В другій половині 1940-х радянська влада взялася за придушення визвольного руху. Протягом 1944-1953 рр. тільки із Західної України було депортовано 134 тисячі учасників та прихильників ОУН-УПА та майже 204 тисячі цивільного населення, яке власне становило базу для цього руху.
Для ув'язнених у сталінських концтаборах ситуація була на грані безнадійності. Умови роботи, побут, табірний режим та показний атеїзм убивали спочатку в людині людину, а потім і її фізичне тіло. Саме в такий час духовна основа буття допомагає вижити і зберегти загальнолюдські моральні якості. Не дивно, що відзначення головних свят – Різдва та Великодня – засвідчувало стійкість людини в опозиції до тоталітарної машини знищення (хоча, офіційно, в’язнів мали б «перевиховувати»).
Вигляд на 5-й лаґпункт (зону) Мінлаґу – «Інтауголь». 1955 р. Архів Центру досліджень визвольного руху.
У період до 1953 р. основним святом для табірників залишалося Різдво. Це мало кілька причин. Саме з Різдвом пов’язано багато українських традиційних дійств, як Вертеп, Коляда. Взимку було менше роботи. Частина в’язнів якраз на Різдво одержували передачі від рідних, оскільки мали право лише на одну передачу на рік. Родичі передавали не готові продукти, а лише компоненти страв (пшениця, горіхи), тоді коли на Великдень передавати м’ясні виробі було справою безнадійною – адміністрація таборів їх вилучала. Та й в умовах повоєнного побуту в Україні, родини, що залишилися без одного, а часто й більше, членів сімей, не могли дозволити на своєму столі таку розкіш. Ще однією проблемою Великоднього святкування було невміння вираховувати правильний день, особливо, коли у лаґпункті (зоні) не було в’язня-священика. Проте навіть у правильно визначену Великодню неділю святковий стіл складався лише з в’язничного спецхліба, дуже рідко це був домашній буханець.
З початком весни починалися нові проекти табірної адміністрації – переважно будівничі. І в’язнів виганяли на роботу. Любомир Полюга, з’язковий та охоронець Головного командира УПА Роман Шухевича, згадує Великдень 1952 р. 4-ї жіночої зони спецтабору № 1 ‑ Мінлаґу (м. Інта).
Лаґпункт біля копалень ім. Матросова (до 1953 р. називалася ім.. Берії), спец табір № 5 Берлаґ (Колима), 1956 р. Архів Центру досліджень визвольного руху.
Тоді жіночу бригаду під конвоєм привели на місце роботи – копати промерзлий після зими ґрунт для фундаменту будівлі. Жінки виконали норму до 16-ї години, для того, щоб повернутися у барак для святкування, проте конвой наказав далі працювати. Відмова бригади викликала погрози із цькуванням собаками, попереджувальними пострілами вгору. Раптом котрась із жінок заспівала «Христос Воскрес із мертвих…» Спів підхопили всі жінки – це надало їм моральну силу стійкості проти свавілля. Конвоїри розгубилися – вперше побачили супротив, і офіцер наказав: «Строиться, пошли в зону!»
У цей період можливі були лише подібні прояви опору.
Після смерті Сталіна, ГУЛАГ струсануло величезними повстаннями в'язнів, котрі призвели до послаблення табірного режиму: на працю виходили без конвою, почали платити за роботу, в’язні могли вільно пересуватися поза власними бараками, проте в межах лаґпункту. Це створило також ширші можливості для спілкування.
Спільні молитви тепер могли доповнювати звичну особисту – Галина Заячківська-Михальчук, котра в працювала у сітці ОУН і стала активною учасницею Норильського повстання 1953 р., згадує про таємну домовленість в’язнів в межах зони про Воскресну Утреню перед 4-ю годиною ранку, коли відбувалася загальна побудка на роботу. Результат став приголомшливим для адміністрації: класичний «Союз нерушимый» випередив «Христос Воскрес із мертвих». Подібний випадок був в 1956 році – в 3-й зоні Мінлаґу після Утрені святили великодній хліб.
Жінки-політв’язні на роботі у копальнях. Архів Центру досліджень визвольного руху.
Моральну стійкість та шанобливе ставлення в'язнів до релігійних свят засвідчує Володимир-Ігор Порендовський, який в 1943-44 роках був шефом зв’язку Крайового військового штабу групи УПА-«Захід», а потім – учасником Кенґірського повстання 1954 р. Проте, очевидно, далеко не всі так плекали традиції:
«На Великдень 1957 року постановив я побачити, як виглядає Сибір у день Великодня, – пише у спогадах Порендовський. – На вахті лаґпункту сказав, що мушу перевірити, чи сторожі добре стережуть майна в тартаку.
Пішов я в напрямі оселі. І тут при дорозі зустрів Раскова, що сидів у рові цілковито п’яний. З докором я йому сказав:
– Як ви виглядаєте, та ж сьогодні Пасха, чи вам не сором?
У відповідь почув:
– Я вже сьогодні пив за партію, за уряд, за профспілки, за Хрущова, за Леніна, а за Пасху ще не пив. Добра нагода…»
Лаґпункт інвалідів на Колимі. У першому ряді 2-й зліва – В.-І. Порендовський, 3-й – Михайло Сорока. Архів Центру досліджень визвольного руху.
Цікаві спогади залишив нам Григорій Пришляк, який в 1944 р. був співробітником Крайового Проводу ОУН. В 1957 р. в Інті, – згадує він, – Великдень святкували спільно українці з литовцями. Між цими народами у концтаборах склалися найкращі стосунки, адже обидві нації в 40-х роках підняли потужні визвольні рухи. Ув'язнені литовці та українці організували спільних хор, що виконував великодні співи обома мовами.
Під тиском і спротивом людей, табірна адміністрація перестала втручатися: в’язні не виходили на роботу, а бригадири нікого не примушували. Формально це було порушенням, до того ще й писали фіктивні звіти про відрядження бригад на роботи та виконання норм. Проте реально, це стали неофіційні вихідні дні. Адміністрація добре пам’ятала події табірної революції в 1953-54 рр., тому боялася загострювати протиріччя із “політичними”, котрі, між іншим, працювали краще за «блатних».
Великдень для в’язнів-українців у роки поневірянь був не лише стовпом національної ідентичності та моральної стійкості, але й елементом опору системі. Люди жили вірою у воскресіння України та надією на повернення додому. Так як Христос притерпів муки задля спасіння людства, так і вони перейшли через страждання, щоб засвідчити складний та довгий шлях до свободи людини, свободи народів.
Вишитий жінкою-політв'язнем образ. Архів Центру досліджень визвольного руху.