За даними Київського міжнародного інституту соціології, якби вибори до Верховної Ради відбулися найближчої неділі, за ПР проголосували б 13,9% опитаних (серед тих, хто збирається таки прийти на дільницю, прихильників ПР 27,5%). Практично на рівень можливого нового прохідного бар’єра (5%) опустилися нинішні офіційні союзники ПР: рейтинг КПУ – 3,2% (6,2% від тих, хто голосуватиме), «Сильної України» Тігіпка – відповідно 2,8% і 5,5%.
Натомість кількість прихильників опозиції зростає. І навіть якщо влада сподівається на «спецтехнології» на виборах, відпрацьовані під час місцевої кампанії 2010 року, вони здатні забезпечити їй лише піррову перемогу. Таку, після якої починаються виступи, протести, лунають вимоги перерахунку голосів та інші «загрози стабільності».
Утім, час до перегонів іще є. Теоретично можливо, що, як висловлюються члени уряду, «народ відчує результати реформ» і влада поверне підтримку громадян. Або навчиться розповідати про результати своєї діяльності зрозуміліше, а її слова менше дратуватимуть (коли запевняння урядовців різко контрастують із реальністю). Або справді, як обіцяє дехто з її представників, буде відкритішою до співпраці з громадянами.
Однак такий шлях потребує чималих зусиль можновладців, а головне – над собою, зміни звичок і ставлення до людей, яких можна купити, залякати чи обдурити за допомогою маніпулятивних технологій. Якщо влада зможе це зробити, то буде неабияке досягнення.
А втім, укорінені звички усунути дуже важко. Тож закрадаються підозри, що спершу будуть спроби зробити як завжди, сприймаючи людей як меншовартісну масу з усіма окресленими вище наслідками. Але в такому разі влада наражає і себе, і країну на чималу небезпеку.
Річ у тім, що момент істини настає не тільки для України і її керівництва. Поруч серйозні внутрішні процеси переживає Росія. І йдеться не про боротьбу Путіна й Мєдвєдєва за посаду президента. Зрештою, чи є така боротьба, чи це лише вистава про людське око, чи вилив накопиченого взаємного негативу двох політиків, який закінчиться порозумінням і домовленістю, не так важливо.
Важливіше ось що: поки Європа не отримала доступу до альтернативних російським енергоносіїв, що суттєво обмежить геополітичні можливості для керівництва РФ і прибутки контрольованих ним державних монополій, Росія має завершити збирання пострадянських земель. Усі ці ресурси дозволять Кремлю діяти активніше, демонструючи європейцям власну силу й домагаючись від них потрібних для себе рішень.
Суттєвим елементом згаданого процесу є економічна інтеграція СНД, яка має бути закріплена в межах Митного союзу. Українська влада досі уникала незворотніх рішень. А президент Янукович навіть назвав путінські вихваляння Митного союзу політичними заявами.
При цьому Мєдвєдєв задоволено констатував, що і особистісна, і економічна криза у відносинах між країнами минула. Утім, їхнього розквіту теж не сталося – радше російська сторона розширила експорт у нашу країну.
Однак провал візиту Путіна і знаки уваги Києва до Мєдвєдєва не означають, що тиск на Україну буде припинено. Лише за останні кілька днів відбулися події, які можна вважати асиметричною відповіддю нашій владі. «Православні громади» закликали Януковича зміцнювати «Русскій мір», а не вести державу в «чужий і ворожий» Євросоюз. КПУ «ініціює проведення всеукраїнського референдуму з приводу статусу російської мови, входження України до Митного союзу та пенсійного віку».
Натяк можновладцям прозорий: якщо не повернетеся до проросійських коренів свого іміджу, ми зробимо все, щоби ваш «ядерний» електорат став свідомий вашої «зради».
Зважаючи на падіння рейтингу, в нинішніх очільників країни може виникнути спокуса піддатися, піти «легшим шляхом», апелювати до традиційного для себе електорату за допомогою проросійських гасел, скористатися ініціативами комуністів та «православних громад». Але така слабкість дорого їм коштуватиме: Росія вимагатиме подальших поступок. А будь-які здобутки в підтримці проросійськи налаштованих виборців будуть знівельовані втратою тих, хто не готовий зрікатися незалежності країни.
