Африканський вирій

Із-під крила аеробуса зникли бірюзові води Середзем­­но­­мор’я. Африка зустріла пласкою сіро-жовтою рівниною. Поступово пустеля настовбурчилась барханами, трохи згодом почалися гори. Мить приземлення. Нечисленні європейці вибухнули оплесками на адресу екіпажу. Чорношкірі пасажири їх не підтримали. Очевидно, в Кенії дякувати льотчикам не заведено.

 

Біля підніжжя Кіліманджаро

 

Національний парк «Амбоселі» найбільш відвідуваний у Кенії, бо розташований біля підніж­­жя Кіліманджаро, найвищої гори Африки. Він славиться, зокрема, велетенським слонячим стадом у 700 голів. Видовище туш, які колихаються, нагадує океан і справді-таки справляє незабутнє враження навіть на бувалих мандрівників. Є тут і мальовниче озеро з численною популяцією рожевих фламінго.

 

Заповідник «Масаї-Мара» – не менш цікавий об’єкт для дослідження. Він розташований на південному заході Кенії. Назву парк одержав від народності масаї та річки Мара, що перетинає савану. Тамтешня місцевість – це степ, де європейцям найкомфортніше. Температура вдень рідко підіймається вище +26º C, а вночі не опускається нижче +18º.

 

Від столиці Кенії, Найробі, дістатися сюди можна хіба що на авто. Невелику, власне, відстань (близько 300 км) подолати менш ніж за п’ять-шість годин нереально. Шляхи в сільській місцевості запруджені не тільки застарілим транспортом, а й отарами овець та чередами корів. Потоки свійських тварин неквапно перетікають з одного узбіччя на інше. Поспішати їм нікуди, тож машина й повзе вперед буквально навпомацки. За цією картинкою спостерігає пастух-масай, закутаний у яскраво-червоний саронг – клапоть тканини, що служить універсальним одягом.

 

Чисельність цього народу в Кенії досягає 350–450 тис. осіб. Точно полічити їх складно, бо ж вони зберігають свій прадавній триб життя напівкочівницького племені. Якщо споконвічні кенійські етноси луо, кікуйю, чагга, маньяра, герінама, маконде, хехе туристам малоцікаві, вони й назв їхніх не знають до пуття, то войовничі масаї пробуджують непідробний інтерес.

 

Масаї зблизька

 

Свого часу цей народ контролював гігантські території Африки. Однак спалах сонної хвороби, яку поширює муха це-це, в середині XIX століття помітно скоротив кількість африканських тубільців. Услід за цим стрімко прокотилась епідемія ящуру, що прорідила стада корів. А худоба – це головне багатство масаїв.

 

Коли вперше бачиш масайське кочівницьке село – «бо­­ма», – дивуєшся, як багато в нього спільного з трипільсь­­ки­­ми поселеннями. Глинобитні «маньята» – хатини з пласкою або ж конічною тростиновою покрівлею – вишикувано колом. Житло будують за тією самою технологією, що була в українському селі до ХХ століття: в землю закопують кілька стовпів, їх з’єднують тином, який обмазують глиною навпіл із гноєм. Вхід до хати – вузька пройма. Темні сіни ведуть у «вітальню», де тліє вогнище з жаринами. Дим виходить у невелике вікно. Крізь нього ж таки тьмяне розсіяне світло потрапляє досе­­редини. Зводять такі «маньята» лише жінки. Вони ж під час кочівлі тягають на собі продукти й дітей.

 

Ми познайомилися зі старійшиною однієї з масайських громад – молодим, ледь за 30, худорлявим чоловіком на ім’я Томмі. Він одразу пояснив, що радо влаштує екскурсію селом, покличе жителів, і вони нам станцюють.

 

Томмі знав долари. Відчувши їх у руках, старійшина мужнього народу перетворився на підприємливого імпресаріо. Він доволі детально розповів про звичаї племені. Встиг повідомити, що здобув вищу освіту, але в Найробі роботи не знайшов, тож мусив погодитися на посаду в сільській місцевості. Але не жалкує, бо ж його село розташоване при дорозі, якою їздять туристи.

 

У масайському поселенні може бути чимало хат, та родин виявиться куди менше. Фокус – у полігамії. Багатий чоловік може завести до шести дружин, старійшина – до 12. Кожна жінка живе з дітьми в окремій хаті, яку споруджує самостійно. На представницях чарівної ста­­ті висить і хатнє господарство, й навіть подеколи випасання худоби. Слід зазначити, що посаг нареченої у вигляді кількох корів теж автоматично переходить у власність її благовірного. Мабуть, якраз нелегке життя й заганяє жінок племені масаїв у могилу значно раніше за чоловіків, заняття яких складаються з полювання, споглядання природи та розумних розмов. Ночують вони в домівці тієї дружини, яка їм догодила сьогодні більше, ніж решта.

 

Європейські мандрівники, дізнаючись про особливості родинного побуту масаїв, відчувають захват. Але є і зворотний бік медалі.

 

Споконвіку юнак-масай не міг стати воїном, який пройшов ініціацію («мораном»), доки він не вб’є лева у поєдинку сам на сам. Наскільки хижаки спокійно реагують на автомобілі, що проїздять повз них, настільки змінюється їхня поведінка з появою озброєного масая. Цар звірів миттю перетворюється на кота, що накапостив, і, користаючись усіма горбами та рівчаками місцевості, поспішає дременути. Уряд Кенії за традицією дозволяє масаям полювання на гривастого. Поза межами заповідника знайти цього звіра нині практично неможливо.

 

Не дивно, що саме з цього народу намагаються набирати охорону кемпінгів. Білошкірі мандрівники викликають в африканців усіляку комерційну зацікавленість.

 

Комерція на битому шляху

 

Уздовж дороги раз по раз трапляються дерев’яні, криті бляхою хліви, що гордо звуться «Арт-галереями». По суті, це базарчики сувенірів. Край такої споруди завжди є кіоск із прохолодними напоями та горішками, туалет і столи, де можна перекусити.

 

Навіть ті, хто скептично ставиться до сувенірів, були в захваті від витонченого різьбярства африканських майстрів. Статуетки з чорного дерева сповнені грації. Зачаєні на землі пантери, гордо випростані леви, слони в бойових позах і зебри в стрімкому розгоні… Особливо приголомшила композиція в людський зріст: воїн-масай зі списом б’ється проти двох леопардів.

 

В’їзд на територію заповідника «Масаї-Мара» обставлений теж комерційно грамотно. Заледь автобус гальмує, його миттю атакують жінки, які торгують сувенірами. Охорона не інакше як у змові з ними, позаяк упродовж 10 хвилин мляво вивчає наші проїзні документи. Тим часом агресивний маркетинг не вщухає ані на мить. Чорношкірі сек’юриті іноді відводять очі від паперів, оцінюють хід продажу і знову заглиблюються у вивчення квитків. Тут слід зазначити, що проблем зі спілкуванням у Кенії практично не існує, бо ж одна з її офіційних мов англійська. Тобто будь-який підліток у тамтешній глушині висловлюється нею доволі розбірливо… Насамкінець мої супутники придбали кілька не вельми потрібних предметів.

 

Від наступних пари десятків кілометрів заповідної дороги будь-який західноєвропеєць жах­­нувся б. Асфальтове покрит­­тя схоже там на швейцарський сир. Акуратно петляючи між вибоїнами, машина повзла догори. Іноді з’їжджала на узбіччя… Та українському водієві ця ситуація до болю знайома.

 

Звірі звичні й екзотичні

 

Ночували ми в європейського сервісу кемпінзі. Увечері в ресторані я почув уже п’ятий варіант пісні «Акуна матата». Другий вираз, що його обов’язково тут вивчить мандрівник, – це «поле-поле». Мовляв, не квапся, розслабся, і все складеться… коли-небудь. І третє важливе слово – «джамбо!», по-нашому «привіт!».

 

Бачачи різноманітність пустирів «Масаї-Мара», ми не раз гамували в собі вигуки захвату. Нам видавалися знайомими ці краєвиди! Порослі рідкими соснами трав’янисті гривки скидаються на горби Чернігівщини, а безкраї трохи нерівні луки нагадують пониззя Десни. Тут-таки машина виривається на болотисту рівнину… І лише невеличке стадо газелей Томсона, в’язнучи в баговинні, нагадує, що це Африка.

 

Та ось авто мчить просторами, і побачені картинки нагадують біблійні сюжети, де поруч походжають леви й сарни, а над ними ширяють райські птахи. Недарма ж саме у Східній Африці дослідники шукали сліди Цариці Савської.

 

Заповідники існують тут уже понад півстоліття, тож тварини ставляться до автотранспорту з пасажирами напрочуд байдуже. На здобич джип не схожий, – надто вже він великий і залізний, – а загрози мовби й не таїть. Леви лінькувато кохаються за 10 метрів від транспорту, не звертаючи на людей ані найменшої уваги. Зебру, щоб вона посунулася зі шляху, треба мало не підштовхнути бампером. Гієна спить собі, не прокидаючись, за метр від дороги, попри надокучливе клацання фотокамер.

 

Коли ж міні-автобус в’їж­­джає у стадо слонів, усіх переповнює первісний захват. На відстані двох кроків від нас ходять справжнісінькі африканські велетні – скубуть травичку, гойдають вухами. Таке чудо годі побачити в будь-якому зоопарку світу. Маленькі слоненята, вкриті шерстю, як їхні викопні родичі мамонти, тримаються біля матусь.

 

Дивна річ, але найдужче нас вразили журавлі. Та ще й не вінценосні красені, а звичайні сірі, які з наших полів на зиму відлітають до Африки. В Україні підкрастися до них ближче ніж на 200 м – неабиякий успіх для орнітолога, а тут вони сновигали довкола джипа, ніби кури.

 

Єдина ляклива тварина в «Масаї-Мара» – це антилопа гну. На антилопу, зрештою, вона зовсім не схожа, радше нагадує невеликого буйвола. Ці істоти постійно пасуться змішаним стадом із зебрами й під час наближення машини зриваються з місця і мчать галопом світ за очі. Варто додати, що антилопа гну – найчисленніший із мешканців заповідника. Їх тут 1,3 млн голів.

 

Застороги для мандрівників

 

Виходити з транспорту в національних парках категорично заборонено. Щоправда, туристи іноді потребують зупинки «в кущиках». Але ж у таких чагарях полюбляють відпочивати леви. І доки ви перебуваєте всередині авто, для хижаків ви – табу. Та щойно ступите на африканську землю, як стаєте їхньою імовірною здобиччю. Отож-бо водії як­­що й роблять короткі зупинки, то на відкритій місцевості, яку перед тим уважно вивчать. Під час однієї з них ми сфотографували верхів’я річки Талек. На березі виднілася купа обгризених кісток та черепів буйволів. У тому, що це мисливська територія лев’ячого прайду, сумніватися було зайве.

 

Інша небезпека, якою лякають приїжджих, – це малярія, жовта лихоманка та інші пошесті Чорного континенту. Роздивившися довкруги до пуття, розумієш, що шансів захворіти тут не більше, ніж у Таїланді чи Гоа. Надто ж коли мити фрукти, споживати лише бутильовану воду, протирати руки спиртом. Адже ви здебільшого спостерігатимете життя країни крізь скло автобуса.

 

До кінця подорожі я збагнув суть африканського вислову «акуна матата». Про київські морози такої миті думати було якось дивно, а про політику й геть бридко. Ніяких проблем: світ існує тільки тут і тепер. Ось чому cюди відлітають птахи. 

 

ВАРТО ПОБАЧИТИ

 

Кіліманджаро – найвища гора Африки (5895 м), згаслий вулкан. Розташований на території сусідньої з Кенією Танзанії.

 

"Амбоселі" – національний парк, найчастіше відвудуваний у Кенії. Тут Ернест Гемігвей працював над своєю повістю "Сніги Кіліманджаро"

 

Момбаса – місто-курорт на узбережжі індійського океану, друге за величиною в Кенії.

 

Мазанки масаїв – глинобетонні, з тростиновим дахом. Кенійські житла нагадують хатки на Полтавщині.