Земельна реформа має всі шанси бути реалізованою наприкінці 2011-го. Саме про такий термін каже президент. Буде знято мораторій на продаж землі – ухвалено низку законів, що формалізують її ринок в Україні. Земля стане товаром. Однак ця реформа ніби скальпель, яким людину можна або порятувати, або зарізати. Тут потрібна системна підготовка. Інакше соціальні й економічні наслідки можуть бути руйнівними не тільки для села, а й для країни загалом.
Створення латифундій
Серед наслідків штучного мораторію на продаж землі – зосередження її в «оренді» великих компаній і структур, пов’язаних з олігархами. Такі наділи, найімовірніше, вже в перші п’ять років від початку реформи за безцінь перейдуть у власність кількох десятків осіб. Адже, як показала практика передачі паїв в оренду, українські селяни часто дозволяють себе ошукати. На сьогодні «позиченими» є 62% розпайованих земель. Ще майже 10% селяни орють самотужки, а понад 28% узагалі залишаються без обробітку. Певно, власники цих останніх найдужче бажатимуть їх продати. До того ж оренда землі в середньому становить п’ять років, і для багатьох ділянок цей термін добігає кінця. Отже, до 90% розпайованих земель – резерв для формування зацікавленими особами латифундій (великих землеволодінь в одних руках), які, вочевидь, створюють під великотоварне аграрне виробництво. Але в ньому може бути задіяно не більше 10% селян із 14,3 млн сільського населення. Інші виявляться фактично зайвими.
Щоб уникнути наслідків, перед створенням механізму купівлі-продажу сільськогосподарських ділянок слід дотримуватися таких вимог: адекватна, законодавчо визначена методика оцінки земель та мінімальної вартості гектара, за якою можна продати ділянку; законодавче обмеження земельних масивів такого призначення в одних руках з обов’язковим урахуванням родичів, близьких, інших пов’язаних осіб; установлення кваліфікаційних вимог до осіб, які набувають у власність земельні ділянки; встановлення обмеження щодо перепродажу земель на кілька років тощо.
«Скорочення» селян
Чимало людей на селі здають свої паї в оренду за безцінь. За даними Держкомзему, 2010-го середня річна вартість оренди гектара становила близько 293 грн. Тобто селянська родина, у володінні якої, скажімо, паїв на 10 га, отримала за рік у середньому не більш ніж 3 тис. грн. Але мало хто ці гроші бачив – за винаймання приблизно 70% ділянок платять сільгосппродукцією.
Є ще й інші фактори, що разом із продажем землі знелюднюватимуть села. Від 1 січня 2015 року набувають чинності норми Закону України «Про безпечність та якість харчових продуктів».
Відповідно до ч. 2 ст. 33 цього документа, забій більше ніж п’яти голів худоби і птиці за день можливий лише на бійні, що має експлуатаційний дозвіл і зареєстрована ветеринарною службою. Від того ж таки дня заборонено реалізацію та обіг необробленого молока й сиру домашнього виробництва, а також туш або їх частин на агропродовольчих ринках. Економічну основу особистого селянського господарства буде підірвано.
За таких правил на сільськогосподарському ринку виникнуть великі гравці, великотоварне агровиробництво. Латифундисти здобудуть значні можливості для лобізму, зокрема щодо спрямування на свою користь державної допомоги. Відтак під тиском дешевшої продукції від великих компаній доходи особистих селянських господарств різко знизяться.
При цьому на домогосподарства перманентно посилюється економічний тиск. Уже зараз майже 20% їх власників визнають, що не здатні оплачувати виставлених рахунків за електроенергію та газ, тарифи на які постійно зростають.
І, нарешті, відповідно до Податкового кодексу, запроваджено податок на нерухоме майно. Поки що селяни його не відчувають – площ до 250 м² не оподатковано, але парламент у будь-який час може зменшити мінімум. Така ідея не раз лунала в публічних дискусіях.
Труднощі зі збутом вирощеної продукції, відсутність роботи й загальне погіршення умов життя на селі пожвавлять процес міграції до міста. Держава мала б амортизувати негативні наслідки від аграрної реформи для особистих селянських господарств.
Зокрема, доцільно повернутися до ідеї затвердження й реалізації державної програми створення пунктів закупівлі молока та боєнь живності, яку утримують у домогосподарствах (рішення розробити такий проект ухвалив свого часу парламент); сприяти сільгоспкооперації населення, яка зможе об’єднати зусилля дрібних виробників і забезпечити їхнє співіснування з великотоварним виробництвом.
Велике переселення в міста
За даними Держкомстату, в селах проживає 14,3 млн осіб. Вони обслуговують понад 4,5 млн домогосподарств загальною площею 6 млн 655,4 тис. га. Із них 3 млн 267 тис. утримують худобу. Це означає, що 30% (1,2 млн) таких обійсть уже сьогодні ніяк не прив’язані до села економічно – це зазвичай люди, які там лише мешкають, отримуючи зарплату (пенсію) чи дохід деінде (робота в місті). Урахувавши 30% дворів, які вже сьогодні не живуть із натурального господарства, а також близько 10–15% тих, які перейдуть до цієї категорії в найближчі п’ять років після реформи, можна прогнозувати, що потенційно лише 40–45% сьогоднішніх домогосподарників адаптуються до існування в умовах наступу латифундій і залишаться на селі. Решта поїде до міст не лише на роботу, а й із перспективою постійного місця проживання.
Серйозним стимулом міграції є скорочення бюджетних трансфертів на «соціалку» в селах: медичне обслуговування, освітні послуги. Надання цих послуг навіть сьогодні є катастрофічним, і ситуація однозначно не покращуватиметься (варто згадати бодай про «реформаторські» ідеї влади ліквідувати школи й лікарні в селах із невеликою кількістю жителів).
Відтак 8–10 млн селян можуть рушити у міста, прагнучи роботи й житла. Поставлені в безвихідь, вони погоджуватимуться на будь-які умови проживання й оплати праці. Ідеться практично про одномиттєве масове створення «нового люмпена», яким легко маніпулювати, зокрема, на виборах.
Послаблення такої масової міграції можливе за умови затвердження цільових державних програм, спрямованих (за рахунок коштів, що надходитимуть від продажу земель) на підтримку соціальної інфраструктури села й підготовку міст до прийому великої кількості переселенців; створення пільгових умов для підприємців, які бажають інвестувати в сільські громади, засновувати підприємства тощо.
Виснаження землі
В Україні практично відсутні бар’єри для протидії варварському використанню земельних ресурсів, зокрема за рахунок збільшення посівних площ під високорентабельні технічні культури, що шкодять ґрунту, – ріпак і соняшник.
Постановою Кабінету Міністрів від 11 лютого 2010 року №164 було затверджено нормативи оптимального співвідношення культур у сівозмінах у різних природно-сільськогосподарських регіонах. Найменший проміжок у вирощуванні ріпаку озимого і ярого – три роки. Ця культура не менш шкідлива, ніж соняшник (періодичність для останнього – раз на сім років). Водночас державний контроль за сівозміною майже відсутній. Українське законодавство передбачає кримінальну відповідальність за «безгосподарське використання земель, якщо це спричинило тривале зниження або втрату їх родючості, виведення земель з сільськогосподарського обороту, змивання гумусного шару, порушення структури ґрунту» (ст. 254 Кримінального кодексу), але санкція за скоєння даного злочину суто символічна – штраф до 4250 грн або обмеження волі до трьох років.
Скупивши землі сільськогосподарського призначення, вітчизняні олігархи мають доволі комфортні умови для вирощування високорентабельного ріпаку (ціна його тонни – близько 2 тис. грн, а з одного гектара отримують чотири тонни).
Щоб остаточно не втратити українського чорнозему, потрібні: законодавчо забезпечене наукове обґрунтування термінів періодичності вирощування технічних культур; адекватні штрафи за недотримання сівозмін, щоб такі порушення стали «нерентабельними»; запровадження механізмів обов’язкового суворого контролю з боку органів державної влади та місцевого самоврядування за користуванням землею, а також перехресне контролювання цими органами одне одного.
