Чому той, про якого фактично не згадували експерти, став таким бажаним предстоятелем УГКЦ? Спробуємо вияснити чому він і спрогнозувати що далі, застосувавши традиційний для нововибраного поділ на три пункти, щоби бути чітким.
Перше, на що звертають увагу — він наймолодший з єпископів УГКЦ. Проте біографія нового Глави УГКЦ є більш ніж насиченою. Попри молодий вік — 5 травня йому виповниться лише 41 рік — він вже має і досвід місіонерської праці (заснував першу парафію для греко-католиків-заробітчан в Греції), і роботи в Курії Глави УГКЦ, і ректорства в семінарії, і єпископського служіння в далекій Аргентині. Отже, він має досвід роботи у багатьох сферах. У зв’язку з цим він знає Церкву зі середини, всі її болячки і досягнення. Зрештою, він також родинно пов’язаний з підпіллям УГКЦ в радянські часи, а це також свідчить про певну традицію у вихованні. Згадаймо, Митрополит Андрей Шептицький став главою УГКЦ у ще молодшому віці (на 36 році життя) і зумів за 44 роки керівництва нею зробити дуже багато.
Владика Святослав перший з вітчизняних греко-католиків отримав докторський ступінь з богослов’я. При чому не просто здобув, а був відзначений найвищою відзнакою при захисті. Це змогли відчути студенти УКУ і Львівської духовної семінарії УГКЦ та інші особи, які мали можливість слухати його лекції. Зі слів колишніх студентів стає зрозуміло, що в ньому поєднувався і великий професіоналізм викладача і богослова з суто людським підходом до кожного слухача. І тут необхідно наголосити — це не сухий академічний, кабінетний професор, це публічний оратор, в якому поєдналися і харизма «достукуватися до кожного» як у покійного Папи Івана Павла ІІ, і фундаментальне живе осмислення того, про що говорить, як у Папи Бенедикта ХVI. Люди, які його добре знають, говорять про цілковите злиття його життя і слова.
Думаю, що члени Синоду, які його обрали, розуміли, що перед ним був вибір дуже потенційно оптимістичного майбутнього УГКЦ. Владики наголошують, вони діяли під впливом Святого Духа. А про інші подробиці вибору можемо лише здогадуватися, оскільки існує таємниця процесу синоду.
Традиційне запитання, яке виникає у таких випадках: з якими проблемами зіштовхнеться новий Глава УГКЦ. Перед УГКЦ є кілька викликів. Умовно їх можна поділити на внутрішні і зовнішні. До внутрішніх варто віднести проблеми щоденного життя Церкви. І хоча їх вже менше, ніж було 10 років тому, після обрання Патріарха Любомира (Гузара), але це не означає, що з часом не виникають нові виклики. За ці роки попередній глава добився, що Церква стала синодальною, тобто керувалася цілим синодом, таким чином представниками всієї повноти УГКЦ. І глава Церкви часто виступав від імені синоду. За цей час було багато напрацьовано. Тому сьогодні УГКЦ не є Церквою однієї особи, хоча авторитет владики Гузара був значно більшим, ніж кількість всіх вірних УГКЦ. Проте потребує якісного оновлення клир, серед якого багато тих, які свого часу не змогли отримати адекватну богословську освіту. В наш час саме парафіяльна спільнота є основою місії Церкви у справі спасіння вірних. Тому її стан не може не турбувати Главу Церкви.
Поруч з тим йде завдання підтримати мирянські ініціативи та нові форми євангелізації. Не секрет, що суспільство, яке вважається традиційно релігійним, може заскорузнути. Розрухати його, оживити його віру можуть ініціативи знизу чи зі середини.
Багато говорять про необхідність активнішої душпастирської діяльності в діаспорі та на півдні і сході України. В діаспорі існують проблеми з секуляризацією і асиміляцією, а відтак зменшенням пастви УГКЦ. Натомість на українських територіях поза Галичиною греко-католики часто зіштовхуються з перешкодами у діяльності. І часто однією з таких проблем є брак душпастирів, поруч із зовнішніми перешкодами.
Аналізуючи перші виступи Блаженнішого Святослава можна припустити, що він знає про ці справи і має певні бачення як їх вирішувати. Зокрема, він на попередньому робочому місці активізував парафіяльне життя в Аргентині, куди запросив до праці своїх колишніх студентів з семінарії. Саме опора на молоді духовні кадри може стати його «фішкою». Як і характерний йому прямий підхід до справ, що, зокрема, проявився у ставленні до діяльності УГКЦ на сході та півдні України. Під час своєї першої прес-конференції він сказав, що у цих регіонах УГКЦ має працювати зі своєю паствою, шукати порозуміння з православними братами, а також звернути увагу на тих людей, які ніколи ще не чули слово Боже і не знають що таке Церква.
Залишається актуальним питання визнання патріархату УГКЦ. Фактично вся ця Церква молиться під час Літургій за Блаженнішого Патріарха, його визнають в Україні в інших конфесіях, але він не визнаний офіційно Апостольською столицею. Ми чудово розуміємо, що це не внутрішньокатолицька проблема. Але віруючих УГКЦ ображає, що у Ватикані більше прислуховуються до поглядів РПЦ щодо цього питання, ніж до бажання самих вірних-католиків. Владика Святослав вже у першому своєму виступі називає себе Патріархом, тобто батьком для пастви УГКЦ, і заявляє, що має намір про цю справу говорити з Папою Римським.
До зовнішніх викликів в першу чергу необхідно віднести державно-конфесійні відносини і діалог з іншими конфесіями. В Україні погіршився стан релігійної свободи. За рік керівництва президента В.Януковича стало зрозуміло, що він однозначно симпатизує лише УПЦ МП і не знайшов часу, щоби зустрітися з членами Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій. Він не був зобов’язаний, але це вже стало традицією в Україні, що керівництво держави намагається почути думку цієї Ради, яка виражає інтереси майже 90% віруючих України різних релігій. УГКЦ за останнє десятиліття стала одним з рупорів цієї Ради. Блаженніший Любомир неодноразово публічно виступав з ініціативами щодо покращення стосунків, а також з критикою порушень у цій сфері. Владика здобув собі великий авторитет як суспільний моральний арбітр. Від його наступника очікують продовження цієї громадської активності.
На тлі погіршення державно-конфесійних відносин наступним викликом є стан міжконфесійних вілносин. Як пам’ятаємо, у 2002-2004 рр. була подібна ситуація і саме зближення Церков стало антитезою на тиск влади на них. Сьогодні ситуація можливо навіть гірша у стосунках конфесій з владою, але міжконфесійний діалог стоїть на набагато кращому рівні. І УГКЦ досі відігравала в ньому одну з провідних ролей.
Ще більший інтерес викликає розвиток відносин УГКЦ з православними. На інтронізації нового глави УГКЦ були офіційні представництва від УПЦ (МП), УПЦ КП і УАПЦ, чого не було при попередньому главі. Особливо потрібно наголосити на двох моментах: присутність єпископа Іларія з УПЦ (МП) і Патріарха Філарета. Важко згадати, коли останній раз представник УПЦ (МП) був присутній на такого рівня заходах УГКЦ і ще й зачитав вітання від Предстоятеля УПЦ (МП). Та й від УПЦ КП звично на таких заходах присутній лише владика Євстратій (Зоря), а на інтронізацію під саме її завершення прибув ще й Предстоятель УПЦ КП. До речі, Патріарх Філарет вручив своєму молодому колезі комплект символів глави Церкви — нагрудний хрест, енкольпіон і панагію. Ці кроки з обох сторін свідчать про бажання налагоджувати співпрацю і можливо починати її з «чистого листа».
Експерти зауважують, що владика Святослав відійшов дещо від риторики Патріарха Любомира щодо співпраці з православними. Попередній глава УГКЦ часто говорив про необхідність єдиної, об’єднаної Церкви в Україні, а молодий владика наголошує на необхідності стратегічного альянсу і партнерства. Тобто він говорить не про велике майбутнє, а про сьогодення. І це є більш зрозумілим та очевидним для обох сторін. Ця думка була озвучена на прес-конференції вже після інтронізації і напевно була відповіддю на таке серйозне представництво на інтронізації. При цьому Блаженніший Святослав посилався на подібну цитату керівника Відділу зовнішніх церковних відносин РПЦ митрополита Іларіона (Алфеєва). А день перед цим він сам отримав від владика Іларіона вітання. Таким чином можемо говорити про дійсно новий виток у відносинах з православними номінаціями, в першу чергу з УПЦ (МП) і УПЦ КП. Прямолінійність молодого владики, доповнена богословською готовністю до діалогу можуть лише зіграти на руку.
Вибір наймолодшого серед єпископів на главу УГКЦ є знаковим для нашого часу. Коли загалом українське суспільство живе сьогоднішнім днем і боїться планувати на наступний рік, бо невідомо що за цей рік зміниться, греко-католицький єпископат розписує стратегічний план розвитку на роки і вибирає людину, яка через молодий як для єпископа вік може тривало реалізовувати цей план. Вотум довіри до молодого предстоятеля дає йому карт-бланш у діях. До речі, нещодавно йшла мова, що наступнику буде важко наздогнати рівень суспільної довіри Блаженнішого Любомира (Гузара). Але раптове зацікавлення широкого загалу його особою, особливо звернення уваги на доволі скромний стиль життя, створили владиці Святославу (Шевчуку) хороший «імідж» на старті. І це виклик для цілої УГКЦ: рівнятися на темп життя і уважно прислуховуватися до слів нового предстоятеля, оскільки він прийшов всерйоз і надовго.