Прибувши в 1902-му на Кубань, 23-річний полтавець Симон Петлюра потрапив усе одно що додому, оскільки його земляки становили більшість кубанських переселенців, полтавський діалект визначав характерні риси «кубанської балачки», а саму Кубань називали тоді Кавказькою, чи козацькою, Україною. Він приїхав туди разом із приятелем Прокопом Понятенком (у 1918 році посол УНР при Кубанській Раді), оскільки був щойно виключений із Полтавської духовної семінарії як «головний керівник селянських заворушень» і побоювався арешту в Україні. Зупинився в станиці Смоленській за 40 км від Катеринодара в знайомого вчителя Костянтина Безкровного – правнука чорноморського отамана, який прибув на Кубань із Січі. За спогадами Безкровного, в станиці Петлюру найбільше вразило, що молодь на вулиці та на вечорницях співала майже виключно старовинних українських дум і пісень про Байду, Нечая, Сагайдачного, Морозенка. Він сказав тоді Безкровному: «То ми не пропадемо, коли на такій Кубані, до якої вживає Петербурґ найбільших русифікаторських засобів, ще досі цілковито панує українська пісня!»
На Кубані Петлюра мав намір вчителювати, однак виявилося, що без спеціальної кваліфікації та з репутацією революціонера він може отримати посаду лише в церковнопарафіяльній чи початковій так званій міністерській школі. Тому бунтівник вступив на роботу вчителем 5-го міського початкового училища Катеринодара, продовжуючи свою антиурядову діяльність. Ще з часів навчання в Полтаві, будучи членом Революційної української партії (РУП; заснована в Харкові у 1900-му), Петлюра вливається в її катеринодарський осередок, який заснували 1901 року українські кубанські діячі Степан Ерастов та Аркадій Бич. І ось через рік він поповнюється Петлюрою та ще дев’ятьма полтавцями – колишніми семінаристами, що приїхали разом із ним.
Разом із товаришами-«полтавцями» Г. Ткаченком, П. Понятенком, І. Бородинею, які також працювали вчителями, він розповсюджував листівки національно-визвольного та революційного змісту. В них обґрунтовувалася необхідність боротьби проти капіталістів та «московського самодержавства». В одній із відозв під заголовком «Солдацька пам’ятка» йшлося про те, що оскільки військова присяга не від Бога, то присягати хоч кому, хай навіть цареві, гріх. Особливо популярними були написані Симоном Петлюрою «10 заповідей», звернених до РУП, у яких він визначає завдання виховання національної самосвідомості поміж широких народних мас. Тут варто зазначити, що РУП вважала себе соціал-демократичною партією, а в 1905 році частина її членів навіть висловилися за вступ до РСДРП.
Архівна правда
У той час начальником Кубанської області та наказним отаманом Кубанського козачого війська був генерал Яків Малама. Людина ліберальних поглядів, він прихильно ставився до різних культурних починань та товариств. Подейкують, що, побачивши якось у Кубанському військовому штабі скрині з 200 тис. архівних справ Запорозької Січі, Чорноморського та Кубанського козачих військ, упакованих у теки по 200 аркушів кожен, Малама вирішив опублікувати ці архіви. Доручення розібрати їх і написати «Історію Кубанського Війська» генерал дав членові-кореспонденту Російської академії наук, корінному кубанському козакові Федору Щербині (який пізніше, під час еміграції в Чехословаччині, став головою кубанської громади, професором і ректором Українського вільного університету). Українська громада Катеринодара вирішила дати Щербині в помічники Симона Петлюру. Через 50 років у своїй книжці «Симон Петлюра – президент України» (Торонто, 1952) останній прем’єр-міністр Кубані Василь Іванис писатиме: «Як спраглий у пустелі накидається на воду, так Петлюра ненаситно перечитував пожовклі листки рідного вславленого війська».
А ось яку характеристику Петлюрі дав сам Федір Щербина у своїх споминах «Симон Петлюра на Кубані» (Прага, 1930): «Розбором історичних матеріялів та витягом з них найбільше цінних та цікавих відомостей для історії, пам’ятається, займалось тоді в мене четверо або п’ятеро щирих працівників, але й вони дивувались, з яким запалом взявся Петлюра до роботи (…) вишукував уміло те, що потрібно було для історії і чим він персонально цікавився (…) Йому дуже помагало знання історії України та Запоріжжя, а почасти і знайомство з народнім життям Полтавщини, а в складі чорноморських козаків якраз і було найбільше виходців із Полтавщини».
Окрім роботи в архіві Петлюра вивчав пісенну творчість «малоросійських кобзарів»: із повідомленням про них він виступив на засіданні «Общества любителей изучения Кубанской области» (ОЛИКО), де розповів про походження та основні мотиви українських дум, про мандрівних кобзарів і закликав до збирання на Кубані поетичного спадку Запорозької Січі.
Також Петлюра вивчав матеріали про так званий персидський бунт чорноморців. Під цією назвою відоме заворушення, що почалося на Кубані в червні 1797 року після повернення з походу проти персидського війська 504 козаків із тисячного загону Антона Головатого. Архівні справи про цей бунт Петлюра забирав до себе на квартиру, перечитував і переповідав друзям. Особливо імпонував йому ватажок бунтівників Федір Дикун, про якого він говорив як про «зразкового козацького діяча». «От тепер би такого Дикуна!» – закінчував Петлюра своє оповідання.
«Краща» Україна
Про кубанських козаків, своїх сучасників, Петлюра казав Щербині так: «Чорноморці – добрі молодці, бо вони зробили з Чорноморії (правобережжя Кубані, перший регіон поселення чорноморських козаків. – Авт.) те, чого не було і на Старій Україні, яку так опаскудили кріпацтвом». А також розповідав про неминучість революції, про те, що народові треба допомагати не лише словом і ділом, а й власною жертовністю.
В архіві Кубанського козачого війська Симон Петлюра пропрацював два роки. Влітку 1904-го Федір Щербина запросив його на свій хутір Джанхот під Геленджиком. За даними поліції, на хуторі історика збиралися неблагонадійні особи під приводом «опису архівних робіт Кубанської області», і на шляху назад із Джанхота до Катеринодара Петлюру ще з кількома товаришами арештували. До суду його відпускають на поруки, і він поспішає до Києва, щоб звідти перебратися за кордон. Як писали сучасники Петлюри, саме з Кубані він повернувся «вже готовою людиною, означеною політично і індивідуально».
Більше на Кубань Петлюра не приїжджав, однак цікавість до неї зберігав упродовж усього життя. Так, будучи главою Директорії УНР і передбачаючи її поразку у війні з радянською владою, він планував поїхати на Кубань, щоб звідти з допомогою козаків розпочати «новий визвольний похід» на Україну.
Віртуальний союз
У липні 1920 року делегація уряду Республіки «Кубанський край» за повноваженням голови уряду та в. о. Кубанського військового отамана Василя Іваниса підписала з делегацією глави Директорії Української Народної Республіки Симона Петлюри угоду, за якою Україна та Кубань визнавали незалежність одна одної та зобов’язувалися надавати в усьому взаємодопомогу. У січні 1921-го Іванис особисто відвідав Петлюру, який перебував після поразки військ Директорії в еміграції у Польщі. За спогадами Василя, Симон пропонував модифікувати підписану з Кубанню угоду на тіснішу, а той, своєю чергою, вважав, що укладання таких документів емігрантськими урядами, що не мають реальної влади на територіях, які вони нібито представляють, спричинить лише гостру критику та непотрібну балаканину. Домовилися про те, що «якби прийшло до зміни ситуації, то можна буде на підставі виникаючих конкретних обставин скласти нову умову».
Петлюра покладав неабиякі надії «на об’єднання всіх поневолених Росією народів, відводячи особливо поважну ролю Кавказові», що приведе до незалежності українських земель.
Твори Симона Петлюри на кубанську тематику:
«Полтавский семинарист в плену у горцев» (1904)
«Памяти Е.Д. Фелицына» (1904)
«Причинок до історії переселення «турецьких запорожців» на Кубань» (1905)
«З переписки Хведора Квітки з Антоном Головатим» (1907)
«Секретні циркуляри правительства на Кубані» (1907)
«Українізація на Кубані та Північному Кавказі» (1926)