Вона схожа на сполохану екзотичну пташку. Мініатюрна, яскрава, рухлива. У неї сяючі очі й така сама усмішка. Її важко, майже неможливо уявити в підвалах знищеного Грозного, в роздовбаному автобусі, що втікає від куль російських снайперів, у натовпі демонстрантів, яких розганяє московський спецназ. Проте вже 15 років Манон Луазо фільмує злочини кремлівської влади. До України вона приїхала як член журі 8-го Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA, який нещодавно відбувся в Києві.
УТ.: Як ви прийшли в кінодокументалістику і чому вибрали, напевно, найскладніший і найнебезпечніший її жанр – розслідування?
– Усе почалося з того, що, коли мені було років 15, я з групою школярів, які вивчали російську, приїхала до Радянського Союзу й одразу закохалася в нього. Звичайно, я розуміла, що радянське суспільство вкрай закрите, що немає й сліду демократії. У готелі, в якому зупинилися, ми знайшли приховані мікрофони. Коли я, щоб передати посилку, зустрілася в метро з мамою однієї дисидентки, яка тоді вже жила в Парижі, біля нас одразу з’явилася міліція. Але в нашій сім’ї було особливе ставлення, навіть культ Росії, захоплення її культурою, літературою. Чоловік моєї бабусі, британської акторки Пеґґі Ешкрофт, – рідний брат актриси Вєри Коміссаржевской. Уся наша родина – це артисти, художники, журналісти. Моя молодша сестра – відома у Франції естрадна співачка Емілі Луазо. Мама-англійка – художниця, тато-француз – журналіст. Народилася я в Лондоні, виросла між Англією та Францією і, напевно, підсвідомо хотіла вибрати собі батьківщину, ось і зупинилася на Росії.
Тепер смішно про це згадувати, але в дитячій романтиці і є пояснення того, що трапилося зі мною далі. Після тієї поїздки я щороку їздила до СРСР, навчалася на літніх курсах в МДУ. Вірила в перебудову, мені здавалося, що тут народжується нове, справедливе життя. Це вже потім виявилося, що всі люди, які стояли на чолі перетворень, спокійно вписалися в систему і процвітають у ній. Але тоді я вірила їм і 1993 року переїхала до Москви. Батькам сказала, що вирушаю на три тижні по Транссибірській магістралі знімати фільм про ділових жінок Сибіру. Бачила, що людям у вас живеться нестерпно важко, але мене підкорила їхня душевність, особливо порівняно з прагматичним і нудним для мене Заходом. Я бувала в багатьох країнах, але ніде на таку привітність, таку сердечність не натрапляла. Ось так поїхала на три тижні, а залишилася на довгі роки. Спочатку як студентка, потім влаштувалася на BBC і в газету Le Monde й почала знімати документальні фільми.
Приречені на загибель
УТ.: Ви кажете про сердечність простих людей, але люди – це одне, а система, яка ставить їх на межу виживання, – зовсім інше.
– Ось про це я й знімала свої фільми. Спочатку думала робити стрічки про мистецтво, культуру, але мене оточувала страшна реальність російського життя. Наприклад, я познайомилася з дивовижною людиною, музикантом-флейтистом Сєрґєєм Колєсніковим. Він власними силами боровся із системою, яка прирікала дітей-даунів на смерть, і розповів мені про жахливі умови, в яких ті живуть у спецінтернатах. Знав він про це не з чуток: у нього донька-даун. Завдяки Сєрґєю я побувала в кількох таких закладах. Цілий місяць знімала там прихованою камерою – було так страшно, що ночами не могла спати. Фільм «Вирости в гамівній сорочці» було показано в 50 країнах світу, і завдяки йому через три роки в Росії змінили закон про права таких дітей. Тоді на Заході зібрали чимало грошей, і Колєснікову вдалося відкрити три дитячих інтернати для дітей-даунів. Десять років я знімала їх: як вони розвиваються, як дорослішають. Так з’явилися стрічки «Без гамівної сорочки» та «Діти Сергія», а для себе я зрозуміла, яку величезну силу має кінодокументалістика.
УТ.: Ваші фільми про війну в Чечні, про російсько-грузинський конфлікт – це вже інша конфронтація з кремлівською владою і незрівнянно більший ризик.
– Так, але я ніколи не пошкодувала про те, що взялася за цей матеріал. На першу чеченську війну не потрапила, хоча й жила тоді в Москві: начальство на BBC заборонило мені їхати. Але все ж таки вдалося побувати в Чечні 1996 року, наприкінці війни, і я зняла фільм про жінок, які шукають своїх зниклих безвісти дітей. Це історія солідарності російських і чеченських матерів. Ми поїхали туди з однією жінкою, яка хотіла знайти свого сина. Відшукала його в Шалі, він був заручником в одного з чеченських командирів, і його вдалося визволити. Фільм називався «Матері, які шукають правду». Знімали прихованою камерою, що лежала в рюкзаку оператора. Під час першої чеченської кампанії ми досить легко отримали дозвіл на в’їзд, хоча ризик загинути, звісно, був.
А потім у Москві стався вибух, який допоміг Путіну прийти до влади, і почалася друга війна. Жорстокіша, страшніша й зовсім закрита: західні кореспонденти офіційно туди не могли пробитися. Тому я потрапила до Чечні потайки, нелегально завдяки моїй близькій подрузі Аннє Політковской. Бачила, як гинули представники обох сторін, і для мене було дуже важливо розповісти всю правду про це.
Нам багато допомагали прості люди. Наприклад, дуже часто командири з МНС казали: «Ну добре, знімай, не можу більше цього бачити». Я писала репортажі, розмовляла з тими, хто пережив у підвалах Грозного кілька тижнів бомбардувань, із чеченцями та росіянами, яких кремлівська влада кинула напризволяще. Знімали чеченську жінку, в якої під час зачистки забрали сина, і коли ми там були, російські військові викинули його біля будинку без будь-яких ознак життя. Він вижив і розповів на камеру про катування та розстріли заручників. Так народилася стрічка «Грозний: хроніки зникнення».
Чеченські чоловіки воювали, захищаючи свою країну, але був й інший опір. Ми побували в пологовому будинку. До речі, головним лікарем там працювала російська жінка. Та й узагалі бачили чимало прикладів взаємодопомоги між простими людьми: і росіянами, і чеченцями. Повертаючись до історії з пологовим будинком: виявилося, що під час війни набагато більше народжують, ніж у мирний час. Чоловіків, підлітків убивали, а їхні дружини носили під серцем дітей – і це теж був опір. Вони жили, як у в’язниці, але намагалися не просто вижити, а жити. Я знімала салон краси, де щодня збиралися жінки, дівчата, куди приводили дітлахів. Робили собі зачіски, макіяж, танцювали, щоб забути, що навколо стрілянина, зачистки, смерть. Вони приходили, хоча розуміли, що можуть загинути. Потім була стрічка «Повернутися до Беслана» про захоплення заручників у школі. Мої фільми крім кінофестивалів демонструвалися також по телебаченню в багатьох країнах, але в Росії їх ніколи не показували. Цілковите мовчання.
Московські фальсифікатори
УТ.: А Revolution.com?
– Це сумна історія. Я зняла фільм 2005 року. Хотіла, щоб побачили, як молодь різних країн, де відбулися «кольорові» революції, спілкувалася між собою. Показала деяких американців із неурядових організацій, які пишалися тим, що нібито варто їм захотіти – і вони можуть скинути Путіна, Лукашенка та ін. Є в стрічці й розповідь про російську опозиційну молодіжну організацію «Оборона», молодих людей, які мріють про демократичний устрій Росії. Я знімала, як їх на демонстраціях б’є міліція. Є й путінські «Наші». І ось через два роки стрічку раптом показали на телеканалі «Росія». При цьому вирізали шість хвилин, прибрали мої коментарі, змінили назву на «США. Завоювання Сходу», таким чином цілковито перекрутивши зміст фільму. Він став антиамериканським, і його використали в пропагандистських цілях: показали в той день, коли в Москві відбувся великий антипутінський мітинг, на якому виступив Каспаров. Тоді заарештували моїх друзів-правозахисників.
То був перший випадок цензури західних документальних фільмів у сучасній Росії. Хотіла подати до суду, адже постраждали моя честь, моє ім’я – на той час знімала там уже десять років. Усе це сталося невдовзі після вбивства Анни Політковской, і я вирішила: нехай мені ніколи більше не дадуть візи, але розповім усю правду про систему Путіна. Суд у Франції з французьким адвокатом, за французькими законами. Радилася зі своїми московськими друзями: з Вєнєдіктовим із «Эхо Москвы», з журналістами із Аніной «Новой газеты», і вони сказали, що не варто судитися, бо «вже ніколи сюди не повернешся, а твої фільми й ти сама нам дуже потрібні». Мені було тоді нестерпно боляче, тому вирішила зробити фільм про свого друга Анну Політковскую, про те, що означає бути журналістом у Росії. Так народилася стрічка «Лист до Анни».
Я навчилася в неї не просто розповідати про події, а втручатися в життя, намагатися змінити його на краще. Для мене важливо не забувати її уроків. Вона була рупором народу, якого влада не хоче помічати. І любила Росію більше, ніж її любить влада. Як і Анна, хочу говорити про людей, забутих владою, хочу, щоб їхнє слово було почуте. Знаю багатьох, хто, не боячись Путіна, продовжує її справу. І захоплююся ними. Але, звісно, не можна скидати з рахунків і той факт, що більш ніж половина росіян цілковито підтримують політику Путіна. Їх не хвилює відсутність демократії, їм імпонують повернення імперських амбіцій, відродження національної гордості, що ґрунтується не на повазі до людини, а на утвердженні сильної влади.
КДБ на марші
УТ.: Чи є розуміння на Заході, що перезавантаження і модернізація, про які оголосив Путін, – це блеф?
– Є, але, звісно, не в усіх. На Заході здебільшого воліють не знати правду про Росію. У цьому виявляється і страх перед нею, перед її військовою міццю, що відроджується. Неабияке значення має і величезна пропаганда іміджу РФ, у який вкладають безмежну кількість нафтодоларів. Мене у Франції навіть звинуватили в тому, що я перекручую позитивний образ Росії. А потім були отруєння та смерть Алєксандра Літвінєнка. І телекомпанія, для якої я працюю, запропонувала мені розширити стрічку про Анну, зробивши фільм про путінську систему. Я погодилася, але сказала, що він буде не лише про систему, а й про людей, завдяки яким я люблю Росію, про тих, із ким ця система розправилася. Дуже важко бачити у своєму записнику імена людей, яких уже немає. Тому моїм завданням було показати Заходу, хто такий Путін. Щоб там розуміли, що в Росії нічого не змінилося, що жорстокі й криваві традиції СРСР і КДБ живі. Я це знаю на власному досвіді: коли знімали стрічку «Серійні вбивства в країні Путіна», за нами велося цілодобове стеження.
УТ.: Ви усвідомлювали небезпеку?
– Звичайно, адже моїм учителем була Анна Політковская. З її смертю для мене закінчилася та Росія, яку я любила. Залишилася тільки путінська. У Москві працювало кілька західних журналісток, але всі вони вже виїхали й більше про Росію не пишуть, бо це стало небезпечним. Мені було дуже страшно, коли я знімала. І боляче, бо згадувала Анну. А страшно, тому що були реальні погрози. До мене підходили незнайомці в метро, ресторані. Мої телефонні розмови прослуховували, я навіть навчилася розпізнавати сірих людей, які ходили за мною по п’ятах. Працювала над фільмом рік і знала, що стеження ведеться навіть у Парижі. Щоправда, іноді здавалося, що мене просто залякують або що все це тільки здається. І навіть думала, що це параноя. Але згадувала, як стежили за Анной, Юрієм Щекочіхіним, Юрієм Самодуровим, який керував Центром імені Андрєя Сахарова, і розуміла, що все це відбувається зі мною реально.
Майже рік я знімала Андрєя Лугового, якого звинувачують в отруєнні Літвінєнка. Цікава людина, колишній кадебіст, йому років 40. Прямо заявив мені: «Ми були принижені в 1990-х роках, а тепер настав наш час, прагнемо реваншу й отримаємо його». Він почувається героєм, бо отруїв Літвінєнка. Він такий переконаний у своїй правоті, цей «герой нашого часу», що був із нами дуже відвертий і дозволив знімати себе скрізь, навіть у лазні. Упевнений у власній безкарності. Якось запитав мене: «Ти думаєш, що це я отруїв Літвінєнка?» Я відповіла: «Так, але, напевно, ти не знав, що це буде полоній, інакше не ризикував би своєю сім’єю».
УТ.: Як зустріли на Заході «Серійні вбивства в країні Путіна»?
– Резонанс був великий. Але перше запитання у всіх: чому ви ще живі? І ось після цього я стала по-справжньому боятися. Бо поки знімаю документ – це одне, а коли починаю робити свої висновки – зовсім інше. Я реально відчувала, що є межа, яку не можна переступати. Це те саме, якщо знімати фільм про великий бізнес: там теж є лінія, заходити за яку смертельно небезпечно. Наприклад, не варто знімати стрічку про Газпром.
УТ.: Вам не здається, що смертю Літвінєнка Путін дав зрозуміти Заходу, що для ФСБ немає нічого неможливого, що в Кремля руки довгі?
– Швидше за все, так. Літвінєнко недооцінив, що із системи ФСБ вийти неможливо. Він був приречений. До того ж західні журналісти не хотіли з ним спілкуватися. Він справляв враження людини абсолютно зацькованої, і мої знайомі західні журналісти казали: «Знову цей Літвінєнко, знову він розповідатиме про ФСБ, а доказів реальних у нього немає». І тільки його смерть довела, що він говорив правду. Мої друзі в Росії після цього фільму застерігали: «Годі знімати про систему Путіна, це стає небезпечно для тебе». Але я не могла не повернутися до російської теми, коли почалася війна в Грузії. Вдома, у Франції, побачила по телебаченню, що танки йдуть на Тбілісі, й одразу вирішила їхати.
Ми вилетіли до Єревана, а звідти добиралися до Грузії. Там уже було багато західних журналістів. Ми знімали безперервну колону танків, що рухалася на Тбілісі, й усі вони були з Ханкали (російська військова база в передмісті Грозного. – Прим. Тижня). Я кричала танкістам: «Ви звідки?» Вони відповідали: «Ми з Ханкали, йдемо на Тбілісі, маємо взяти його, треба скинути Мішу». Російські оператори та журналісти, яких я знала по Москві, казали мені: «Ні, це неможливо, невже нова Чечня?» За 20 км від Тбілісі танки зупинилися. Ми пробули в цьому районі 12 днів, і я щодня ходила до танкістів. Через два дні вони вже визнавали: «Мабуть, це неправильно, що ми тут», а на третій почали дружити з місцевим населенням. Пам’ятаю, один старий грузин обізвався до танкіста: «Гей, хлопче, що ти тут робиш, сьогодні 10 серпня, чому не на морі?» А той йому: «Я хочу на море, але в мене є тільки танк». – «Ну тоді давай поміняємося: я тобі дам свою «Ладу», а ти мені танк, і їдь на море». Насправді російські солдати не хотіли воювати…
Мені дуже пощастило, що я однією з перших змогла поїхати в гори, у грузинські села, де осетинські загони винищували, вбивали, спалювали грузинських літніх людей, які там залишилися. Це були закриті зони в горах на кордоні з Осетією. Вважалося, що їх контролюють російські війська. Але насправді десятки й сотні старих було віддано в цілковиту владу осетинам. Водій у нас був росіянин, з нами ще поїхали православний грузинський священик, фотограф із Paris Match, іспанський оператор і двоє депутатів парламенту Грузії. Ми везли гуманітарну допомогу – їжу. Заїжджали в села й кричали: «Агов, хто-небудь є?» І люди вибиралися зі своїх землянок, з нір, у яких ховалися в очікуванні швидкої смерті. Дідусі, бабусі всі в чорному, схожі на привидів. Ми нічого не могли для них зробити, хіба що нагодувати і якнайшвидше поінформувати світ про те, що відбувається. Від’їжджаючи, знали, що туди можуть повернутись осетини. Зустрічали їх на російських блокпостах. Бачили, що, вирушаючи в грузинські селища, вони знімали номери зі своїх машин, не приховували, що їдуть вбивати грузинів. І російські військові не перешкоджали цьому, мені навіть здавалося, що вони побоюються осетинів.
Був момент, коли стало зрозуміло, що нас можуть убити. Я мала чеченський досвід і знала, що в таких випадках потрібно спілкуватися, шукати контакт очі-в-очі. Але там це було неможливо – думаю, осетини перебували під дією наркотиків. Їм було начхати, що ми західні кореспонденти, – вони нічого не боялися. Хотіли прибрати до рук наші джипи, обладнання, взяти мене в заручниці й відвезти до Осетії. Було справді дуже страшно. Нас урятував один російський командир. Усе це увійшло у фільм «Подорож на Кавказ». А потім ми поїхали до Цхінвалі. Нам показали зруйнований ще 1992 року район і розповіли, що то наслідки недавнього обстрілу грузинськими гарматами, що там загинули тисячі людей. Але я їздила в лікарні, на кладовища – не було там тисяч загиблих. Велася відверта пропаганда, що теж показово для системи Путіна. У Росії багато хто цьому досі вірить. Думаю, на війні в Грузії від кожної сторони загинуло 500 осіб, не більше…
Країна втрачених ілюзій
УТ.: Ви сказали, що Росія для вас як перше кохання, але перший свій фільм ви зняли в Україні.
– Так, «Діти Чорнобиля». Я працювала над ним упродовж 1995 року. А вперше побувала в Україні, коли ще навчалася в Москві. Для мене ваша країна ніколи не була продовженням Росії, напевно, тому, що я приїжджала до Києва, а не до Донецька. Звичайно, після Помаранчевої революції весь світ заговорив про Україну. Багато французів тоді, можливо, вперше дізналися про вашу країну, бо багато хто сприймав її як частину Росії. Але коли керівники Помаранчевої революції свої інтереси поставили над інтересами народу, коли нагорі почалися внутрішні чвари, зведення рахунків, на Заході все це стало нецікаво. Казали, мовляв, зрозуміло, корупція, як і всюди на пострадянському просторі. Скажу більше: підозрюю, не всі французи знають, що нині при владі Янукович. Мені здається, в Києві або взагалі немає, або дуже мало постійних західних кореспондентів. Потрібна постійна інформація, а її бракує. Думаю, сьогодні для Заходу Україна – країна втрачених ілюзій. Так усе чудово почалося і так сумно закінчилося. Я сьогодні багато спілкувалася з людьми на Майдані, й мені здається, вони почуваються зрадженими…
УТ.: Чи означає це, що ваша наступна робота буде присвячена Україні?
– Можливо, але зараз маю закінчити фільм про Іран. Коли я зрозуміла, що мені не дадуть зняти матеріал для наступної стрічки про реалії російського життя, коли вже відчула, що за мною стежать, вирішила трохи відпочити від Росії й вирушила до Ірану. Приїхала туди 12 червня 2009 року, коли там почалися протестні виступи молоді. Поліція, військові діяли дуже жорстоко, били й арештовували людей. Я знімала все це прихованою камерою, знімала свідоцтва хлопців, студентів, яких піддавали тортурам. Вийшла 40-хвилинна стрічка, називається вона «Подорож в іранський опір», і мені вдалося показати її на багатьох фестивалях. Після цього фільму мені заборонили в’їзд до Ірану, але я все одно вирішила продовжувати. Молоді іранці, мої друзі, протягом півтора року знімали для мене матеріал для нової стрічки. Вони робили це, ризикуючи своїм життям, свободою. Здається, що там усе придушено, що люди змирилися, що страх задавив будь-який опір, але насправді це не так. 70% іранців – молодь. Їх можна вбити, але вже не змусиш мовчати. Я монтую матеріал і хочу закінчити фільм у червні до другої річниці революції в Ірані. Він називатиметься «Лист з Ірану».
Біографічна нота
Манон Луазо, французька журналістка, кінодокументаліст
1969 рік – народилася в Лондоні.
1993 рік – закінчила Інститут політичних досліджень (Париж).
Магістр англійської літератури і політичних наук.
Як фрилансер співпрацювала з низкою англійських і французьких газет, журналів, телерадіокомпаній, зокрема з Le Nouvel observateur, Libération, Le Monde, BBC.
З 1996 року знімає документальні фільми для французької агенції CAPA.
Фільмографія
«Les enfants de Tchernobyl(1996)/«Діти Чорнобиля», 1996
«Grandir sous camisole»(1997)/«Матері, які шукають правду», 1996
«Вирости в гамівній сорочці», 1997
«Grozny, chronique d'une disparition(2003)/«Грозний: хроніки зникнення», 2003
«Naître à Grozny(2004), reportage dans une maternité de Grozny»/«Народитися в Грозному», 2004
«Retour à Beslan(2004), à propos de la prise d'otages de Beslan»/«Повернутися до Беслана», 2004
«Grandir sans camisole» (2005)/«Без гамівної сорочки», 2005
«Revolution.com», 2005
«Діти Сергія», 2006
«Лист до Анни», 2007
«Meurtres en série au pays de Poutine» (2009)/«Серійні вбивства в країні Путіна», 2007
Carnets de route en Géorgie»(2008)/«Подорож Грузією», 2008
«Подорож в іранський опір», 2010
«Лист з Ірану» (на етапі монтажу), 2011