати до обширів такої цивілізації? Якщо брати до уваги «звичайну схему», то, певна річ, Україну, Білорусь та Росію. А якщо ґрунтуватися на реальних історичних подіях? Але в такому разі тривалість перебування Білорусі у складі Великого князівства Литовського значно перевищує сумарне перебування її у складі Російської імперії та Радянського Союзу. І навіть якщо ми додамо час входження білоруських обширів до єдиної Давньоруської держави, Велике князівство все одно переважить. Що ж стосується України, то навіть Слобожанщина – і та у складі Московії/Росії/СРСР перебувала менше, ніж, скажімо, ісламський Татарстан. Щодо Гетьманщини, то вона 130 – із перервами – перебувала років у складі самодержавної Московщини – Російської імперії на правах такої автономії, за якої самодержець перетворювався на конституційного монарха. А тим часом не обмежена нічим, окрім бажань можновладця та деяких панівних ідеологем, автократія – це характерна риса московської державності та ментальності, на яку вона спирається.
Четвертий міф – це міф про прямий й безпосередній взаємозв’язок політичних процесів в Україні та Росії. Простіше кажучи, це міф про те, що в Україні лише тоді відбуваються якісь суттєві зміни, якщо Росія покаже приклад і підштовхне українців до дій. На перший погляд, так воно і є. тому що, скажімо, повалення самодержавства у Петербурзі 1917 року відгукнулося створенням Центральної Ради у Києві, а наслідком невдалого путчу ДКНС (ГКЧП) 1991 року став Акт про незалежність України. Але, якщо пильніше поглянути, то є й інші процеси. Рушійною збройною силою скинення царату став лейб-гвардії Волинський полк, у якому більшість вояків становили українці, а однією з основних причин згаданих подій 1991 року була відмова України підписати Союзний договір. Так було і в багатьох інших випадках: українці й Україна змушували Росію до певних дій чи навіть трансформацій, просто цього під певним кутом зору не помітно, і тому здається, що в Російській імперії/СРСР усі мешканці вважали себе і були росіянами. Насправді ж навіть Л. Кучма наприкінці другого президентського терміну зрозумів, що «Україна – не Росія», а відповідно, має власні закономірності розвитку, зокрема, закономірності політичних змін та реформування економічної галузі. Революційні події 2000–2005 років дещо похитнули цей міф, та подальша ситуація, що склалася навколо української демократії його реанімувала.
П’ятий міф певною мірою суперечить попереднім, якщо частково визнати їхню неправоту. Згідно із його постулатами, лише частина України і, відповідно, українського народу входить до православної цивілізації та тісно пов’язана із російською історією та культурою, вважає себе складовою «русского мира» тощо. Інша ж частина належить чи прагне належати до європейської спільноти, відкидаючи орієнтацію на Москву. А за таких умов неминучим є розкол України; згадаймо, що свого часу в таємній доповіді ЦРУ американському керівництву йшлося про такий розкол, який мав відбутися у 1993–1994 роках, але і після того, як такі сценарії не справдилися, публікації на тему розпаду України періодично з’являються у західних ЗМІ. Насправді ж ідеться про поділ українських громадян на національно свідому частину та на бранців радянської та неорадянської ідеології. А це зовсім не цивілізаційний розкол. Якби керівництво України мало політичну волю, то за роки відновленої незалежності вже можна було б успішно подолати наслідки тоталітаризму у ментально-ідеологічній сфері.
Крім перерахованих вище, можна назвати ще два доволі поширених у світі міфи про Україну, які сформувалися останнім часом. Перший стверджує, нічого конструктивного в Україні з’явитися не може, українці – це недостатньо цивілізована спільнота, неспроможна на консолідовані, раціональні дії. Це недоєвропейці, котрим не місце в ЄС; максимум, що вони можуть, – стати (під тиском з боку Брюсселя) своєрідним «буфером», який прикриватиме Європу зі сходу від небажаної міграції, а разом із тим слугуватиме джерелом постачання сировини та малокваліфікованої робочої сили. Оскільки ж самостійно українці собі не можуть дати раду, треба домовитися із Москвою про сфери впливу в Україні, неофіційно перетворивши її на такий собі кондомініум Росії та Євросоюзу. Другий певною мірою пов’язаний з першим: мовляв, романтично-націоналістичні політичні еліти України довели свою повну неспроможність ефективно діяти, тому слід заплющити очі на нинішнє панування на українських теренах олігархічно-кримінальних груп, вони більш прагматичні, їх треба лише тримати в рамках та підштовхувати у правильному напрямку, відтак вони хоч-не-хоч, але проведуть необхідні реформи. Бо ж, бачте, й адміністративну реформу запроваджує команда В. Януковича, й податкову, і на пенсійну націлилася, і судову здійснила. Хай Україна у підсумку і не стане цілком європейською державою, проте вона наблизиться до певних цивілізованих стандартів і через пару десятків років уже зможе претендувати на інтеграцію до ЄС.
Увесь цей комплекс часом наукоподібних, часом напіванекдотичних міфів про Україну (а розглянуті аж ніяк не всі) виник не на порожньому місці. Головне їхнє гносеологічне, як кажуть філософи, підґрунтя – брак об’єктивної інформації, поєднаний із дезінформацією, продукованою колишньою метрополією. Але з яких причин світ і нині має обмаль об’єктивних відомостей про Україну? Невже все можна списати на Москву? В цьому є дуже великі сумніви. Отож варто назвати й соціокультурне підґрунтя подібних міфів – це постколоніальний стан українського суспільства і неоколоніальна культурна політика Кремля щодо України. Якщо проведені західними дослідниками соціологічні опитування засвідчують, що значна частина української молоді і нині вважає росіян та українців одним народом (при тому водночас позиціонуючи себе як українських патріотів), то які висновки зроблять науковці з незаперечного факту існування такої розщепленої свідомості? І, зрештою, окремого висвітлення потребує питання про роль вітчизняних інтелектуальних еліт (вживаю це слово у множині, бо про цілісну українську інтелектуальну еліту говорити не випадає), чи, точніше, претендентів на елітарну роль, а як вони сприяють деміфологізації образу України у світі?
Загалом же західне українознавство (не кажучи вже про відповідний контент ЗМІ) нині нерідко нагадує середньовічні драконологію та драконографію, і це триватиме доти, допоки ми дозволятимемо вважати себе такими собі задвірками Ойкумени, не спроможними бути частиною сучасної цивілізації.
Про міфи щодо України читайте також у №17 Тижня