Рівно рік тому київські журналісти закидали один одного повідомленнями й дзвінками: “Ти чув?!”. Ішлося про, без перебільшення, сенсаційну інформацію: новообраний президент України Віктор Янукович, зустрічаючись у Харкові зі своїм російським колегою Дмітрієм Мєдвєдєвим, погодився продовжити на 25 років перебування в Севастополі російського Чорноморського флоту.
У відповідь Росія гарантувала “знижку” ціни на свій газ — до 30 %. Відповідні угоди одразу дістали в пресі назву “Харківських” і такими увійшли в історію.
Опозиція назвала те, що відбулося, катастрофою й “національною зрадою”; в свою чергу, представники влади доклали гігантських зусиль для виправдання неочікуваного кроку Януковича. Тим дивовіжніше, що тема річниці — чи, як кажуть опозиціонери, “роковин” Харківських угод — сьогодні привертає відносно незначну увагу.
Найочевидніша причина цього — в такій увазі дуже не зацікавлена все та ж влада. Рік тому Янукович публічно заявив, що підписання угод “дозволить уникнути підвищення цін на газ для населення та житлово-комунального господарства”. При цьому президент мусив чудово знати, що економічна криза, світова нафтова кон'юнктура та катастрофічний стан НАК Нафтогаз роблять таке підвищення неминучим. І ніхто його за язика не тягнув.
В підсумку сталося те, що мусило статися: з 1 серпня 2010 року ціни зросли на 50 %. Цього року їх обіцяють підвищити ще на стільки ж — і рекомендують тішитися з того, що подорожчання відбудеться не одразу, а в два прийоми.
Ще один неприємний момент з'ясувався вже незабаром після підписання угод: ні про яку “знижку” взагалі не йдеться. За документами, 100 доларів з кожної тисячі кубометрів газу, якщо ціна цієї тисячі кубометрів складає $ 330 і більше, або 30 % вартості, якщо ця ціна менша за $ 330, мали зараховуватись протягом найближчих десяти років як сплата Москвою оренди за севастопольську військову базу.
Цікаво, що різку критику Харківські угоди викликали не лише в Україні, а у й у Росії. Так, відома своїми шовіністичними настроями Ліберально-демократична партія Владіміра Жіріновского заявила, що цими угодами Мєдвєдєв “витягнув гроші з кишень російських платників податків”. Ті самі гроші, яких взагалі в “живому” вигляді просто не існує.
Втім, коли перший шок минув, стала міцнішати підозра, що обидві сторони вважали, ніби міняють журавля в небі на синицю в руці. Росіяни, чудово обізнані з реальним станом української економіки, напевне розуміли, що захмарну ціну в $ 450 за тисячу “кубів” Україна просто не потягне. Більше, ніж є у чиємусь гаманці, не може отримати навіть грабіжник, не те що стратегічний партнер — от російська сторона й вирішила взяти своє політичними поступками.
Зі свого боку, нова (на той час) українська влада відмовитись від цих поступок просто не могла. Перебуваючи в опозиції, “регіонали” роками переконували своїх виборців, що їхній прихід до влади означатиме негайне повернення “українсько-російської дружби”, а ця дружба, своєю чергою, швидко обернеться матеріальними вигодами для простих громадян. Севастополь просто необхідно було здавати — і, можливо, ті, хто радив тоді Януковичу, ще й запевняли, що оборудка зі “знижкою” справді дуже вигідна Україні.
Це вже пізніше всім стало очевидно, що функціонування ЧФ так і залишається неврегульованим, а Київ так і не отримав жодних важелів впливу на формально українських територіях Севастополя. І що, з іншого боку, Росія зберігає всі необхідні газові “гачки” — від сумнозвісної “формули ціни” до дірки в газовому балансі Нафтогазу, який, підозріло легко програвши в Стокгольмському суді, виявився винен близько 12 млрд. кубометрів палива чесному бізнесменоваі Фірташу.
Рік тому влада, сповнена рішучості нарешті поквитатися за роки перебування в опозиції й узагалі “навести лад”, роздушила спробу опозиції зірвати ратифікацію Харківських угод в парламенті. Справедливості ради треба сказати, що спроби ці виглядали досить мляво. І саме тодішній великий програш опозиційних сил став точкою відліку для їхнього подальшого впадіння в летаргію.
Але й правлячій силі, яка відверто хотіла б відчувати себе ще й “керівною та спрямовуючою”, Харківські угоди вийшли боком. Ба навіть обома боками.
Всередині країни позірна рішучість влади так і не вилилась у “наведення ладу” в найпроблемніших секторах економіки. Основоположні законодавчі реформи — від податкової до пенсійної — виявились сирими й половинчастими; “посадки” корупціонерів, якими так хвалиться президент, не відвертають появи все нових і нових схем перекачування десятків і сотень мільярдів бюджетних гривень у квазідержавні структури, за якими стоять нібито “невідомі” високим чиновникам бенефіціари; нарешті, давно назрілі реформи в тій же енергетичній сфері залишаються… правильно — давно назрілими.
Що ж до зовнішнього фронту, то омріяна “регіональним” виборцем дружба з Росією виявилась приємним, але нематеріальним фактом життя. Всупереч постійним заклинанням “регіоналів” про те, що метою зовнішньої політики повинна бути винятково матеріальна вигода. І ось уже президентське послання до парламенту констатує, що проблемні питання, пов'язані з “тимчасовим” (sic!) перебуванням в Україні ЧФ РФ, є нічим іншим, як “викликом національній безпеці”.
А прем'єр-міністр Микола Азаров передає російському колезі Владіміру Путіну таблицю, згідно з якою ціна газу для України перевищує його ж ціну для Німеччини. Й відверто називає “справедливою й ринковою” ціну в $ 200 — як то кажуть, відчуйте різницю…
За даними української соціологічної служби R&B Group, якщо рік тому Харківські угоди схвалювало 58 % українців, то сьогодні таких — 38 %. Інформацію про це було оприлюднено в Харкові, де напередодні відбувся єдиний з приводу річниці угод круглий стиіл за участю український та російських політиків та експертів. Деякі з російських гостей прокоментували це так, що на низький рейтинг угод впливає падіння рейтингу влади та особисто Януковича.
Але з точки зору здорового глузду, в цьому твердженні логічніше поміняти місцями “коня” і “віз”. Дійсно, хіба не тому падає популярність влади, що вона не виконує совїх власних обіцянок? Або ж досягає у їх виконанні зовсім не тих цілей, про які було заявлено. Що, власне, відбулося і з Харківськими угодами.
Опозиція, в свою чергу, обіцяє 27 квітня — в день ратифікації угод Верховною Радою — масові протести. Й погрожує переглядом угод в судах. Але, очевидно, шанси досягти успіху в опозиції нульові.
Що ж до влади, то вона “впевнено вагається”. Проти екс-прем'єра Юлії Тимошенко порушено третю кримінальну справу — цього разу за укладення газових угод з Росією у січні 2009-го року. Саме ці угоди, запевняють можновладці, й призвели до непідйомних цін на паливо, що змусило нову владну команду йти на Харківські домовленості. Але якщо угоди 2009-го було укладено незаконно, їх слід переглянути — і невиправні оптимісти вважають, що влада не обмежиться переслідуванням Тимошенко, а може спробувати натиснути на Кремль і Газпром незаконністю цих угод, що автоматично означає й незаконність підписаних до них у Харкові “доповнень”.
Проблема в тому, що ні про який перегляд не хоче чути сама Росія. “Ціна, котра тепер визначається за формулою, є ринковою й справедливою”, – заявив з цього приводу голова правління Газпрому Алєксєй Міллєр. І промовисто назвав діючі угоди “довготерміновою контрактною базою”, яка, мовляв, “цілкоми відповідає” міжнародній практиці.
Зрештою, в будь-якій критичній ситуації пошук винних значно менш важливий, ніж пошук виходу. Для останнього ж, як показує практика, необхідні як професіоналізм з однією літерою “ф”, так і неабияка політична воля. Українській владі цієї волі рік тому вистачило на протягування Харківських угод; лишається запитанням, чи на тому вся воля й не закінчилась.