Ростислав Павленко директор Інституту стратегічних досліджень

Труби кличуть

Економіка
4 Квітня 2011, 19:13

Невизначеність розвитку ситуації на Близькому Сході, а відтак перспектив постачання нафти, а також піднесення антиядерних настроїв після аварії на Фукусімі знову змушують багатьох у Європі дивитися на постачання енергоносіїв як на проблему безпеки, а не суто економічно-технічне питання. Використовуючи вплив на європейські еліти і системну інформаційну кампанію, Російська Федерація прагне використати нинішню кон’юнктуру для втягування країн Європейського Союзу в побудову газогону «Південний потік» в обхід України і країн Центральної Європи.

Хто займе Південний коридор

Завдяки «Південному потоку» Росія не просто прагне позбутися впливу на транзит газу країн, кожна з яких має свої підстави для претензій до Кремля. Вона поспішає відвернути небезпеку «флангового удару». Адже держави Каспійського регіону і Середньої Азії (насамперед Азербайджан і Туркменистан) ведуть із ЄС успішні переговори про побудову газопроводу Nabucco, який дасть їм змогу напряму постачати газ у Європу.

У Єврокомісії ставлять на «Південний коридор», який може відкрити Європі доступ до багатих покладів Каспійського регіону і відтак зменшує роль Росії як постачальника енергоносіїв.

25 січня 2011 року в Брюсселі комісар ЄС з енергетики Ґюнтер Оттінґер заявив, що Євросоюз сподівається отримати блакитне паливо через Nabucco в найближчі два-три роки. За його словами, країни Каспійського регіону підтримали цей проект і надали конкретні плани поставок газу. Домовленостей було досягнуто під час візитів представників ЄС до Азербайджану і Туркменистану. Азербайджан висловив готовність протягом п’яти – восьми років закачувати в газогін щороку до 21 млрд м3 газу. Туркменистан готовий виділяти не менше ніж 10 млрд м3 на рік.

16 березня 2011-го, після чергових безрезультатних переговорів із Туреччиною щодо прокладання її територією російського газопроводу, віце-прем’єр РФ з енергетики Іґорь Сєчін заявив навіть, що Росія може відмовитися від ідеї «Південного потоку» на користь будівництва заводу зі скраплення газу на Чорному морі.

Однак така заява, схоже, мала замаскувати підготовку до своєрідного дипломатичного бліцкригу. 22 березня прем’єр РФ Владімір Путін зустрівся з керівництвом Словенії і домовився про створення спільного підприємства для будівництва словенської ділянки «Південного потоку». Було оголошено про його плани відвідати з аналогічною метою Сербію. Того самого дня з’явилася інформація про намір однієї з дочірніх компаній німецького концерну BASF отримати 15% акцій «Південного потоку» за рахунок частки італійської Eni (яка від початку є партнером Газпрому в співвідношенні 50:50). Наступного дня міністр енергетики та природних ресурсів Туреччини Танер Йилдіз заявив, що Росії дозволять прокласти «Південний потік» турецькою територією, якщо вона «виконає всі умови (процедури)».

Щоправда, названі здобутки радше психологічні. Вони не вирішують питання фінансування «Південного потоку». Адже позиція більшості європейських країн справедливо цинічна: якщо Росії потрібен новий газогін, забезпечення фінансування – це її проблема. Понад те, Болгарія і Румунія вже заявили, що всі газопроводи на їхній території відповідатимуть Третьому енергопакету ЄС. Це означає, зокрема, що Газпром у цих країнах не буде ані володіти, ані одноосібно керувати жодною ділянкою газогону. Росіяни намагаються нав’язати ЄС переговори щодо перегляду Третього енергопакета або запровадження «винятків» із нього, але поки що безрезультатно.

Тож після тактичних успіхів Росія прагне досягти стратегічного прориву – примусити ЄС повірити, що «Південний потік» потрібен самій Європі, й надати йому статусу пріоритетного. Наскільки це їй вдасться, залежить значною мірою від того, як у питаннях енергетичної безпеки проявить себе Україна.

Київ у газових перегонах

Україна буде однією з країн, на яку результат «перегонів газопроводів» уплине найбільше.

По-перше, сама поява на європейському ринку газу з нового регіону (не з Росії) може в перспективі стабілізувати ціну, а то й привести до її зниження. Очевидно, що це дає додаткові аргументи в переговорах щодо ціни на блакитне паливо, а питання нової газової угоди з Росією постане вже незабаром, аби не відкладати його на останній момент – 2019 рік, коли спливе термін чинної.

По-друге, оскільки Nabucco транспортуватиме не російський газ, РФ і далі потребуватиме потужностей для експорту свого газу, отже, невідворотно використовуватиме українську ГТС. Нехай навіть обсяги транзиту зменшаться (адже Росія втратить деякі позиції на ринку газу в Європі, та й, напевно, перекине частину експорту на транспортування «Північним потоком»), але не зведуться до нуля, як російська сторона погрожує вчинити в разі реалізації «Південного потоку».

По-третє, європейські партнери визнають, що ЄС може співпрацювати з Україною в контексті проекту Nabucco в широкому колі питань. Від можливої побудови додаткової гілки через газотранспортні системи Болгарії та Румунії для виходу на Україну як ще один ринок збуту азійського газу до придбання українських труб і співпраці у їх прокладенні.

Українській владі можна віддати належне. Відчуваючи безпосередню загрозу своїм економічним інтересам від «Південного потоку» і вбачаючи вигоди від Nabucco, наші можновладці докладають помітних дипломатичних зусиль, переконуючи в безперспективності російського проекту. Та й ідея СП між Газпромом і Нафтогазом не реалізується. Щоправда, російська сторона має доволі витончені способи знецінення офіційних заяв українців.

Музика на замовлення

Експерти оцінюють витрати лише Газпрому на проведення зовнішньої рекламно-інформа­ційної (простіше – пропагандистської) кампанії в понад $140 млн на рік. Це не враховуючи роботи зовнішньополітичного відомства, використання можливостей політичного та економічного впливу на істеблішмент ключових членів ЄС тощо, не кажучи про банальний підкуп чиновників у країнах Євросоюзу.

На ці кошти не просто пишуться статті, а запускаються і проводяться інформаційні кампанії із залученням різних ЗМІ. Не просто платяться гонорари західним експертам, а купуються чи засновуються цілі «інститути», які ведуть, публікують і активно піарять «дослідження» про невідворотність використання російських енергоносіїв і приреченість будь-яких спроб замінити їх.

Попри явну заангажованість, такі публікації та виступи ефективні: вони постійно присутні в інформаційному просторі, дають прості відповіді на складні запитання («Україна не пускає в Європу чи краде російський газ»), ґрунтуються на традиційних стереотипах і підживлюють їх («усі знають, що в Україні розруха і корупція; отже, її ГТС не може бути в нормальному стані»). Тим більше що спростовувати такі повідомлення нікому: роз’яснювальної роботи адекватного рівня Україна не веде, не кажучи вже про контргру на інформаційному полі.

Пропаганда Росії впливає і на Україну. Причому не тільки лінійно (через поширення в країні російських ЗМІ, які несуть відповідні меседжі), а й шляхом непрямого впливу на наших «формувачів думок». Невелика деталь: російські ЗМІ (особливо в інтернеті) активно перекладають західні публікації. Їх добирають таким чином, щоби підтримувати тези генеральної лінії кремлівської влади; часто це публікації, які вийшли в західних медіа у межах російських інформаційних кампаній. Матеріали, які цій лінії не відповідають, ігноруються. Українські журналісти й експерти, замість того щоби працювати з оригіналами, часто послуговуються саме такими перекладами, які забезпечують «легший» шлях до західних публікацій. Відтак створені в РФ міфи поширюються в публікаціях українських ЗМІ, навіть якщо їхні журналісти, редактори чи власники щиро вболівають за незалежність нашої держави та реалізацію її економічних інтересів.

Український аргумент

Створення вигідних для себе настроїв у європейських суспільствах дає Росії змогу ефективніше використовувати й традиційні засоби зовнішньої політики, зокрема човникову дипломатію. Такі зусилля попередньо оброблена аудиторія сприймає як належне. Однак відповіддю на дипломатичні маневри та створення «паралельної реальності» інформаційними засобами завжди була конкретна пряма дія. У цьому контексті Україна цілком може вплинути на результати трубопровідних змагань.

У березні 2009 року було підписано Брюссельську декларацію між Україною, ЄС і провідними міжнародними фінансовими інституціями. Якщо наша країна проведе низку реформ у енергетичній галузі, Європейський Союз може допомогти з модернізацією вітчизняної ГТС на кошти, які готові виділити міжнародні фінансові організації. Щоправда, після різкого протесту Росії Анґела Меркель закликала зважати на інтереси Москви, що знизило привабливість проекту для деяких членів ЄС. Крім того, український уряд – ані Тимошенко, ані Азарова – також досі не спромігся на конкретні кроки в реформуванні енергетичного сектору.

Утім, шанси не втрачені. ЄС зацікавлений у стабільних поставках газу. Його участь у модернізації нашої ГТС у комплекті з більшою прозорістю енергетичного сектору України є вагомим аргументом і далі використовувати український шлях для отримання російського газу, а паралельно створювати можливості для імпорту енергоносіїв з інших регіонів. Такий сценарій окрім очевидних стратегічних вигод матиме для Києва зиск уже в найближчому майбутньому: мільярди євро з ЄС та міжнародних кредитних установ можуть спрямуватися не на «Південний потік», а в Україну.