«Коли я вперше зустрівся з Астором П’яццоллою, дав йому свої записи, він послухав і сказав: «А ви граєте, як аргентинець». Потім подумав і додав: «Ні-ні, як італієць». Усміхаючись, Рішар Ґальяно, сповнений почуттям гідності, каже: «Музика, яку я граю, – це мелос моєї землі, мого коріння – Середземномор’я та Парижа. Але я також абсорбую різноманітну музику: на мене впливають і класика, і джаз».
Цей легендарний француз італійського походження так гармонійно вбирає у себе музику різних культур, що аж дивно. Невдовзі він виступить у Києві, між іншим, вже вдруге, із Tangaria Quartet.
Небанальний баян
Твори, які виконує та пише Рішар Ґальяно, не мають стосунку до сучасного невибагливого, але «прогресивного» тайм-лайну. Така музика могла звучати як 70 років тому, так і лунатиме через 70. Ґальяно незалежно від того, чи вдалий його черговий альбом або проект, – прекрасна, сповнена смаку терапія від гонитви за чимось на кшталт нового iPad чи останнього альбому якоїсь модної найбожевільнішої формації. Водночас Ґальяно – вкрай сучасний музикант, позаяк дуже давно виробляє зі своїм інструментом таке, на що і сьогодні наважується аж ніяк не кожен.
Цей інструмент несе на собі тягар культурних конотацій. Але Ґальяно, так само як і його шанувальники, не переймається «народною простотою» інструмента. Якщо вже бути прискіпливим, то акордеон – це не те, що «порвали два баяни», а духовий орган у мініатюрі.
«Фольклор – це найкрасивіша і найглибша музика, тому що біля її джерел сама Земля, традиції, серця людей. Для всіх, хто виконує народні твори, акордеон – основний інструмент. Є також гітара, скрипка, решта – мода: полюбили – забули, така циклічніть… Сподіваюся, мені вдалося реабілітувати акордеон в музичному мистецтві. Що я завжди прагнув зробити, про що мріяв ще підлітком – так це зруйнувати межу між джазовою музикою та популярною, яку у Франції виконують на акордеоні. Інші робили це і до мене, але все залишалося в непевному стані. Вважаю, що зміг цього досягти, не руйнуючи коріння, притаманного саме акордеонній музиці», – каже Ґальяно.
Простіше кажучи, Рішар Ґальяно – людина, відома виконанням і написанням музики таких жанрів, як джаз, танго та мюзет, чи то пак new musette, який він сам вигадав, намагаючись удихнути нове життя до, здавалося б, застарілого французького напряму. Якщо не спрощувати та поглянути на музику, котра сформувала його, то «список дуже довгий: Йоганн Себастьян Бах, Фридерик Шопен, Пьотр Чайковскій, Моріс Равель, Клод Дебюссі, Ерік Саті, Антоніо Вівальді, Астор П’яццолла, Білл Еванс, Ерролл Ґарнер, Оскар Пітерсон, Арт Тейтум, Дюк Еллінґтон, Каунт Бейсі, Кліффорд Браун, Джон Колтрейн, Стен Ґетц, Чарлі Паркер, Жако Пасторіус, Телоніус Монк, Джо Завінул, Сара Воен, Елла Фітцжеральд, Франк Росоліно, Едіт Піаф, Еліш Реґіна…» Що їх об’єднує? – Лише любов і краса. І жодних концепцій.
Це перелік, якому можуть позаздрити меломани, та діапазон, котрий охоплять далеко не всі музиканти. Новий альбом Ґальяно – це музика Йоганна Себастьяна Баха, зіграна камерним оркестром та маестро на акордеоні та бандонеоні (інструмент, що більше асоціюється з танго). Проте із Tangaria Quartet (струнний, майже академічний квартет) він вочевидь виконуватиме не Баха. Втім, хто знає… «Я виконую ту музику, яку люблю, ту, що наповнена кольором, почуттями, емоціями».
Головне – бути
Ґальяно безумовно свідомий своїх переваг, але тут важливо, з яким виглядом це робити. Найвідоміший імпровізатор на акордеоні – доволі скромна людина. Складається враження, що йому не так цікаво розповідати про себе, як про свою сім’ю. Фразу «я дідусь» він промовляє з якоюсь… італійською гордістю. Якщо звернутися до його біографії, то хоча Рішар грав із видатними американськими джазменами вже наприкінці 1970-х, власні альбоми почав видавати вже у зрілому віці – мабуть, не за потягом амбіцій, а «коли настав час».
Писати про Ґальяно навіть дещо нуднувато, адже все в його житті гармонійно: музикант, чоловік, батько, дідусь, син. Як у красивому франко-італійському римейку на сценарій голлівудського фільму (хоча зазвичай роблять навпаки). Першим вчителем виконавця, починаючи з чотирьох років, був його батько Люсьєн, одним із вчителів останнього часу, вочевидь, є онук Жюльєн, а його підтримкою – дружина. І Ґальяно уникнув тієї напасті більшості творчих людей, коли або творчість заважає сім’ї, або навпаки. «Я ніколи не відокремлював артистичного життя від сімейного – одне живить інше. Наш час складний, якщо не сказати хаотичний, і я хотів би, щоби мої онуки мали більш спокійне майбутнє».
Коли Ґальяно грає, помітно, що він не бореться з інструментом, а розмовляє, не намагаючись вразити тебе технікою чи зовнішніми ефектами. Під час гри Рішара ніби і немає. Тому і виникає запитання, які ж у нього стосунки з інструментом. «Він частина мого тіла, моєї душі», – коротко і сердито відповідає музикант. Його в царині імпровізаційної музики непристойно часто називають найкращим або ж найвідомішим акордеоністом світу. Балачки на цю тему його трохи дратують: «Насамперед не думаю, що я найкращий акордеоніст у світі. Просто я живу у своєму часі: я – Ґальяно. Адже коли у нас у Парижі заходиш до магазину з дисками, де їх цілий океан, і бачиш там свої, то розумієш, що в цій ситуації головне бути, існувати. І не йдеться про те, кращий ти чи ні – у кожного свої переваги та недоліки. Головне – будь-що бути тут і зараз».
Пристрасть і меланхолія
2007 рік. Вечір французької музики у Нью-Йорку, велика зала готелю у трьох кварталах від Таймз-сквер. Незабутні враження від того, як французи грали щось позачасове перед прогресивною снобською нью-йоркською публікою. З-поміж артистів – Мішель Леґран та Рішар Ґальяно. «Цей концерт був суцільним експромтом», – згадує сам пан Рішар.
Він один із небагатьох європейців, котрим так чи інакше вдається підкорити американський ринок імпровізаційної музики засобами власної мови (зазвичай це роблять американці у Європі, де їхню музичну мову цінують навіть краще, аніж удома). І хоча, здавалося б, американська джазова аудиторія не дуже розуміє, чим саме займається Ґальяно, він регулярно відвідує Штати. «Я віддаю перевагу виконанню власних творів, щоб краще взаємодіяти з аудиторією. Американський слухач не складніший за інших, але зазвичай його більше цікавить щось оригінальне».
2008 рік. Фестиваль Jazz Koktebel. Ґальяно із Tangaria Quartet. Вони виконували майже ту саму програму, що й на славетному DVD із записом їхнього концерту у Марсіаку. Втім, спокійно можна робити ставки на те, що 99% публіки поганенько пам’ятають, що саме грали акордеоніст і квартет. Просто у фестивалю в Коктебелі така вдача і атмосфера: море, добрий настрій, алкоголь чи інші речовини не дуже фокусують аудиторію на музиці, місце якій не на великій сцені просто неба, а у невеличкій залі. Це було так зване нове танго, в якому відчувалася рука маестро Ґальяно. Це має почути й Київ.
Повертаючись до тандема Ґальяно і Tangaria Quartet, навіть важко сказати, що це: віконце до музики танго чи до особистості самого пана Рішара. Радше друге, позаяк усе, що робить Ґальяно (котрого благословив сам Астор П’яццолла), вкрай індивідуальне. А також емоційне і тепле, пристрасне і меланхолійне водночас.